З моменту повномасштабного російського вторгнення 24 лютого відбулась одна дрібна, малопомітна, проте вельми характерна зміна – за понад 9 місяців автор цих рядків лише одного разу почув, як молодь шкільного віку гучно, через колонки, слухає російську музику на вулиці. А ще недавно, навіть після 2014-го, на таких локаціях (дитячий майданчик, парк, вулиця) звичною справою було почути, як учні середнього чи старшого шкільного віку залюбки слухають і наспівують широку палітру репертуару російської естради – від «попси» до хіп-хопу. І більшість людей навколо це аніскілечки не турбувало.
Тепер же вони вмикають чи співають українські пісні різної якості. Здавалось б, ось він – патріотичний підйом і дерусифікація молоді водночас. Тішся й не рефлексуй. Але не виходить, тому що виникає низка запитань. Чи така зміна – лише данина кон’юнктурі, чи тривка? Яка якість контенту, що прийшов на заміну? Чи пройшли аналогічну дерусифікацію батьки цих дітей? Бо часто, особливо в молодшому віці, саме вони визначають контент, який споживають їхні діти. Хтось старанно вишукує на YouTube україномовні відео чи навіть англомовні. А хтось не заморочуючись вмикає за першим результатом у пошуку російську озвучку «Щенячого патруля» чи ще якоїсь «Свинки Пеппи» (хоча є український дубляж).
Без глибшого осмислення нинішні процеси дерусифікації чи, радше, деколонізації українців навряд чи будуть настільки глибокими і тривкими, наскільки цього хотілось би. Нинішній порив простий і зрозумілий – за теперішніх реалій споживати російський контент морально неприпустимо. Хоча для багатьох адвокатів «великої російської культури» це все ще не очевидно. Але потрібно дивитись за горизонт, мислити стратегічно – що приходить на зміну російському контенту, який так чи інакше треба усувати звідки лиш можливо?
Найочевидніша відповідь – український продукт. Тим паче, що в деяких сферах це вже давно зрозуміли: українська література, попри все, динамічно розвивається та постійно пропонує читачам нові тексти і жанри; українська музика завдяки низці правильних рішень останніх восьми років (наприклад, квотування) отримала більше можливостей для самореалізації та користується ними. Український кінематограф також, незважаючи на хронічні проблеми з фінансуванням, досить регулярно тішить якісними стрічками. Хоча касово найуспішнішими досі є примітивні комедії а ля «Скажене весілля». Та це вже інша тема.
У сучасних реаліях глобалізованого світу інтернету та соцмереж цього ніколи не буде достатньо. Звісно, є Голлівуд з його знаними стрічками та численні музичні виконавці, переважно американські та британські, знамениті на весь світ. Але, окрім заокеанських медіапродуктів, було б дуже доречно скористатись нинішньою можливістю та звернути більше уваги на вектор, задекларований ще Миколою Хвильовим під час знаної літературної дискусії 1920-х, де «Геть від Москви!» доповнювалось гаслом «Даєш Європу!». Для початку можна обмежитись рамками тієї частини «Старого світу», до якої Україна безпосередньо належить історично, – Центрально-Східної Європи.
Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина – чи багато пересічний українець (не мешканець відповідних прикордонних областей) знає про ці країни? Про тамтешніх людей, їхній порядок денний; тамтешні кіно, музику чи літературу; зрештою, тамтешніх політиків та їхні погляди на Україну та інші питання? Чи знають українці про них бодай десяту частину того, що знають про Росію завдяки «запорєбриковим» фільмам, серіалам чи музичним хітам? Вкрай сумнівно, якщо вийти за рамки нечисленних мистецьких, літературних чи наукових кіл. Наче й чимало перекладів польських авторів з року в рік виходить в українських видавництвах. Але наклади книжок у наших реаліях, як і загальний рівень читання, не надто спонукають до оптимізму. Адже навіть українські топ-автори нечасто можуть розраховувати на одноразові (не сумарні) наклади хоча б у десять тисяч примірників.
Попри восьмирічну російську агресію, саме ця країна залишається головним об’єктом уваги українців. Телеканали тягнуть до ефірів «хороших росіян», публіка обговорює заяви російських політиків чи медіаперсон тощо. Західний кордон України у цьому сенсі все ще нагадує давно неіснуючу «залізну завісу». Кого з польських (не кажу вже про чеських і словацьких) політиків, окрім Анджея Дуди, знає пересічний українець? А співаків, акторів, письменників? А це важливо, адже євроінтеграція – це не лише про безвіз, лоукости, інституції чи високий рівень життя. Це насамперед про розуміння того, чим Європа та різні її складові була в минулому і є в теперішньому.
Традиційна проблема малої мобільності українців частково вирішилась завдяки уже згаданим безвізу та лоукостам, які переліт зі Львова до Кракова чи Братислави зробили дешевшим за подорож потягом до Києва. З кінця лютого мільйони українців вимушено опинились на території різних європейських країн. Сподіваємось, що проведений там час, попри очевидні складнощі ситуації, вони використають і для знайомства з тамтешніми людьми та їхньою культурою.
Але заради більш тривкого та масового ефекту віддалення від Москви з одночасним буттям частиною Європи варто задуматись і наповнювачам нашого українського медіапростору. Середньостатистичний глядач умовних «Сватів» не почне раптово дивитись «Атлантиду» Валентина Васяновича чи інші якісні, але не масові вітчизняні кінострічки. Окрім потреби творити власний україномовний контент навіть примітивної культурної вартості, який замінив би аналогічний російський, можна вбити одразу двох зайців просуванням продукції наших західних сусідів. По-перше, це альтернатива звичній для багатьох «голці» російського медіапростору, по-друге, такий підхід ефективніше за численні гранти чи програми культурної взаємодії (які також дуже важливі) познайомить українців із життям тамтешніх. У дечому іншим, у дечому дуже схожим.
На цей попит буде й пропозиція. На тижні польського кіно, що раніше регулярно відбувались у Львові, придбати квиток нерідко було непростим квестом. А на такому популярному нині Netflix є десятки польських фільмів та серіалів. І це приклад лише однієї країни. Про заходи щодо розвитку культури читання також не варто забувати. Бо що вищі наклади українських чи перекладених у нас європейських авторів, то далі ми від Москви і ближче до Європи.
За такого підходу перейменування вулиці Тверської на честь Єжи Ґедройця не лише набуде символізму для небагатьох утаємничених, а й для дедалі більшої кількості українців ставатиме чимось вагомішим і зрозумілішим, ніж просто зміна табличок на стінах будинків. Як хочеться вірити, що і зміна репертуарів з портативних колонок на майданчиках буде не тимчасовою. І навіть коли патріотична хвиля піде на спад (а колись це трапиться), то поверненню російської музики заважатиме ознайомлення з репертуаром європейських і власних виконавців.
При цьому, звісно ж, головний акцент має зберігатись на власній історії і традиції. Зрештою, вже понад півтора століття минуло, відколи Шевченко писав «І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь». І спробуй після цього заперечити, що все нове – це всього лиш призабуте старе. От тільки якщо хтось ці слова поета спробує застосувати і до росіян, то тут варто пригадати іншу його цитату. Ту, де про кохання, чорнобрових і представників одного недружнього нам сусіднього народу.