Білорусь – країна, яка займає гібридний, невизначений статус у російсько-українській війні. Він породжує діаметрально протилежні оцінки ролі Мінська в московській агресії: від статусу союзника агресора і співучасника до статусу країни, яка позбавлена суб’єктності й окупована. Та чи правильно вважати, що режим Лукашенка – це породження зовнішніх сил зла, за який білоруси не несуть жодної відповідальності?
21 жовтня група народних депутатів внесла до Верховної Ради проєкт постанови «Про Заяву Верховної Ради України про визнання території Республіки Білорусь тимчасово окупованою Російською Федерацією та звернення до міжнародного співтовариства з проханням визнати територію Республіки Білорусь тимчасово окупованою Російською Федерацією». У пояснювальній записці ініціатори стверджують, що настав час офіційно визнати факт окупації територій Республіки Білорусь збройними формуваннями Російської Федерації. Для того щоб обґрунтувати правильність такого формулювання, народні депутати вдаються до історичної ретроспективи. Але оцінка ними подій минулого є, м’яко кажучи, дискусійною.
Автори постанови вважають, що «фактична окупація Російською Федерацією території Республіки Білорусь була розпочата у 1995 році після знищення символіки білоруської державності». А остаточне оформлення окупації сталося 1996 року, коли «режим Лукашенка за вирішальної участі Кремля провів повне захоплення влади». У документі також згадують гібридний характер окупації, мирні протести білорусів, підтримку Путіним режиму Лукашенка. А ось датою початку «відкритої окупації» вказано 10 лютого 2022 року – початок навчань «Союзна рішучість-2022», які стали предтечою до російського вторгнення в Україну під час російсько-української війни.
Ініціатори визнання Білорусі окупованою державою посилаються на окремих представників білоруської опозиції. І наводять їхні тези на користь проголошення такого статусу. Чи не основний аргумент – те, що контроль території Білорусі перейшов під часткове управління Російської Федерації. І вона безпосередньо використовується для вирішення завдань військової сфери державою-агресором.
Ухвалення проєкту постанови, на думку її авторів, вирішить кілька питань. Створить юридичне підґрунтя для звернення до міжнародного співтовариства задля позбавлення уряду Лукашенка міжнародної правосуб'єктності. Зупинить участь Білорусі в міжнародних організаціях та синхронізує санкції щодо Росії і Білорусі як окупованої території. Усуне можливості обходу Росією санкцій через Білорусь та використання цієї країни як офшорної зони.
На перший погляд, звучить перспективно. Але на практиці бажаного ефекту від визнання Білорусі окупованою країною, найімовірніше, не буде. А ось перетворення Білорусі зі співучасниці агресії на жертву може позбавити Україну вагомих аргументів у майбутньому. Спроба повністю відокремити режим Лукашенка від усієї Білорусі є хорошим політичним ходом, але не зовсім відповідає дійсності. Запропоновані авторами постанови підстави для визнання наших північних сусідів окупованими – поверхові і юридично слабкі.
Навіть у міжнародному праві немає консенсусу з вичерпного переліку ознак, за якими можна було б однозначно кваліфікувати акт окупації. Якщо копати глибше, то формально Білорусь зараз не підпадає під більшість критеріїв для того, щоб бути оголошеною окупованою країною. А серед них – наявність статусу держави-жертви, перебування у стані війни, насильницький характер вторгнення збройних сил іншої держави, встановлення окупантами власної адміністрації.
Але російські війська прийшли в Білорусь за повної згоди білоруської влади. Білорусь люб'язно надала Москві свою військову інфраструктуру та повітряний простір для нападу на Україну. Режим Лукашенка постачає зброю, танки, боєприпаси армії агресора. Обмінюється розвідувальною інформацією, лікує поранених і забезпечує шляхи сполучення для пересування російських військових. А ще час від часу чинить провокації і погрожує вступити у війну на боці Кремля. Білорусь, при всій повазі до частини антиросійських опозиціонерів, якось не дуже вписується в образ абсолютно невинної жертви агресії. З точки зору міжнародного права, вона більше схожа на співучасницю агресора чи його покірного сателіта.
