Сам я до цього руху не мав майже жодного стосунку, проте деколи таки був скраєчку там. Мене на самісінькому початку 80-х «затягнув» у гіпівське середовище мій друг Олег Федорович, якого всі називали Боб (бо він був закоханий у мою сусідку Яринку Бобинську і сам собі вигадав таке псевдо), більш відомий тоді в тих колах як Буратіно.
Добре запам’яталося, як на Стадіоні пурхав дослівно, як метелик, Ян Метелик. Тоді ж ми почали легко дискутувати з Мефодієм, спорадично й завжди випадково з великими проміжками продовжуючи це. Ще багато різних нюансів спливає з пам’яті. Боб відійшов від нас у вересні 1985 року двадцятиоднорічним, не розрахував дози. Про нього в альманасі немає ні згадки. Він був найкращим другом моєї юності.
Коли я на початку літа 1986 року отримав університетський диплом і ще був трохи патлатий (бо згодом ми, лугосадівці, тобто я з Назаром Гончаром і Романом Садловським, всі троє постриглися наголо), то ми з моїм колєґою Ігорем Драком (так би мовити, системним гіпі, про якого чомусь теж немає жодної згадки в альманасі) зайшли якось на каву у «Булку», там була невеличка гіпівська компанія, до якої ми приєдналися. Ну, я і похвалився своїм дипломом, на що Пензель каже: та спали ти його, – мовляв, навіщо він тобі. На що я природно обурився: сам відгаратай п’ять років вищої освіти, отримай диплом і спали його – от тоді і я свій спалю. Далі він вже не мав чим крити і замовк.
Багатограння культурного життя визначається, зокрема, і розмаїттям видавничої продукції. Чи не кожне видання має свою читацьку категорію. Категорія ця є поняттям умовним, адже розпорошується по різних контингентах. Натомість контингент читачів певного видання розпорошений по різних категоріях. Львівський гіпівський альманах має свою і «контегорію», і свій «категент». Авторами-співавторами альманаху є і справжні, системні гіпі, і попутники, і прихильники, і випадкові самовидці й співучасники. Передусім це – Алік Олісевич, якому належить значна кількість текстів, та й формування ілюстративного матеріалу. Список авторів барвистий, тексти тут різного рівня і якості, але в сукупності альманах є «нерукотворним» пам’ятником поколінню, яке й саме є живою (й заодно історичною) пам’яткою львівського буття. Редактором (і, слід розуміти, упорядником) альманаху є Іван Банах, який зумів сконденсувати під одними палітурками відголоски і відблиски, свідчення і фантазії, документи і вимисли, словом – весь конгломерат того, що так чи інак стосується руху львівських гіпі. Серед авторів альманаху є і Юрій Перетятко, тут подано фрагменти його «Історії львівського року» та повісті «В тенетах маразму», написаної ще в кінці 80-х років, де колоритно відтворено атмосферу того часу. Словом, коли вже гіпівський рух існував у Львові, то фрагменти його буття рано чи пізно мусили таки бути зафіксованими у поліграфічному вигляді.
Коли я ще до читання текстів альманаху переглянув ілюстративний матеріал, то мене вразило, що дуже багатьох людей з фотографій я так чи інак знаю, з багатьма меншою чи більшою мірою перетинався. Про деякі моменти (дещицю з них) спонтанно згадаю без дотримання хронологічної послідовності.
Валерій Дем’янишин, більш знаний як Дем, взагалі-то довший час (навіть дуже довший час) був моїм сусідом через кілька будинків по діагоналі, буквально донедавна, відколи переїхав десь на вулицю Коновальця у зв’язку з вимушеним (але корисним) обміном квартири. Він почав виставлятися, тобто давати й надсилати свою графіку на різноманітні виставки (вітчизняні й закордонні) десь із початку 90-х років. Від початку я друкував йому анотації, а потім списки кирилицею й латинкою (у мене в майстерні були кирилична й латинкова друкарські машинки на основі старих повоєнних прототипів, яких я позбувся, комп’ютеризувавшись). Я за цю «допомогу» зазвичай сам і виставлявся. Друкував під кілька копірок, – перші примірники Дем надсилав куди треба, а з дублікатами носився, показуючи свою славу направо й наліво, і не без результату, бо стриг за це купони у вигляді «виставону».
