Люблю звертати увагу на події, які спричинили помітний резонанс кілька тижнів тому, а нині вже цілком забуті. Президентка Естонії Керсті Кальюлайд незадовго до завершення свого президентства заявила, що не радить естонським бізнесменам інвестувати в Україну, а також що нам не варто розраховувати на вступ до НАТО, поки частину своїх територій наша держава не контролює. Ну і що Україні треба ще 20 років працювати над собою, щоб вступити до ЄС. Російський співак Вася Обломов під час візиту до Києва написав, що від припинення прямого авіасполучення між Києвом і Москвою не виграв ніхто.
Що об'єднує ці дві події? Правильно: реакція українських «патріотичних» коментаторів у фейсбуці. Тонни обурених коментарів, прикрашених всесоюзно-зрозумілою нецензурною лексикою мали, напевне, символізувати, що Україна готова до вступу в НАТО та одержання європейських інвестицій (у першому випадку) і що ми з росіянами і близько не один народ, а навіть навпаки – діаметрально протилежні народи (у другому випадку).
Причому ані в першому, ані в другому випадку не йдеться про якісь логічні підстави для невдоволення, лише про явище, яке в законодавстві держави-аґресора (себто Росії) називається «образа почуттів віруючих». Так, «геть від Москви» давно вийшло за межі раціонального усвідомлення, перетворившись на свого роду напівреліґійний культ у частини українських громадян. До того ж культ, щедро прикрашений подвійними стандартами: так, Васю Обломова однозначно вважають «Москвою», від якої треба «геть», адже – як люблять наголошувати в певних колах – не буває хороших росіян, усі вони ламаються на українському питанні. Але варто було сину п'ятого президента пострибати на концерті московського репера з псевдонімом Face, як виявилося, що цей репер не підтримав окупації Криму, підтримав російську опозицію, а отже є саме «хорошим росіянином». Від нього зовсім не потрібно «геть». Вася Обломов також не підтримував окупації Криму і підтримував опозицію – але його біда в тому, що він не є кумиром сина «правильного» українського політика.
Насправді всі адепти «геть від Москви» свідомо чи несвідомо відчувають, що ментально є єдиним цілим із цією Москвою. Ні, не «одним народом», як не є «одним народом» громадяни Данії і Швеції. Але поклавши руку на серце – кожен принаймні собі зізнається: Естонія, там, у європейській системі координат, а ми – тут, на одній хвилі з Васею Обломовим, який, як і ми, не любить Путіна. Тим більше показна образа на Керсті Кальюлайд і показна ненависть до Васі Обломова, адже адептів напівреліґійного культу «геть від Москви» об'єднує саме свідоме заперечення очевидних (хоча й прикрих) фактів та запекла ненависть до тих, хто викриває абсурдність цього заперечення.
Скажу більше: адепти «геть від Москви» міцно сидять на путінському дискурсі. Точніше, на (пост)радянському дискурсі російських імперців, згідно з яким об'єднаний «Захід» веде війну проти Росії. Саме «Захід» розвалив СРСР, а зовсім не його самовбивча економічна політика. Саме «Захід» стояв за «кольоровими революціями», покликаними ослабити Росію, а зовсім не обурені мешканці Грузії чи України, яким набридли корумповані олігархи при владі. Саме «Захід» – головне джерело небезпеки для Росії: так вважають і російські путіністи, і антиросійські адепти «геть від Москви».
Правда ж полягає в тому, що Заходу як такому Росія цікава лише як економічний партнер, і він дуже не хоче, щоб вона створювала проблеми своєю параноїдальною політикою. Захід взагалі дуже праґматичний, для нього основний інтерес – власний добробут у широкому (не лише фінансовому) розумінні. І, на превеликий жаль, ніхто не дасть діжку варення і кошик печива просто за демонстративну ненависть до Росії загалом і до Васі Обломова зокрема. Ніхто не прийме в ЄС і НАТО зі сентименту до подвигу Небесної Сотні чи воїнів АТО. Можна скільки завгодно тішити себе ілюзіями, що Україна – це щит Заходу перед дикими ордами зі Сходу, але сам Захід надто добре знає математику, щоб повірити у щось подібне. Президент Естонії просто по-дружньому сказала українцям правду, але деякі з них чомусь образилися і на знак незгоди почали демонструвати глибокі знання російської нецензурщини.
При цьому точно ці самі люди – коли заходить мова на тему, незручну для них, люблять повторювати дві фрази «Ти знаєш, що таке дипломатія?» і «Світ не чорно-білий!». Ними можна виправдати взагалі будь-що. Так от: коли тобі дуже не подобається Росія, більш за те, ти хочеш щоб вона перестала існувати на мапі Землі – не спіши кричати про це на кожному кроці. Згадай про дипломатію. Не кажи росіянам, що всі вони погані – навпаки, розповідай про братерство, про те, що наш спільний з ними ворог – у Кремлі. Саме так працює пропаганда, особливо пропаганда серед ворожого населення. Я не великий спеціаліст у веденні воєн, але на військовій кафедрі 20 років тому нам розповідали про те, що існує три сторони, на які спрямовується вістря пропаганди: наші солдати (щоб хотіли воювати), ворожі солдати (щоб не хотіли воювати), цивільне населення (щоб було як мінімум не проти наших солдатів). От поясніть: крики «ми росіянам не брати» і «хороших росіян не буває» російською мовою в коментарях під постом популярного російського співака – вони яку із цих функцій виконують?
Те саме – заява естонської політикині. Не сподобалось? Ввічливо, з цифрами і фактами аргументуй свою думку. Але її не обґрунтуєш. Читаю коментарі на зразок: «Бюджет Естонії – як бюджет Тернополя! Їх в ЄС взяли з милосердя!». Ви про що взагалі? Доходи бюджету 1-мільйонної Естонії – як третина доходів бюджету 40-мільйонної України! Дай Бог Тернополю мати бюджет з третину українського, звісно, але навіщо це шапкозакидництво? Кому допоможе те, що ви принижуєте одну з держав ЄС, яка нас принципово підтримує?
Звісно, можна сказати, що це все буря в склянці води і поза фейсбуком ніхто цього не помітить. Проблема в тому, що політики самі сидять у соціальних мережах, орієнтуються на них і сприймають настрої і стиль спілкування в Інтернеті за керівництво до дії. «Русскій мір» довкола себе подібні коментатори формують самі, навіть про це не здогадуючись, – передусім своєю демонстративною і здебільшого нещирою ненавистю, поєднаною зі стадним інстинктом. І тим більше я не сподіваюся, що цією статтею мені вдасться змінити ситуацію – наразі це просто констатація прикрого факту. Україна – далеко не Естонія. Ми йдемо своїм шляхом, який чомусь надто часто нагадує російський.