Тема гідності актуальна не лише для самоусвідомлення кожного українця, але й у конституційному праві. Cпробую навести загальноприйняті тези та власні рефлексії щодо ролі цього феномена у розумінні Конституції. Поняття “гідність” per se доволі абстрактне і багатозначне. Водночас після Революції Гідності, стало зрозумілим, що це не просто теоретичний концепт.
Спроби відшукати значення слова є важливими, адже поняття “гідність” належить до тих невимовно-невловимих, які кожен знає, але пояснити його годі. Законодавці ж сприймають слова навіть із Конституції насамперед на рівні звичайного побутового розуміння мови (якщо це не специфічні терміни).
Що таке власне гідність? Академічний тлумачний словник пропонує два визначення: сукупність рис, що характеризують позитивні моральні якості. (Час вже аби руські ґаздині знали свою гідність (Василь Стефаник, I, 1949, 167); ) та усвідомлення людиною своєї громадської ваги, громадського обов'язку (Брати всюди і супроти всіх трималися з гідністю і тактовно (Іван Франко, VI, 1951, 201). З положень Конституції можна зробити висновок, що у ній йдеться про комплексне розуміння обох визначень: люди вільні і рівні як у сукупності позитивних рис, так в усвідомленні своєї громадської ваги. Щоправда, друге розуміння має значно яскравішу політико-правову конотацію, тоді як перше тяжіє до сфери дії моралі.
Звернімось до етимології. На перший погляд, у правовому аналізі не місце філологічним пошукам, однак для глибшого розуміння, зокрема, й особливостей власне українського сприйняття гідності, воно необхідне, і ось чому. У двох проаналізованих етимологічних словниках (1982 року за редакцією О. Мельничука та 2006 року за авторством Я. Рудницького) слова “гідність” немає. Ситуація доволі симптоматична для радянських часів, але дивна для сучасного словника, тим паче дубльованого англійською. Зрештою, знаходимо згадку про “гідність” у слові (чи то корені багатьох слів) “гід” (“год”). У обидвох словниках вказано: йдеться про “пору, стиглість, відповідний час” (звідси і “година”, і “погідний”, і “годі”), однак первісним значенням є “добрий, відповідний”. Оскільки походить слово від давньоіндійського gadhya, має багато споріднених слів у інших мовах (серед них навіть God в англійській мові та Gott в німецькій (обидва означають “Бог”), туди ж і good (англ.- добрий), gut (нім. – добрий). Суфікс “-ість” натомість означає атрибутивність, наявність ознаки. Тож в українській мові первинно слово означало певний апогей, абсолют добра у людині. Цією ознакою і є доброта, відповідність, “достиглість”. Такий етимологічний підхід цілком узгоджується з лексичним значенням, однак чи така ж сама інтерпретація міститься в Конституції?
Перед спробою знайти відповідь на це питання, слід порівняти саме слово “гідність” і у інших мовах, адже здавалось би, схоже походження спільне для різних народів. Проте все не так однозначно. Англійське dignity та французьке dignité походить від латинського dignitas, в основі якого лежить вартість (від кореня dek- “взяти”, “приймати”). Тобто гідність – це цінність людини, її значення. Німецьке Würde чітко співвідноситься з тією ж “цінністю” (Wert), яку характеризують, як репутацію, статус людини. У російському “достоинство” (що категорично не те саме, що “годность”, яке набуло радше інструментально-прикладного характеру, як українське “придатність”) теж чітко простежується слово “стоить”, тобто знову йдеться про вартість, цінність.
Тож у розумінні “гідності” українцями простежується невластивий для деяких інших народів дуалізм, двоїстість. З одного боку, етимологія слова чітко вказує, що гідність стосується не так значення, цінності особистості, як усієї сукупності позитивних рис, найкращого, що є у людині, ― і таке значення містить і тлумачний словник; з іншого ж – розуміння гідності як ваги, ролі людини у суспільстві, власне тієї “цінності”, про яку йдеться у інших мовах, і яку покладено в основу міжнародних нормативно-правових актів (адже вони беруть за основу англійське dignity). Видається, що таке значення слова “гідність” є радше сучасним, принесеним ззовні, але насправді ― цілком звичним для сучасної української мови.
