У середу ввечері, 4 серпня, літак з Відня доставив до Варшави білоруську спорт-дисидентку Христину Тімановську. Наразі, за запевненням представників польської влади, вона «відпочиває в безпечному місці». «Безпечному», очевидно, мається на увазі – недосяжному для білоруських спецслужб.
Прецедент Тімановської є більш ніж показовим для комплексного розуміння ситуації в лукашенківській Білорусі. Нагадаємо, з чого все розпочалося.
Відомо, що спортсменка приїхала на токійську Олімпіаду, щоб взяти участь у забігах на 100 і 200 метрів. Саме до них вона й готувалася напередодні. Проте білоруське спортивне начальство зненацька виставило Тімановську на естафету 4 по 400 м, до якої та була неготова. Це сталося через те, що керівництво Національного олімпійського комітету Білорусі не подбало завчасно про допінг-тести для всіх спортсменів (а можливо, свідомо напомпувало деяких атлетів допінгом), тому декому з них організатори Олімпіади-2020 відмовили в участі. Зокрема, таке сталося з потенційними учасниками зазначеної естафети. Очевидно, білоруське спортивне начальство вирішило позатикати дірки тими атлетами, яких таки допустили до Олімпіади. Майже переконаний, що відповідне розпорядження надійшло від самого білоруського диктатора Олександра Лукашенка, який дуже любить нахвалятися спортивними успіхами своєї країни.
Так-от, Тімановській не сподобалася роль «затички». Вона оприлюднила пост в Instagram, у якому розповіла про недбалість білоруських спортивних функціонерів. Атлетка розкритикувала рішення білоруського тренерського штабу про її включення до естафети, до якої вона не готувалася.
Реакція начальства не змусила себе довго чекати. Тімановську зразу ж виключили з олімпійської команди Білорусі й наказали повертатися додому. Кажуть, що це було розпорядження самого Лукашенка. Проте спортсменка вирішила не здаватися без бою, вона оприлюднила на своєму Telegram-каналі звернення про допомогу до Міжнародного олімпійського комітету:
«Я прошу Міжнародний олімпійський комітет про допомогу, на мене чинився тиск і мене намагаються вивезти з країни без моєї згоди, тому я прошу МОК втрутитися в це».
Після цього в готельний номер до Тімановської прибув «куратор» білоруської делегації, зрозуміло, від якої організації. Розмова, запис якої згодом було викладено в інтернеті, доволі знакова. Тональність, аргументацію, словесні методи впливу, залякування легко впізнають люди, котрих за радянських часів намагалися «опрацювати» представники КДБ. Не даремно в Білорусі – єдиній з колишніх радянських республік – ця організація зберегла свою назву.
Тімановська все ж не злякалася, і коли її фактично під конвоєм повезли на токійське летовище, щоб посадити на літак до Мінська, вона звернулася до японської поліції про захист. Відтак спортсменка стала утікачкою. Польська влада охоче надала білорусці візу, а потім допомогла вилетіти спершу до Відня, а потім – до Варшави.
Дивно, чи не так? Таких інцидентів ми не бачили вже три десятиліття – з часу розвалу Радянського Союзу. Тоді за радянськими спортсменами, які виїжджали на міжнародні змагання, пильнували надзвичайно ретельно. Бо боялися повторення інцидентів, які неодноразово траплялися зі спортсменами з «братніх» країн соціалістичного табору.
Бо, наприклад, у грудні 1956 року, коли радянські війська криваво придушили повстання в Угорщині, 38 угорських олімпійців відмовилися повертатися додому з Мельбурна. На мюнхенських Олімпійських Іграх 1972-го додому в соціалістичний рай відмовилася повертатися рекордна кількість спортсменів – 117 осіб. Цілими командами залишалися на Заході кубинські атлети. На Олімпіаді в Монреалі притулку попросили четверо румунів…
Радянські спортсмени довгий час не наважувалися втікати. По-перше, їх серйозно психологічно опрацьовували ще до виїзду. По-друге, в заручниках у радянської влади фактично залишалися родини спортсменів. По-третє, за атлетами за кордоном стежив потужний підрозділ 5-го управління КДБ. Окрім того, серед самих спортсменів було досить багато завербованих «стукачів».
Відомо, наприклад, що на Олімпіаді 1976 року в Монреалі «за порядком» пильнувало два генерали КДБ, не кажучи вже про цілу армію дрібніших чинів. І все ж навіть за таких умов одному радянському спортсменові вдалося накивати п’ятами. Це був молоденький стрибун у воду Сергій Немцанов. Він зумів якимось чином уночі непомітно вислизнути з олімпійського селища, де гуртом мешкали спортсмени зі СРСР. Це був перший прецедент у радянському спорті.
