Щороку річниця вирішальних подій Революції гідності є добрим стимулом задуматись над багатьма речами. Що трапилось, чому трапилось, яка ціна і наслідки? Чимало українців, упевнений, неодноразово ловили себе на думці, що масштаб і глибина трансформацій в Україні на сьогодні ані близько не відповідають очікуванням зими 2013–2014 років. Навіть якщо врахувати завше наявний революційний романтизм, який творить завищені очікування, результат і справді не можна назвати задовільним.
Революція гідності стала епохальним явищем, під час якого значна частина українського суспільства зробила зусилля змінити країну на краще (не так важливо, що саме учасники тих подій вважали кращим). І ставити під сумнів її важливість,хоч і не може бути табу в демократичній країні, навряд чи є ознакою доброго тону. Чимала частина нашого суспільства в рамках Євромайдану продемонструвала гідність, відвагу, стійкість, рішучість та багато інших позитивних рис. Однак цього все ще недостатньо, щоб здійснити омріяний незворотний перехід на новий рівень.
Ця ситуація не нова. Помаранчева революція також була спробою здійснити якісний ривок уперед. Та в підсумку ми отримали демократично обраного президента Януковича. Якщо зазирнути вглиб історії, знайдемо такі пориви в подіях столітньої давності, коли вдалось створити українську державу, навіть кілька. Та жодна з них, попри розмаїтість причин і власну специфіку, не змогла вкоренитись і втриматись. Що далі занурюватись у минуле – то більше буде прикладів.
Та повернімось у сьогодення. Навряд чи єдиною, проте точно важливою причиною незадовільних темпу і якості змін після Євромайдану є проблема закріплення «великих» справ «маленькими». Тобто, попри нашу здатність до масштабних виступів і численних прикладів самопожертви заради високих ідеалів (як це було шість років тому), диявол ховається не в глобальних речах. Його варто шукати в буденності, щоденній рутині і звичках – у «малих справах».
Декілька днів тому в селі Зимна Вода біля Львова виявили стихійне звалище люмінесцентних ламп. Прикметно навіть не те, що ці лампи містять надзвичайно отруйні речовини, потрапляння яких у ґрунт чи водойми загрожує природі і мешканцям. Найпарадоксальнішим і водночас символічним є те, що влаштував це звалище один з місцевих жителів. Можна скільки завгодно гадати, що він це зробив не з власної ініціативи, а за чиїмось дорученням. Проте людина є (чи бодай повинна бути) чимось більшим за слухняний механізм. Особливо, коли відверто й навіть небезпечно для здоров’я шкодиш собі і своїм близьким. Важко повірити, що це було зроблено під «дулом автомата». Найімовірніше у цій ситуації проявилися дві до банальності типові моделі поведінки в українському суспільстві – «я маленька людина, моя хата скраю» і «правила існують, щоб їх порушувати».
Члени будь-якого суспільства нерівномірно впливають на його долю і на життя держави. Хоча елітам (які є завжди) природно належить дуже важлива роль, та в реаліях ХХІ століття буде хибним зводити все тільки до неї. Так, за майже 30 років незалежності в Україні все ще не сформувалась якісна та відповідальна еліта, і поки не дуже видно, як і звідки їй взятись. Про це сказано й написано чимало. Тому варто глянути й на іншу сторону медалі.
Протиставлення пересічним українцем себе та «їх» (умовної влади) є радше нормою, ніж винятком. Проте еліта, якщо вона не є творінням насильницького завоювання, лише віддзеркалює власне суспільство. Тим паче в реаліях загального виборчого права, адже надворі аж ніяк не Середньовіччя чи навіть ХІХ століття, коли соціальних ліфтів або не було, або ж існували у виняткових випадках. У сучасній Україні з ними також не все гаразд, але заперечувати вирішальний прямий чи опосередкований вплив суспільства на формування власної еліти навряд чи можна. Не применшуючи ролі «верхів», внесок «простих людей» у творення нашого сьогодення і майбутнього не можна недооцінювати. Передусім «найменшим» українцям. Кожен з нас є не лише частиною суспільства, але і його співтворцем. Ернест Ренан стверджував, що нація – це щоденний плебісцит. У дусі цієї тези насмілюся стверджувати, що гідність, про яку стільки говориться з часів Євромайдану (і, зокрема, цими днями) – це не тільки про масштабні події, але передусім про щоденні вчинки, про «малі справи».
