З моменту трагічної загибелі Андрія Кузьменка в лютому 2015 року довкола його постаті частина громадськості творить ореол героїзму. Перейменування на його честь вулиць, видання книг та інші увічнення пам’яті – перелік довгий. Найприкметніше тут те, що у випадку Кузьми традиційно для наших реалій переважає чорно-біла схематичність дискусій. Для прихильників він ледь не пророк, для іншої сторони – передусім той, хто 2004 року палко підтримував Віктора Януковича. Тож не дивно, що поява 17 серпня указу президента Володимира Зеленського про нагородження Андрія Кузьменка званням «Герой України» викликала черговий спалах полеміки в соцмережах довкола нього.
Щодо президентської відзнаки, то це не перший випадок уваги до Кузьми після його смерті з боку очільників держави. Ще восени 2015 року президент Порошенко посмертно нагородив його орденом «За заслуги» І ступеня. Чи дії Порошенка і Зеленського були/є політичним піаром? Можливо. Та сваритися про постать Кузьми через дії президентів точно не варто.
Не варто тому, що навряд чи сам Андрій хотів би такої відзнаки. І точно тому, що це – дещо сумнівна честь. Довкола державних відзнак, зокрема й звання «Герой України», вже давно ведуться дискусії. Навіть про доцільність збереження такої відзнаки взагалі. Причина дуже проста – окрім вшанування справді гідних людей, зокрема героїв АТО/ООС, у переліку нагороджених цим званням за останні більш ніж 20 років трапляються імена, за які соромно. Володимир Литвин, Юрій Бойко, Юхим Звягільський та чимало схожих персонажів у нас також офіційно «Герої України». Як і низка осіб, що підтримали анексію Криму Росією чи її агресію на Донбасі. І прийняли російське громадянство та активно розбудовують російську владу на півострові.
В українських реаліях важливими є не державні відзнаки, а суспільна пам’ять. Хоча на прикладі Андрія Кузьменка нижче побачимо наявність і тут своїх «підводних каменів», все ж цей шлях дає збій куди рідше, ніж офіційний.
Представники шоу-бізнесу в політиці – давня й наболіла тема, яка за останній рік заграла новими барвами та відтінками. Попри традиційне уявлення, що їм не варто йти в політику, аби уникнути «зашкварів», на сьогодні один виходець із цієї сфери очолює державу, інший – претендує на посаду міського голови Києва, ще чимало – на управління іншими містами або ж комфортно засідають у парламенті. Та це радше данина тимчасовій моді і свідчення серйозних проблем як еліт, так і суспільства.
Приклад Кузьми ж, навпаки, показує звичну картину – митцям не бажано втручатись у політику (Святослав Вакарчук не дасть збрехати). Андрій Кузьменко мав активну громадську позицію, навіть брав участь у політичному проєкті «Команда озимого покоління». Та найбільше він запам’ятався участю в передвиборчих гастролях 2004 року на користь Януковича. Траплялись довколаполітичні казуси з ним і пізніше, хоч і не такі помітні.
Та в пам’яті багатьох залишився насамперед Кузьма – втілення одразу двох популярних рис: культовий співак й активний критик влади, особливо в останні роки життя. Про естрадні здобутки сперечатись немає сенсу. Одним пісні «Скрябіна» і Кузьми до вподоби, іншим – категорично ні. Та важко заперечити, що він і його гурт стали одними зі символів української сцени 90-х і «нульових». Саме за це його можна і треба вшановувати. У цьому контексті з нетерпінням очікуємо на екранізацію його книги «Я, “Побєда” і Берлін», бо текст цього вартий.
Куди цікавіший випадок з Кузьмою – критиком влади. Тут – один з ключів до розуміння його нинішньої популярності. Ця критика була доволі малозмістовною. Дуже символічною є відома фраза співака: «Вся та пи*дота, що сидить у Верховній Раді, – то все має бути стріляне і пи*жене!». З такою програмою Кузьма міг би бути серйозною силою на минулорічних президентських виборах чи цьогорічних місцевих. Такі реалії.
Критикуючи усе й усіх (часто – заслужено), Кузьма не пропонував жодної «позитивної програми». Своїми словами й діями він насправді був втіленням дуже популярної в нашому суспільстві моделі поведінки – перекладати відповідальність за все винятково на владу. А потім нарікати, що «нас кинули». У цьому сенсі він дуже навіть «герой нашого часу».
Експлуатуючи такий образ, важко зробити щось корисне. Зате дуже легко сподобатись «простому українцю». Тож не повинно дивувати, що після загибелі Кузьми в автокатастрофі дехто цілком серйозно вірить у конспірологічну версію, що це «злочинна влада» в такий спосіб позбулася незручного співака і «правдоруба».
Потрібно позбуватися чорно-білого мислення. Світ є складним, часто неоднозначним. І люди в ньому – такі самі. Успіх у шоу-бізнесі й написання культових пісень не робить людину автоматично експертом в усіх сферах життя. Можна бути музичною «іконою» епохи, а одночасно робити несусвітні дурниці в питаннях політики (і знову Вакарчук нам свідок). Тож говорячи про спадок Андрія Кузьменка, варто розділяти його здобутки на музичній і літературній ниві (а книжки, до речі, дуже навіть непогані) та його громадсько-політичну активність.
Потрібно нарешті перестати творити кумира з будь-кого, хто красиво, гучно і бажано з матюками критикує владу. Бо причина бід не тільки в ній, а й у всіх нас. Хоча б тому, що ми маємо можливість вільно обирати владу, хоч і часто не цінуємо цього. Тому, шукаючи зразків для наслідування, слід пам’ятати, що значення має не тільки форма, а й зміст. Бо якщо про це забути, то регулярно виникатимуть нові Надії Савченко чи Семени Семенченки. Прикро було би бачити, як Кузьма залишається в такій компанії. Адже він, попри все, вартий кращого.