Якщо Захід не приведе Київ до тями, то керівництво Росії розгляне питання про розірвання дипломатичних відносин з Україною. Таке попередження озвучив прем’єр-міністр РФ Дмитро Медведєв, коментуючи нещодавнє повідомлення ФСБ про затримання в окупованому Криму «української диверсійно-розвідувальної групи», що нібито з боями проривалася з материка на півострів із метою організації терактів і, як наслідок, зриву туристичного сезону.
Ця заява не стала цілковитою несподіванкою для України, адже стосунки між двома державами різко зіпсувалися протягом останніх двох із половиною років. І нерідко саме українські громадяни, вражені брутальністю, нахабністю та безкарністю РФ, закликають владу розірвати офіційні взаємини з сусідом-агресором. Київ натомість не поспішає спалювати мости, маючи на те свої аргументи, а от Москва не соромиться і послідовно обриває з нами «братні», «дружні» та «стратегічні» зв’язки.
Майдан: час розплати
Ще задовго до анексії Криму та війни на Донбасі Кремль улаштовував газові й торговельні війни з Україною: то закручував вентиль на трубі та вустами президента Володимира Путіна по-пацанськи заявляв, що українці «тирять» у росіян блакитне паливо, то раптом з’ясовував, що українські сири не відповідають стандартам «Росспоживнагляду». У такий спосіб влада РФ показово «карала» неблагонадійні держави, яким закортіло кращого європейського життя.
Благо, вигадувати нічого не довелося, оскільки подібна схема тиску раніше була обкатана на Грузії, Молдові й Естонії, у продукції котрих одіозний головний санітарний лікар Геннадій Онищенко обов’язково знаходив якісь недоліки. Питання було, звісно, не в якості товарів (бо доти російські громадяни нормально пили грузинську мінеральну воду і молдовські вина, спокійно їли естонські шпроти й українські сири), а в політиці. Чистої економіки тут не було і близько. Вона завжди була інструментом політичного тиску, шантажу та корупції.
Проте, з іншого боку, торговельні війни спонукали виробників не зациклюватися винятково на російському ринку і шукати нові напрямки збуту. Щойно політики з демонстративно «покараної» країни йшли на поступки, РФ знімала претензії та обмеження, показуючи, що можна ж конструктивно співпрацювати, якщо не викаблучуватися.
Але часом навіть лояльні діячі могли потрапити в опалу. Так, Віктор Янукович, який переміг на президентських виборах 2009–2010 років і «перезавантажив» зіпсовані за каденції Віктора Ющенка українсько-російські відносини, восени 2013-го мав зовсім іншу репутацію в Москві. Тоді, як ми пам’ятаємо, Віктор Федорович став чи не найбільшим євроінтегратором України, і в цьому питанні його ситуативно підтримувала тодішня опозиція. Янукович зумів перетворити совєто- і русофілів із Партії регіонів на удаваних західників, а надто проросійського нардепа Ігоря Маркова, який не сприйняв такого повороту подій, показово кинув за ґрати.
Бурхлива діяльність новонаверненого президента-єврооптиміста вразила росіян настільки, що кремлівський пропагандист Дмитро Кисельов порівняв українського гаранта зі «зрадливим» гетьманом Іваном Мазепою, а несподіваний геополітичний розворот Києва назвав «неомазепізмом». Підписання Угоди про асоціацію з ЄС на саміті країн-учасниць «Східного партнерства» у Вільнюсі могло б перетворити Януковича на «українського Кваснєвського».
Проте буквально напередодні доленосної миті він «умікнув» задній хід й устами прем’єра Миколи Азарова заявив про зупинку переговорів з Євросоюзом. Мовляв, це не вигідно для України. Інша річ – близький і зрозумілий Митний союз на чолі з РФ, яка пообіцяла Януковичеві надати кредит розміром у 15 мільярдів доларів, тобто купила його з тельбухами. У подібний спосіб повівся і президент Вірменії Серж Саргсян, якого, вочевидь, так залякали у Кремлі, що про його рішення відмовитися від угоди з ЄС довідалися з телевізора не тільки пересічні громадяни, а й найближче оточення.
У відповідь на демарш Януковича вибухнув Євромайдан, згодом названий Революцією Гідності, що стала черговим ляпасом не тільки самому Віктору Федоровичу, котрий із жахом згадував події 2004 року, коли в нього вперше «вкрали» перемогу, а й особисто Путіну, який ще тоді (авжеж, через підступи Заходу) не зміг посадити на трон свого ставленика й образу не забув. Саме після перемоги Ющенка у РФ почали боятися експорту «кольорових» революцій та в піку помаранчевим стрічкам витягнули із шухляди «георгиевскую ленточку», перетворивши її на ідеологічний маркер адептів «Русского мира» й агресивного совєтофільства. Пізніше антизахідна й антиукраїнська істерія тільки наростала, посилювалося полювання на «іноземних агентів» та «націонал-зрадників». Тому просто так проковтнути другий Майдан Путін не міг.