Визнання Білорусі окупованою державою чи співучасницею агресора має не тільки правовий аспект. Це більше питання політики, етики і моралі. А також впливу на все білоруське суспільство. Якщо Білорусь окупована, значить вона не несе жодної відповідальності за сприяння й допомогу російській агресії проти Україні. Навпаки, білоруси – такі ж невинні жертви московського імперіалізму, яких самих потрібно визволяти від гніту Кремля. Чи буде правильною така постановка питання? Сумнівно.
Це тільки на перший погляд може здатися, що режим Лукашенка виник сам собою, нізвідки. Чи може його прислали з Москви, щоб очолити окупаційну адміністрацію і перетворити країну на ще одну губернію Російської Федерації? Ні, це неправда. Білоруси самі привели до влади Лукашенка в далекому 1994 році. Вони не раз голосували за нього на виборах. Підтримували його авторитарні замашки, знищення політичної опозиції, тісну дружбу з Росією, русифікацію і виродження національної ідентичності. Так, були ті, хто боровся проти системи. Але великій частині білоруського суспільства відверто подобався курс «картопляного фюрера». Особливо в роки економічної стабільності. Та чого гріха таїти, частина українців теж захоплювалася твердою рукою «бацьки».
Для когось це буде прикро визнавати, але білоруси несуть відповідальність за свою владу. За відсутність громадянського суспільства. За те, що дозволили одній людині керувати країною 28 років і перетворили її на найближчого союзника держави-агресора. За недостатню активність під час акцій протесту. За помилки на виборах. За страх, нерішучість і самообман.
Це не Путін призначав Лукашенка на посаду президента Білорусі. Росія не формувала репресивний апарат білоруських КДБ, міліції та інших структур, на яких тримається влада «бульбофюрера». Адміністративний апарат, який слухняно виконує команди диктатора, сформований з білорусів, а не росіян. Зрештою, у Лукашенка самого був вибір, у якому напрямку розвивати країну і з ким дружити. Він його зробив.
Якщо Білорусь отримає статус окупованої держави, це може зняти з білоруського суспільства питання моральної відповідальності за формування в центрі Європи жорстокої диктатури і перетворення її на стартовий майданчик для нападу на сусідню країну. Мовляв, це все не ми. Ми абсолютно не причетні до російської агресії і до формування режиму Лукашенка. Нас ніхто не питав, ми нічого не могли зробити, нас не можна засуджувати, нас самих потрібно пожаліти. Це було б помилкою.
Білоруси мають відчути ступінь своєї провини і те, що їхня держава стала плацдармом для нападу на іншу державу. Рівень залучення та масштаби їхньої відповідальності за російську агресію. Пройти певне переосмислення та розкаятися. Щоб потім, після падіння режиму Лукашенка, збудувати іншу країну. Суспільство, яке не здатне і не бажає осягнути відповідальності за свої вчинки, приречене їх повторювати.
У 1943 році союзники антигітлерівської коаліції заявили, що Австрія, яка 1938 року була окупована Третім Райхом, не звільняється від відповідальності за участь у війні на боці агресора. І після звільнення країна має докласти зусиль для утвердження політичної незалежності. У часи Другої світової війни в Німеччини було багато маріонеткових сателітів-союзників і режимів серед країн Європи. Їхня участь у допомозі Третьому Райху була різною. На території цих країн могли просто перебувати частини вермахту, як зараз частини російської армії перебувають на території Білорусі. Але це не звільняло ці держави від відповідальності.
Для національної безпеки України на північному напрямку життєво необхідне існування дружньої проєвропейської незалежної Білорусі, а не держави-сателіта Москви. Але щоб з’явилася така нова Білорусь, білоруське суспільство має осягнути, чому і як їхня країна опинилася на боці сил темряви.