Кожна держава має свої свята. Україна не виняток. Одне із них – День героїв. Свято сьогодні не офіційне, його не святкують на державному рівні. Однак багато українців його шанують, і там, де українська ідентичність має глибоке коріння, про нього пам’ятають і відзначають.
Історія свята починається з рішення Другого великого збору Організації українських націоналістів від 1941 року, згідно з яким щороку 23 травня має відзначатися День Героїв. Вибір дати пояснювався тим, що 23 травня 1938 року в Роттердамі було вбито Євгена Коновальця, до того ж саме у травні пішли із життя Микола Міхновський (3 травня 1924 р.) та Симон Петлюра (25 травня 1926 р.). Особливо популярним свято стало після 1992 року. Нині різні дійства, приурочені до Дня героїв, проводять 23 травня та протягом усього тижня, частіше у п’ятницю, суботу чи неділю після цієї дати.
Незважаючи на дуже важкий час для держави, не став винятком і 2014 рік. Молебні, покладання квітів, мітинги тощо. Пантеон героїв поповнився Небесною сотнею. У Замковому палаці міста Збаража 23 травня навіть відкрили виставку «Майдан. Герої не вмирають», приурочену до свята.
У Львові ж стосовно Дня Героїв було окреме рішення. З 1999 року VII сесія Львівської обласної ради постановила відзначати у місті Свято героїв у третю неділю травня. Однак цього року саме на цю дату припали вибори президента держави, тож святкування у місті перенесли на 1 червня. Передбачався доволі традиційний набір – покладання квітів до пам’ятника Шухевичу, віче біля пам’ятника Бандері, вшанування героїв на полі почесних поховань Личаківського кладовища, панахида та покладання квітів на могилах учасників національно-визвольного руху, духовенства, дисидентів, митців та героїв Небесної сотні.
Та Україні сьогодні не до свят – ще не розійшовся Майдан, а вже – неоголошена війна з сусідами. Мабуть, ще ніколи Українська держава не переживала таких важких часів. І кожен новий день примножує пантеон українських героїв, бо практично щодня гинуть люди, гинуть за реальну незалежність держави Україна. І знову рефреном звучить: «Герої не вмирають». Та чи багато з нас замислювались над тим, що насправді означають такі поняття, як «герой» та «героїзм»? Можливо, кожен відповість по-своєму, але має бути щось спільне, що перетворює звичайне слово в окреме поняття.
Сьогодні розуміння його стало вкрай важливим, потребує переосмислення. Але воно вповні можливе лише у контексті історії, бо таке поняття, як героїзм, формується, розвивається і змінюється на фоні історичного розвитку суспільства, має історичні конотації, а його осмислення, безперечно, впливає на дальший розвиток того чи іншого соціуму. Адже історія – це не тільки і не стільки наука про минуле, а ще й наука про майбутнє, бо, вивчаючи минуле, ми формуємо певну систему культурних кодів та моральних цінностей, які впливають на наше повсякдення, і за допомогою яких ми творимо наше майбутнє.
З іншого боку, те, як ми вивчаємо минуле, тією чи іншою мірою продиктоване нашим сьогоденням, бо тільки виходячи з наших сьогоднішніх знань і потреб, ми ставимо питання до минулого, а точніше – до тих джерел, які дійшли до нас і несуть певну інформацію про події та явища. А те, яку інформацію ми акцептуємо, залежить від тих питань, які ми поставимо до наявних джерел. Більше того, поняття і відповіді мають бути зрозумілі сучасникам. І у цьому контексті однією з найважливіших є проблема понятійного апарату, зокрема смислового наповнення понять. Як слушно зауважив Юрій Рубан, поняття «уявлені», вони існують у нашій думці і мові, ними ми описуємо світ, що змінюється. Адже людина живе не у незмінній природі, а в історії. Такими є не тільки поняття «держава», «демократія», «революція», але і «честь», «мораль», «добро», врешті, «героїзм».
