Я чую музику. Вірніше, я чую тільки один звук, одну ноту. Я можу чути тільки одну ноту одночасно. Але попередні звуки ще в моїй пам’яті. І всі вони разом торкають мене. Я можу насолоджуватися музикою тільки тому, що в мене є пам'ять.
Музика - це емоція. Вона примушує серце битися швидше і повільніше. Сильніше, слабше. І все.
Музика нічого не дає розумові. Вона не створена для цього. Для розуму існують слова. Емоція важливіша ніж розум. Почуття сильніше за логіку. Емоція – це душа. Вона живе пам’яттю.
Щось відбувається всередині. Гармонійні звуки торкаються струн душі. Радість, щастя, кохання, сум, горе... Все це жива душа передає за допомогою звуків. Пісня народжується в душі і рветься з неї…
Що там всередині? Якісь хімічні процеси? Відкриваються рецептори, якісь гормони вприскуються в кров (адреналін, тестостерон? )… перетворившись на п’янку рідину паралізуючої дії, кров добирається до серця і… Все ось воно – серце. Лукаве і невірне. Після пережитого, воно вже не хоче іншої крові, окрім тієї, отруєної емоцією.
Це серце примушує мене закривати очі і згадувати. Я відновлюю перед очима ті картинки, які ще не стерлися з пам’яті: обличчя, яскраво освітлені і наповнені емоціями. Я намагаюся примусити свої рецептори відкритися і ще раз пережити те, що моє зіпсоване серце не може забути. І воно просто відмовляється помпувати іншу, спокійну кров. Серце хоче сильних емоцій. І я ввожу в дію свою пам'ять, щоб ще раз пережити те, що примушувало моє серце рватися з грудей.
Я згадую все, що можна було згадати і намагаюся піти далі. Ось я в своїй уяві простягаю руку і доторкуюсь до того місця, куди я в реалі не доторкувався. Серце робить два сильних удари і...
Ні на спогадах далеко не заїдеш. Рівень гормонів, випущений в кров моїм мозком, явно не задовольняє моє серце. Йому потрібні реальні переживання.
І я розумію, що мені потрібно їхати і шукати ту, хто мені дасть цю емоцію… Це серце моє диктує…
І я кажу: я нічого не можу вдіяти. Нічого вже не тішить моє серце. Тільки ось цей спогад…
Послухай, ти ж одружений. Невже в тебе не було сильніших переживань?
Згадай першу шлюбну ніч. Твої гормони зашкалювали?
Мої гормони. Вони шкалили трохи раніше… Самої шлюбної ночі я не пам’ятаю. Я пам’ятаю тільки цю зустріч в університеті на третьому поверсі біля батареї під великим вікном. Це й була найсильніша емоція… перший дотик.
Але це були не ті гормони. Це було небезпечно. Ти переживав, що вас побачать (в неї був наречений). І адреналін додавав відчуття. Так ти присів на суміш адреналіну з тестостероном.
Ти присів на цю голку і почав шукати сильніших почуттів. Ти навіть одружився. Але цей перший дотик біля вікна був найсильнішою емоцією, яку тобі вдалося пережити з нею. Далі було вже не цікаво. Спроби вприснути в кров хоч трохи адреналіну перетворювало сімейне життя на пекло.
Це не правильно так писати, потрібно передати подробиці, але…
Це коли твоє тіло ходить по цьому житті, ти снідаєш, йдеш на роботу, стоїш в черзі в крамниці, але душа твоя десь далеко, бо серце твоє слухає якусь далеку музику, напівзабуту пісню…
Гімн адреналіну.
P.S. Минуло майже двадцять років, доки я зрозумів, що моя душа була травмована цим адреналіновим сексом. Я став душевним калікою, адреналіновим наркоманом, не здатним ні на що в цьому житті: ні зберегти сім’ю, ні дружити з людьми, ні робити кар’єру. Вдень і вночі я міг думати тільки про одне – де знайти чергову ін’єкцію?
І потім прийшло прозріння. Секс – це тільки для шлюбу. Ми перетворили всю країну на секс-наркоманів, і тепер намагаємося подолати наслідки, навчаючи школярів одягати презервативи.
Я це явно побачив: якщо не повернуться інститути цноти – в Україні житиме інший народ.
Секс-адреналінові наркомани (люди які мали дошлюбний секс) не здатні створити сім’ю. Їхні діти ніколи не зрозуміють, чому батько їх покинув і мати відреклася. Дитина з таким комплексом може тільки повторити долю батьків (вона не заспокоїться поки не зрозуміє їх). І я розумію явно: щоб врятувати Україну, потрібно повернути всі ті закони, які допомагали молодим людям зберегти цноту до шлюбу: кримінальне покарання (смертна кара) за подружню зраду, гомосексуалізм, педофілію, розповсюдження порнографії, проституцію… Я розумію, що тільки-но я спробую підняти палець в цьому напрямку, як відразу стану фашистом, расистом, гомофобом, людиноненависником і – не без того – антисемітом.
Але я знаю, що в Україні залишилися ще ті десятки і сотні тисяч українців, які погодяться зі мною і виконають своє призначення. Вони теж секс-наркомани. Ми всі хворі. То що нам ще лишається, як не покласти свої смердючі тіла на жертовні вогнища нової Священної України.