У конституційному праві традиційним є виокремлення трьох підходів до розуміння гідності:
- як примусу (до цивілізаційного співжиття);
- визнання (репутації, у цьому значенні близькому до честі);
- властивої кожному людської цінності.
Вони суттєво відмінні між собою, адже притаманна кожному від народження людська цінність не залежить від рівня інтелектуального чи духовного розвитку – це, навпаки, презумпція рівності. Натомість гідність як примус вимагає самоконтролю, дотримання правових вимог тощо. Нарешті гідність як визнання близьке до поняття честі, взаємоповаги і виникає у відносинах із суспільством. Таке розуміння вимагає міжособистісної поваги та турботи один про одного.
Такі тлумачення гідності не прив’язані до конкретних держав, а радше різняться предметно: визнання стосується, до прикладу, заборони використання мови ненависті, примус – обумовленості незаконності заборони мусульманкам закривати обличчя, а людської цінності – рішень про свободу від втручання держави у приватність чи свободу слова. В праві України (зокрема й цивільному, кримінальному, соціальному тощо) теж використовуються усі ці розуміння гідності. А яке розуміння гідності саме у Конституції відповідно до традиційного сприйняття українцями цього слова?
У Конституції України поняття “гідність” вживається неодноразово, а саме:
- У Преамбулі вказано, що Верховна Рада приймає Конституцію, зокрема і дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя.
- У ст.3 передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
- Ст. 21 вказує, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
- Ст.28 є ключовою для захисту людської гідності, бо відповідно до неї кожен має право на повагу до його гідності. У наступних положеннях вказано: ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.
- У ст.41 також згадано, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
- Згідно зі ст.68 кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Які з цього можна зробити висновки? Насамперед те, що гідність має двох “супутників” (тобто об’єктів правової охорони, які згадуються поруч): в одних випадках – честь, у інших – права й свободи. Автор блогу сміє припустити, що тут і проявляється вище згадана двоїстість “гідності”: права й свободи як правові можливості доповнюються значимістю людини у суспільстві, її громадянською роллю, на які власне й посягати не можна, і завдавати шкоди. Тобто гідність у цьому значенні є насамперед об’єктом охорони від порушень, проте і вимагає від держави активних дій для реалізації цієї гідності. Так, люди є вільними і рівними не лише у правах, але й у гідності як у усвідомленні своєї громадської ваги. Тут слід зазначити, що йдеться про першопочаткові, вихідні можливості та усвідомлення своєї цінності: як людина скористається ними згодом, не стосується конституційного права. Держава таким чином повинна забезпечити усвідомлення кожною людиною своєї потенційної цінності для суспільства, незалежно від того, як людина цією цінністю скористається.
А от другий аспект гідності – вже особиста відповідальність, бо держава не може забезпечити рівності людям у сукупності їхніх внутрішніх позитивних рис – це питання виховання, самовдосконалення і загалом сфери моралі. Саме тут гідність корелюється із честю: держава не може забезпечити людині відчуття власної честі, але зобов’язана вже наявну честь (у якому б “обсязі” вона не була) берегти як найвищу соціальну цінність. Забезпечити реалізацію такої гідності держава не в змозі (під силу розвивати в собі гідність з найнижчого рівня лише самому суб’єкту), проте охорона і реалізація такої гідності (чи цитуючи конституційне положення “право на повагу до гідності”) – її основний обов’язок.