Реакція на масові й цинічні махінації під час другого туру президентських виборів у 2004-му чи на побиття студентів на Майдані 2013-го показала, що гідність для багатьох українців є чимось більшим за звичайне слово. Та це «великі» справи, виняткові. Попри їх важливість, без фундаменту у вигляді гідної поведінки в щоденному житті ні Помаранчева революція, ні Революція гідності не змогли стати такою «точкою неповернення» для суспільства, як того хотілось би.
Приклад з лампами в Зимній Воді демонструє доволі типову, на жаль, поведінку в нашому суспільстві – коли людина, яка, впевнений, хоче для себе і країни лише найкращого, мабуть, і жити «як в Європі» також, чинить негідно. Акцентую на цій події лише через її свіжість. Список схожих прикладів може бути нескінченним: бездумне вирубування лісів, нищення природи заради варварського видобутку бурштину, керування авто напідпитку (або без прав), схильність до корупції і багато іншого. Такі моделі поведінки «маленьких» українців у буденних обставинах органічно доповнюють дії еліт. Наприклад, однієї дуже патріотичної на словах обласної ради (а скільки таких рад різного рівня по всій країні...), яка начебто дуже піклується про розвиток культури й захист суспільної моралі, а водночас шляхом не вельми прозорих схем передає частину Палацу Мистецтв в оренду власникам стрип-клубів для начебто «культурної діяльності».
Ми звикли порушувати усталені правила, обдурювати «систему». Причому навіть там, де це не дає жодної реальної користі, просто через звичку. Можна вкотре кивати головою на державу, владу чи еліти, яких направду складно запідозрити в намаганнях подолати проблему. Радше навпаки – вони воліють додавати бюрократії, надмірно завищувати податки чи іншими шляхами ускладнювати існування громадян.
Та жодні «верхи» не змушують більшість із нас, нерідко й тих, що вважають себе поборниками «європейських цінностей», порушувати правила в буденних ситуаціях. Історія про люмінесцентні лампи – з тієї ж опери. Квінтесенцією є анекдот настільки реальний, що зовсім не смішний – про мрію середньостатистичного українця: щоб не було корупції, але кум міг «порішати».
Я зовсім не хочу сказати, що всі ми – вроджені порушники правил. Зовсім ні. Ба більше, будь-які глобальні узагальнення хибують суттєвими спрощеннями. Попри це, власні спостереження загалом свідчать про толерування нашим суспільством зневаги норм, і часто такі дії вважаються приводом для гордості. Це веде до виправдовування навіть найбільш безглуздих вчинків. «Варта-1» чи «Гаряча лінія міста Львова» у фейсбуці тому підтвердження. Тобто суспільний консенсус, попри Революцію гідності, й надалі сприяє не надто гідним діям «простих людей» у «малих справах».
Безумовно, правила бувають різними, зокрема й безглуздими. Закони бувають несправедливими і можуть всього-на-всього захищати прогнилу систему. Наприклад, сумнозвісні «закони 16 січня». Тому анітрохи не йдеться про безумовне виконання приписів лише тому, що вони існують. Та перетворення порушення правил на норму – протилежна крайність. І йдеться не тільки про формальні закони, але й про моральні норми чи етичні засади. Людина наділена волею і здібностями достатньою мірою, щоб розрізнити, де норми ведуть до абсурду чи захисту злочинців (шість років тому і відбувся справедливий й обґрунтований протест проти цього), а де дотримання правил необхідне (наприклад, правил дорожнього руху). Якими не були б зовнішні обставини – погана влада, безкарність, суспільний консенсус чи тиск – гідність кожної людини залежить насамперед від неї самої.
Ми самі визначаємо свою поведінку в «малих справах». Зокрема й те, чи буде вона гідною, а чи підкориться популярній звичці вважати правила апріорі нашим ворогом. Норми можуть бути невідповідними чи поганими. Часто вони такими і є. Та потрібно дбати про їхнє удосконалення або заміну, а не бездумно ігнорувати в будь-якій ситуації. Тому жодна система – держава, суспільство чи місцева громада – не може існувати без певних правил. І налагодження якісної системи норм залежить від поведінки кожного, навіть у щоденних і незначних ситуаціях. Тому «хата» не може бути «скраю». Без усвідомлення цього жоден масштабний порив, жодна революція не забезпечить ні сталих й укорінених позитивних змін, ні адекватної еліти і влади. Без гідності «малих справ» ми не будемо «жити по-новому». І тим паче не «зробимо їх разом». Бо вони – це, зокрема, і кожен з нас.