Спортивне керівництво було в шоці, кадебісти лютували. Посол СРСР в Канаді Олександр Яковлєв заявив, що хлопця викрали. Проте Сергій сам привселюдно повідомив: «Я обрав свободу!».
Утім все виявилося не так просто. Радянська влада залучила всі свої ресурси, щоб повернути спортсмена додому. У Канаді працювали дипломати і шпигуни, у СРСР кадебісти опрацьовували родину Немцанова. Нюанс полягав у тому, що хлопцеві на той час ще не виповнилося 18 років, що дозволяло Москві опротестувати рішення канадської влади про надання притулку. Урешті-решт Оттава таки погодилася повернути спортсмена, але за умови, що після повернення додому до Сергія не будуть застосовані жодні репресії.
І, як не дивно, радянська влада слова дотримала, принаймні наступні кілька років Немцанову дозволяли й надалі тренуватися та брати участь у змаганнях. Він став чемпіоном СРСР 1979 року, навіть взяв участь в Олімпіаді-80 у Москві. Але за кордон його вже не відпускали.
Другим спортсменом-втікачем зі СРСР став шахіст-гросмейстер Віктор Корчний. 1976 року він не повернувся з Нідерландів. За іронією долі 1978 року Корчний зійшовся у двобої з радянським «шаховим королем» Анатолієм Карповим за титул чемпіона світу.
Того ж 1976 року до Франції емігрував гросмейстер Борис Спаський. Щоправда, тут історія трохи інша: він одружився з громадянкою Франції і переїхав туди офіційно. Тож, на відміну від Корчного, його не позбавили радянського громадянства.
1979 року з гастролей у Швейцарії не повернулися зірки радянського фігурного катання Людмила Білоусова та Олег Протопопов. Тікали за кордон радянські хокеїсти, наприклад, Олександр Могильний, Сергій Федоров.
Зрозуміло, що нині, в умовах відносно відкритого суспільства, тікати спортсменам, здавалося б, немає жодної потреби. Кожен може переїхати в іншу країну, аби його там хотіли бачити, отримати нове громадянство і навіть, за бажання, зберегти старе. От лише скільки футболістів з пострадянських республік грає нині за європейські клуби.
Тому білоруський прецедент з Христиною Тімановською мав би, з одного боку, здивувати, з іншого – насторожити. Тим більше, що після неї ще двоє доволі знаних білоруських спортсменів заявили про своє небажання повертатися на батьківщину. Йдеться про подружню пару легкоатлетів Яну Максимову (срібна призерка чемпіонату Європи з п'ятиборства) й Андрія Кравченка (срібний призер Олімпійських ігор 2008-го). Вони наразі перебувають у Німеччині, де й планують залишитися.
Досить промовистою є заява Максимової, яку цитує Білоруський фонд спортивної солідарності: «У Німеччині зараз можу дихати на повні груди, добре спати. Хочу повернути ту енергію, якої мені бракувало на змаганнях для гарного виступу і попадання в Токіо на ОІ... А ще я дуже сподіваюся, що дочекаюся того часу, коли поїду виступати під біло-червоно-білим прапором». А слід зауважити, що в лукашенківській Білорусі бчб-прапор визнано «нацистським», за його використання може загрожувати кримінальна відповідальність. Тож спортсмени висловили надію на падіння режиму, на оновлення й демократизацію країни.
У тоталітарних режимах спорт і надалі вважається одним зі складників геополітичної боротьби. А спортсмени, відповідно, – солдатами у цій гібридній війні. У західних демократіях соціологія фіксує доволі низький рівень захоплення й гордості за успіхи своїх спортсменів на міжнародних змаганнях. Лише 30-40% населення висловлюють небайдужість до цього. Тим часом в авторитарних режимах, як то в Китаї, Росії, Білорусі, уже 60-80% населення надає таким перемогах досить велике значення.
Пригадати хоча б Зимову Олімпіаду в Сочі 2014 року. Передовсім вона відзначилася найвищою сумою витрачених на неї коштів – понад 40 млрд доларів. Тож, за твердженням дослідників з Оксфордського Університету, первинний план бюджету було перевищено на 289%. А чого вартує лише операція російських спецслужб з підміною сечі російських спортсменів, аби лише WADA не виявила там слідів допінгу. І все для того, щоб Росія змогла зайвий раз постати в променях світової спортивної слави.
Однак врешті-решт перемога Росії виявилася пірровою. Бо завершилося все ганьбою, допінговим скандалом, забороною для російських атлетів виступати на міжнародних змаганнях під своїм прапором.
Не краща ситуація склалася й для Білорусі. На тлі виборчих фальсифікацій та жорстокості силовиків щодо протестувальників Мінськ позбавили права проводити Чемпіонат світу з хокею. Саме з того виду спорту, яким так гордився бацька Лукашенко. І все вказує на те, що це тільки початок спортивних санкцій для Мінська.