Кремлівські куратори кинули значні сили на підтримку маріонеткового режиму в Києві. Янукович замість вирішення проблем – покарання винних за побиття на Майдані й компромісу з опозицією – обрав шлях ескалації протистояння. Він щоразу підвищував градус напруги, періодично намагаючись силою придушити протести у центрі столиці. Причому все це відбувалося на тлі візитів до Києва західних дипломатів, які марно намагалися вгамувати запал накрученого українського гаранта.
СБУ, нашпигована російської агентурою, стала практично філією ФСБ. У якості «гуманітарної допомоги» РФ постачала МВС гранати, які згодом летіли в бік майданівців. Під час переговорів з політичними опонентами Янукович постійно кудись виходив і з кимось (напевно, у Кремлі) говорив по телефону. Російські, а також деякі нібито українські, мас-медіа розповідали своїй багатомільйонній аудиторії про «бойовиків Майдану», «терористів», «екстремістів», «бандерівців» і «націоналістичний шабаш у Києві», спонсорований західними покровителями, які хочуть перетворити квітучу Україну на бездуховний Євросодом. Для внутрішнього вжитку учасників протесту виставляли як ледь не патологічних русофобів, які становлять загрозу для пригноблених десятиліттями насильницької українізації співвітчизників на Півдні та Сході. А як відомо із приказки, «русские своих не бросают».
Проте треба ж було демонструвати і якусь конструктивність. Тому на переговори влади й опозиції за участі міністрів закордонних справ Німеччини, Польщі та Франції Кремль делегував Уповноваженого з прав людини в РФ Володимира Лукіна. Тоді за столом переговорів був напрацьований план виходу з політичної кризи (конституційна реформа, уряд національної єдності, вибори президента не пізніше грудня 2014 року), що не влаштовував протестувальників на Майдані, котрі ще не оговталися від масових розстрілів 18-20 лютого. Дивовижно: цей документ не підписав спеціальний представник президента РФ, бо «незрозуміло, хто і як його виконуватиме». Але потім Москва почала постійно звинувачувати Київ у невиконанні угоди та заявляти на цій підставі про «державний переворот», «силове захоплення влади», «нелегітимність» і, звісно, «хунту».
На тлі згаданих подій Кремль у лютому 2014 року відкликав свого посла в Україні Михайла Зурабова, як кажуть у таких випадках, «для консультацій». Прем’єр Медведєв поясний цей крок тим, що «нам незрозуміло, що там відбувається, є реальна загроза нашим інтересам, життю і здоров’ю наших громадян». Київ удався до симетричного кроку пізніше, відкликавши Володимира Єльченка в середині березня, після так званого референдуму й анексії Криму, що стала брутальним порушенням умов Будапештського меморандуму (1994) і Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та РФ (1997). Більше того, Рада Федерації одноголосно схвалила рішення Путіна про використання Збройних Сил РФ на території України, аби продемонструвати, наскільки серйозно у Кремлі готові захищати своїх.
Агресивний «миротворець»
Уже тоді, навесні-влітку 2014 року, лунали заклики розірвати дипломатичні стосунки з РФ. Тим більше, що росіяни не лише орудували на Сході України, створюючи там псевдореспубліки, а й нахабно обстрілювали з реактивних систем залпового вогню нашу територію зі свого боку кордону. Свідомо провокуючи на відповідь Збройні Сили України, аби отримати формальний привід для повномасштабного вторгнення.
Терпіти це знущання було несила, й одного разу терпець українців урвався. Коли терористи збили над Луганськом транспортний літак Іл-76 з українськими десантниками, розгнівані громадяни пішли під російське посольство в Києві, закидали його яйцями і зеленкою, перевертали машини біля дипустанови. Заспокоювати розбурханий натовп приїхали глава МВС Арсен Аваков і в. о. міністра закордонних справ Андрій Дещиця, котрий, аби зняти високу напругу, процитував рядок із сороміцької пісні про Путіна.
Нестандартний, м’яко кажучи, крок із точки зору дипломатії розрядив атмосферу, бо наслідки були б серйозними: фактично, напад на амбасаду – це напад на територію іншої держави. РФ би цього Україні ніколи не подарувала. Конфлікт удалося загасити, але спів Дещиці у російському МЗС не забули, вважаючи, що Павло Клімкін змінив його на посаді головного дипломата саме через цей епізод, а не через кадрову політику новообраного президента Петра Порошенка.