До слова, на початку ХХ століття одним із наймодніших персонажів у Росії був терорист, образ якого був оповитий ореолом героїзму. Терорист-есер і сам вважав себе мучеником, що добровільно жертвує своїм життям заради спасіння народу. Цей образ героя у суспільстві формувався за рахунок «правильно» написаних біографій (герой-одинак живе і вмирає заради революційних ідеалів), фрагменти яких часто використовували у прокламаціях та листівках, впливаючи на громадську думку і програмуючи подальший тероризм.
Образ самовідданого терориста відображали твори літератури, мистецтва, журналістики. Як наслідок, позитивне ставлення до тероризму вкоренилося у російській історичній свідомості й зберігалося протягом кількох десятиліть. Однак з часом історія індивідуального терору в Росії виявила неспроможність вирішення певних політичних завдань. А серія терористичних актів у російських містах на початку ХХІ ст. остаточно змінила ставлення росіян до такого явища, як тероризм. Із плином часу герой трансформується у антигероя. Подібна героїзація індивідуального терору мала місце і в українські історії, але навряд чи нині хтось всерйоз вважає тероризм героїзмом.
Поняття героїзму змінне не лише у часі, але й у просторі. Різні людські спільноти мають різний підхід до визначення цього поняття. До прикладу, окремі герої Японії визнані військовими злочинцями у Китаї. А дехто з тих, кого визнають героями в Галичині, вважаються злочинцями у Польщі.
Або зовсім близька нам історія – для галичан, киян і багатьох інших українців бійці Майдану були і залишаються героями, для багатьох кримчан чи донеччан – аж ніяк. Різна історія формує різну систему цінностей, виникає різне наповнення, здавалось би, одних і тих самих понять. Розуміння цього мало б допомогти формуванню толерантного ставлення один до одного. Живучи у мультикультурному середовищі, ми мусимо розуміти багатовимірність ціннісних імперативів наших співгромадян, інакше ми приречені на конфлікти. І тут я не була б такою оптимістичною, як Юрій Винничук, який, аналізуючи Євромайдан, заявив, що двох Україн уже не існує. Так могло видаватись 28 січня 2014 року, коли, власне, була написана стаття (див. Винничук Ю. Двох Україн уже немає // Євромайдан: хроніка відчуттів. – Брустурів, 2014. – С. 137), але останні три місяці свідчать про інше. Тільки кордон проходить не географічно, а ментально. З цим треба якось жити. І якщо ми хочемо, щоб поважали нас і наші цінності (наших героїв), ми мусимо навчитися розуміти і поважати цінності інших, зокрема їхнє уявлення про героїзм. Не конче це сприймати, але обов’язково розуміти й толерувати. Для формування спільної системи моральних координат у державі, що об’єднає суспільство, має працювати вся гуманітарна наука, культура, журналістика тощо (якщо взагалі така єдність потрібна). А поки не створено такої спільної бази цінностей, маємо навчитися розуміти один одного.
За словами Іллі Калініна, герой – це певний екран, на який проектується уявлення суспільства про ідеал. Змінюються ідеали – змінюються й герої. Для середньовічного книжника ідеалом був монах-аскет, що зрікся світу, аби прийняти тілесні страждання, вірячи, що зможе так очиститись від скверни і наблизиться до Бога. Націоналіст початку ХХ ст. героєм вважав борця за визволення своєї нації, бо, як відомо, «нація понад усе», і окремо взяте людське життя не має жодного значення. А для сьогодення справжніми героями є борці за ідеали демократії та права людини. А це означає, що коли будуть змінюватися суспільні ідеали, змінюватиметься й уявлення про героїзм та героїв.