Стаття 28 теж дає ключ до розуміння гідності у конституційному вимірі, однак пояснення законодавця відштовхується від негативних ознак. Катування, жорстоке, нелюдське поводження, досліди в розумінні Конституції принижують людську гідність (таке положення узгоджується з рядом міжнародних документів). Водночас у статті вказано: цей перелік – невичерпний. Зрозуміло, що тут ідеться про моральну категорію усього доброго в людині, судячи з перелічених дій, і роль держави у запобіганні таким діям, припиненні їх, а в разі чого – відновлення порушених прав.
Натомість “гідні умови життя” згадані в преамбулі – це вже те, що має бути забезпечене унаслідок активних дій. Не дивно, що найбільше про людську гідність Конституційний Суд України згадував у рішенні, яке стосується пільг і соціальних прав (№5-рп/2018 від 22 травня 2018 року). Навіть згідно з цим рішенням, гідність має подвійну природу:
- як право, гарантоване ст. 28 Конституції України,
- як конституційна цінність, яка наповнює сенсом людське буття, є фундаментом для усіх інших конституційних прав, мірилом визначення їх сутності та критерієм допустимості можливих обмежень таких прав.
КСУ порівнює вищезгадані статті з міжнародними та європейськими стандартами щодо “гідного людського життя”, “мінімальних вимог існування в умовах, гідних людини”, прав людини “не зазнавати голоду” та на “захист від бідності”, якими має керуватися соціальна держава. Також цитує Загальну декларацію прав людини 1948 року, де вказано про визнання за всіма членами людської родини природженої гідності та рівних і невідчужуваних прав (абзац перший преамбули); а також, що всі люди за народженням є вільними й рівними в гідності та правах (перше речення статті 1). (Бачимо, що Загальна декларація прав людини об’єднує знову ж таки права і гідність, а не честь і гідність, що підтверджує думку про характерний для українського сприйняття дуалізм гідності).
Додатковим аргументом про те, що саме етимологія цього слова і породила саме таке, подвійне, сприйняття українцями поняття “гідності” є те, як тлумачиться воно у конституційному праві Польщі (адже Godność є чи не найближчим лінгвістичним еквівалентом). У статті “Значення гідності у конституційному праві” суддя Конституційного трибуналу Польщі 2007-2016 рр. Мирослав Гранат пише: “Гідність людини, за ст. 30, охоплює обидва поняття. Вона слугує і як основа системи права, і як непорушне право. Тобто, як уже зазначалося, як цінність, що стоїть за нею чи вище, як правовий порядок. Як правова норма, вона становить частину закону. Такий спосіб вираження гідності людини не є вадою ні нормативної бази ст. 30 Конституції, ні міркувань Суду щодо гідності… Розуміння гідності і як цінності, і як норми видається дещо парадоксальним. З одного боку, гідність людини є непорушною (а це передбачає, що вона не є об’єктом втручання). З іншого боку, те саме положення вимагає від органів влади поважати і захищати гідність людини. Може виникнути запитання: а чому гідність потрібно захищати, якщо її не можна порушувати? Як узгодити конституційну непорушність гідності людини із частими її порушеннями? …На мою думку, це положення можна пояснити подвійністю природи гідності людини, тобто тим, що гідність – це і конституційне право, і конституційна цінність.”
Можна зробити висновок: гідність – ключова категорія для конституційного права, як і для народу України загалом. Вона містить у собі і основоположну, найвищу соціальну цінність, притаманну кожній людині від самого народження, і суб’єктивне природне право на усвідомлення власної вартості у суспільстві, і врешті-решт сукупність усіх позитивних рис, що є у людині.
Мова ж неочевидно програмує наше сприйняття окремих понять через покоління, навіть на рівні етимології. “Гідність” із міжнародних договорів, зазвичай перекладених з англійської та французької, не зовсім ідентична “гідності” в Конституції України. України, для якої саме гідність принесла справжню свободу і глибинне самоусвідомлення себе народом. І, либонь, коли революції замість “кольорових” чи “квіткових” імен, за основу своєї назви беруть таку фундаментальну конституційну цінність, ― починається справжнє формування конституціоналізму.