До речі, з його обранням багато хто пов’язував сподівання на швидке завершення війни на Донбасі. Тим більше, що сам Порошенко «продавав» себе виборцям як талановитого дипломата, хоч він очолював МЗС буквально кілька місяців у другому Кабінеті Юлії Тимошенко, і поміркованого політика, який мав добрі особисті стосунки з послом РФ Зурабовим (він, між іншим, прибув в Україну на інавгурацію Петра Олексійовича).
Утім це знайомство не дуже допомогло президентові, бо Зурабов, якого Москва включила до складу Тристоронньої контактної групи (ТКГ) з мирного врегулювання ситуації на Сході України, – це просто чиновник, котрий не впливає на ухвалення рішень. Тому згодом його змінили на Азамата Кульмухаметова, екс-посла РФ у Сирії, а потім на Бориса Гризлова, постійного члена Радбезу РФ, який у статусі спікера Держдуми вже брав участь у врегулюванні «української кризи» 2004 року.
На росіян складно впливати у переговорній групі. Вони, звісно, лукавлять, але не визнають себе стороною конфлікту в Україні. Навпаки, всіляко вдають із себе посередників та миротворців, які просто мають певний вплив на ватажків «ДНР» і «ЛНР» та надають молодим «республікам» гуманітарну допомогу через неконтрольовану ділянку українсько-російського кордону. Знов-таки, порушуючи міждержавні угоди. Оті білі «КамАЗи» вже стали притчею во язицех, бо щойно вони прибувають на Схід, як зростає кількість обстрілів позицій сил АТО і цивільних об’єктів. Зате в РФ про «гумконвої» складають пісні, які проникливо виконує абсолютно аполітичний співак Стас П’єха у супроводі зведеного хору МНС:
На землю выпал белый снег,
Стоит колона – белый цвет.
«Все по машинам!» – дан приказ,
Маршрут проложен на Донбасс.
Беда в дорогу позвала,
Звучат нам вслед колокола.
Доставит груз с земли родной
Гуманитарный наш конвой.
Заклики розірвати стосунки з «Мордором» звучать в Україні спорадично, проте, як не дивно, на розрив першою іде Москва, а не Київ. Це ж РФ спочатку відкликала свого посла для консультацій. Це ж РФ у відповідь на підписання Угоди про асоціацію і Зону вільної торгівлі з ЄС встановила обмеження для імпорту, щоб захистити власний ринок (так зване українозаміщення). Це ж РФ ініціювала припинення прямого авіасполучення з Україною, яка заборонила польоти лише тих компаній, які літають у Крим. Це ж РФ сама відмовилася від постачань української електроенергії на окупований півострів, заручившись даними телефонного опитування Всеросійського центру вивчення громадської думки. Зрештою, скільки б Кисельов-ТБ не повторював мантру «их там нет» про російських вояків на Донбасі, українці не вірять у цю брехню, а 70,3% наших громадян вважають Росію державою-агресором. Слушно пише публіцист Павло Казарін, що Кремль – головний русофоб.
Хоча і Київ часом виступає з ініціативою сказати: «Russia, good bye!». У березні 2016 року комітет Верховної Ради у закордонних справах підготував проект постанови про припинення дипломатичних зносин із РФ, яка «всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку». Спочатку вона була схвалена, але на повторному розгляді відхилена і не виносилася на голосування в парламенті, та й сам термін «припинення» в даному випадку некоректний, може бути лише «розірвання». Проти цього виступив Порошенко, а МЗС у спеціальній довідці аргументувало, чому такий крок не відповідатиме інтересам України.
Насамперед, це ускладнить процес дипломатичного врегулювання війни на Донбасі. Україна бере участь у переговорах у різних форматах – ТКГ під егідою ОБСЄ, «нормандська четвірка», на перспективу мріє про «Женеву +». Якщо вона розірве стосунки з РФ, її переговорна позиція послабиться. Мовляв, Київ – неконструктивний партнер, з яким не варто поважно розмовляти.
Далі. У тюрмах РФ у статусі фактично заручників перебувають українські громадяни, з яких тортурами вибивають зізнання про злочини, зокрема й про «чеченського бойовика» Арсенія Яценюка. Без дипломатичної підтримки Україні буде ще важче їх захищати й витягувати з неволі (приклади Надії Савченко, Юрія Солошенка й Геннадія Афанасьєва доводять, що це реально). Імена Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Миколи Карпюка і Станіслава Клиха загальновідомі, проте це лише верхівка в’язничного айсберга.