Льоня Швець був поетом російськомовним, проте написав все ж кілька віршів українською, всі з яких віддав мені для опублікування, що я й зробив у своїй поетичній рубриці «Парнасленд» у газеті «Ратуша» 15 серпня 1992 року. Сюжет про нього я назвав «Льоня жив, живе і буде жив!». Його українські (майже всі ним написані) вірші були опубліковані під прізвищем його матері (осетинки) Хадзарагов. До речі, у своєму «Парнасленді» я опублікував теж вірші Пружини (Ігоря Корбутяка), які він називав умоглядними. Пригадується, йдемо якось з Льонею вниз від його будинку по вулиці Котляревського, довготелесі, патлаті, в розщепнутих плащах і ширококрисих капелюхах, а якась тітонька-туристка з низу вулиці нас фотографує-фотографує і тішиться. Полюбляв Льоня за гальбою пива провокувати присутніх на читання віршів по колу, а позаяк у моїй компанії часто збиралися різні поети чи «поетосамоусвідомлюючі» істоти, то й вірші зазвичай читали свої власні. Якось незадовго до відходу Льоня заявив, що визнає у Львові тільки двох поетів – одного російськомовного й одного україномовного: російськомовним був, зрозуміло, він сам, а україномовним виявився я, – це був певний жест віддяки за згадану публікацію, насправді ж найкращим львівським поетом він вважав, звичайно, Грицька Чубая.
Волдмур, у миру Володимир Яворський, коли я, що було вельми рідко, мав зі собою свій «Бортжурнал» (в який я вніс загалом небагато власних записів, там більше записів приятелів), зробив на з’їзді Асоціації українських письменників у Києві запис від 4 лютого 2000 року – це невеликий розділ із його епопеї «Напівсонні листи з Діямантової імперії та Королівства Північної Землі» під нульовим номером «За скелею не було нікого». Казав, що спеціально придумав цей немаркований розділ для мого «Бортжурналу»; можливо, цей розділ десь і опублікований чи принаймні вмонтований. Він був у мене в київській групі підтримки (разом з Ірен Роздобудько, Ігорем Римаруком, Миколою Мірошниченком, Іваном Андрусяком та іншими), коли я здуру потрапив героєм на програму «Перший мільйон» восени 2005 року.
Оленка Бурдаш, коли була студенткою-художницею, намалювала мені чи не на день народження картинку, на якій дівчинка підрізає колючки на кактусі, підписавши її на звороті: «Івасикові від Оленки», а я тоді щойно ходив у молодші класи. Сергій Дмитровський і Космодем’ян Возняк були однією частиною програми, а ми з Назаром Гончаром другою на вікопомному поетичному виступі у Львівській філармонії наприкінці квітня 1990 року. Кожен мав по 15 хвилин для відчитування своїх поетичних текстів, перші троє чесно у хронологічних рамках відчитали своє, а потім на сцену вийшов Назар, він за той свій квадранс не промовив жодного слова, тільки вклонився наприкінці, – публіка або була в захваті, або обурювалась спересердя; здається, саме Космодем’ян сказав, що то боді-поезія: поезія тіла. Жорик Чорний років двадцять тому показував мені свій гібридний варіант абетки, де кирилиця переплелася з латинкою. Тексти Аліка Олісевича я підредаговував для видавничого проекту Юрка Коха «Казуси». Ілько Лемко був двічі моїм гостем, коли я на Львівському телебаченні наприкінці 90-х вів передачу «Як много важить слово». Та й саме організований ним у кінці минулого року виступ «Вуйків», на який я не міг не прийти, надихнув мене на цей пунктирний опус.
В альманасі, до речі, зустрічаються в різних матеріалах різні ж написання ключового слова: гіпі, гіппі, хіпі, хіппі. У назву ж альманаху й на обкладинку винесено варіант «хіппі», – і воно наче й логічно, адже саме так вимовлялося (й у Львові зокрема) це слово в часи буяння гіпівського руху.
Хіппі у Львові : альманах. – Львів : Тріада плюс, 2011. – 408 с.