29 травня ООН відзначатиме Міжнародний день миротворців. Для Європи і значної частини світу це певний аналог Дня героїв, бо люди, які воюють за мирне небо для інших, – сьогодні справжні герої. Тільки в Україні їх не надто шанують, хоч українські військові з 1992 року брали участь у миротворчих операціях в різних частинах світу. Пересічні українці взагалі мало знають про цих людей. Саме тому, що Україна далі залишається етноцентричною, ще не навчилась сповідувати сучасні європейські цінності. Вона у якомусь сенсі досі живе у ХХ ст., а іноді – і в першій його половині. Але то минуще. І видається, що саме герої Небесної сотні, герої Майдану перевели стрілки цього ментального годинника.
Однак завжди варто пам’ятати: те, що нас болить і захоплює, не буде таким для наступних поколінь. Так як для нас доволі абстрактними є поняття «герої битви на Калці», «герої війни 1812 року» тощо. Але те, як наступні покоління акцептують нашу систему цінностей, залежить значною мірою від нас. Зокрема, якщо хочемо на довше зберегти пам’ять про героїв Майдану, про Небесну сотню, про солдатів, котрі гинуть за незалежність України на східному фронті, то їх образ має бути персоніфікованим. Адже у центрі сучасного світу, в культурі, мистецтві, гуманітарних науках стоїть окремо взята людина, а не колектив, нація, держава. Саме окремо взята особистість найбільш цікава сучасникам.
От лише одна цитата: «Герой, за визначенням, особа надлюдська, екстраординарна, одинична – трохи пограємося словами – штучна. Як, наприклад, для нас має виглядати біографія, скажімо, кожного окремого учасника бою?.. Нарізно, самі по собі, вони вже не герої, а жертви. Для кожного з них не існує чогось більшого (більше часу) поза цим епізодом. Надто через те, що саме закінчення їхнього короткого фізичного життя, властиво, і становить собою героїчну подію».
Це цілком можна сказати про тих, кого нині називаємо Небесною сотнею. Врешті, це можна сказати і про більшість з тих, хто загинув на сході України в бою з терористами. Насправді ж це цитата з короткої статті «Герої і героїчне для актуальної України» Віталія Паращича, і ці слова – про героїв Крут. Мабуть, немає в Україні людини, яка б бодай щось не знала про Крути, але чи багато з нас можуть назвати імена тих хлопців, котрі віддали життя у цьому бою. Героїзація потрохи відібрала у них індивідуальність. Але за словом «Крути» є чиїсь зруйновані долі. Так і за кожним іменем у списку героїв Небесної сотні – люди із плоті й крові, які любили і ненавиділи, які мали батьків, наречених чи дружин, дітей; вони просто жили. Ми ніколи не забудемо і не пробачимо, але небезпека полягає у тому, що з часом, причому не таким уже й далеким, у нашій пам’яті може залишитися лише дуже абстрактний образ Небесної сотні, безликий, бездуховний. Символ, який перестане кровоточити у душах сучасників. Адже життя, як стверджував Луїс Борхес, – це ланцюжок спрощень, свого роду наука забувати.
Ми всі пам’ятаємо Сергія Нігояна, Михайла Жизнєвського і Юрія Вербицького, а чи можемо ми назвати поіменно тих, хто загинув 18-20 лютого на Майдані? Залишиться вулиця Героїв Небесної сотні, пам’ятник Героям Небесної сотні, але чи залишиться біль від кожної окремої втрати, від обірваного людського життя?
Навіть сучасна історична наука зазнає антропологізації, минуле олюднюється, то чому сучасне втрачає людські риси? Якщо ми сьогодні не даємо собі труду пам’ятати, то чи пам’ятатимуть після нас? Це ще більш актуально тепер, коли щодня гинуть люди, коли ми поступово втрачаємо здатність перейматися трагічністю та незворотністю смерті. Героїзм перетворюється на буденність, втрачає риси індивідуальності. Чи не стане це смертю Героя? Ми так часто повторюємо «Герої не вмирають», що поступово втрачаємо справжній сенс цих слів.