Їх Україна бодай якось може захистити, хоча вітчизняним консулам далеко не завжди вдається до них пробитися. Можна лише уявити, як доведеться працювати дипломатам за умов розірвання відносин. Ще складніше з ув’язненими кримчанами, яких судять або на анексованому півострові, або на території «справжньої» Росії. Де-факто їм нав’язане російське громадянство, й українського консула до них банально не пустять. Періодично питання про засуджених обговорюють український і російський омбудсмани, є певний діалог між міністерствами юстиції, що забезпечують правовий супровід політичних рішень. Отже, різкий розрив дипломатичних стосунків може зіпсувати цей нехай і неприємний, але потрібний діалог.
Критично налаштовані коментатори запевняють, що розрив не призведе до катастрофічних наслідків. У такому разі, відповідно до Віденської конвенції 1963 р., посольства не працюватимуть, зате діятимуть консульства. Або ж інтереси країни може представляти якийсь посередник. Наприклад, Швейцарія з багатим досвідом нейтральності. Саме через неї досі ведуть спілкування РФ і Грузія після «п’ятиденної війни» 2008 року. У Тбілісі вже давно не править Міхеїл Саакашвілі, там урядує доволі проросійська коаліція «Грузинська мрія». Є певне потепління у стосунках із Москвою, але каменем спотикання дотепер залишається питання територіальної цілісності, яку порушила РФ.
Намагаючись продемонструвати неконструктивність позиції Києва, Кремль розіграв спектакль із призначенням нового посла в Україні. Після звільнення Зурабова наприкінці липня 2016 року вибір Москви припав на Михайла Бабича, Уповноваженого представника президента РФ у Приволзькому федеральному окрузі. Він – не кадровий дипломат, а представник так званого силового блоку в російській верхівці, з відповідним бекґраундом ВДВ, КДБ, ФСБ. Людина, яку вирішили кинути на український фронт, явно не для відбудови добросусідських відносин.
Причому просування цієї кандидатури було поспішним і геть не вписувалося в рамки дипломатичних процедур. Бо спочатку РФ «засвітила» ім’я потенційного амбасадора, «провела» його через профільні комітети Ради Федерації та лише потім запитала згоду (агреман) Києва, тобто вчинила з точністю до навпаки. Українське МЗС таку пропозицію відкинуло, продемонструвавши, що наша держава не буде погоджуватися на будь-якого ставленика Кремля. Елементарну самоповагу в Москві сприйняли як черговий вияв неконструктивності України.
Та ще більше цю тему росіяни почали педалювати після «викриття» нібито диверсантів у Криму. Путін звинуватив Україну в тероризмі, знову заспівав призабуту пісню про «київську владу», «переворот» і заявив, що за таких умов переговори у «нормандському форматі» беззмістовні. А вони якраз і мали відбутися у рамках вересневого засідання «Великої двадцятки» в Китаї.
Цією заявою президент РФ хоче зняти із себе відповідальність за невиконання Мінських угод і перекласти провину на Україну, котра, мовляв, не виконує своєї частини домовленостей. Просто в Києві та Москві по-різному читають документ: перший акцентує увагу на пріоритеті питань безпеки (припинення вогню і повернення контролю над усім кордоном з Росією), друга ж наполягає на амністії бойовиків і проведенні виборів на окупованих територіях за правилами терористів, що означатиме їхню легалізацію.
Якщо Україна не погодиться на такий сценарій «реінтеграції» Донбасу, то РФ із чистою, так би мовити, совістю зможе звинуватити Київ у зриві «Мінська-2» та зажадати від європейців і американців хоча б часткового зняття санкцій. Вони ж бо чітко прив’язані до виконання Мінських угод і в разі прогресу можуть бути послаблені чи взагалі скасовані (кримський пакет не надто болісних обмежень при цьому залишається в силі до повної деокупації півострова).
Благо, на Заході гряде черга виборів, і до влади у ключових столицях світу можуть прийти більш «конструктивні», з точки зору Москви, політики. Зрештою, у вирі політичної боротьби США, Франції та Німеччині буде не до «української кризи». Зате вона гарантовано стане однією з топ-тем парламентської кампанії в російську Держдуму (вересень 2016 року). За відсутності помітних соціально-економічних здобутків електорат можна змобілізувати на патріотичних гаслах «обложеної фортеці», «вставання з колін», протистояння із Заходом і його «маріонетками» в Україні, що «стала на шлях терору», а тому перемовини у «нормандському форматі» позбавлені змісту.
Понад 70 років тому подібні речі майже дослівно говорив Адольф Гітлер: «Польща вибрала терор, переговори з Францією і Британією беззмістовні». Тому це, мабуть, РФ першою піде на розрив дипломатичних стосунків, а не Україна, для якої важливо зберегти реноме адекватного, договороздатного партнера, який не піддається на істерики агресора у шкурі миротворця та спокійно чистить автомат.