«А якщо переможе Путін? Союзники США побоюються поразки, оскільки допомога Україні зривається» – статтю з такою шокуючою назвою опублікувала цього тижня інформаційна агенція Bloomberg. Багатьох українців цей текст увігнав не просто в песимізм, а навіть у депресію. Багато хто по-тимошенківськи вигукнув: «Всьо прапала!». Та й дійсно, заяви навіть про гіпотетичну перспективу перемоги Путіна в Україні аж ніяк не додають доброго настрою.
Хоча були й такі (і я серед них), хто сприйняв цей та інші застережувальні тексти в західній пресі з великим ентузіазмом. Мовляв, нарешті наші союзники замислилися й над таким варіантом розвитку подій. Варіантом доволі реалістичним, якщо в Брюсселі і Вашингтоні й надалі не чухатимуться, якщо провадитимуть міжпартійні чвари навколо бюджету, не даватимуть відсічі маргінальним промосковським посіпакам у своїх лавах.
Скажу щиро, ще рік тому і я був трохи засліплений нашими успіхами – грандіозними перемогами на фронті та дипломатичними перемогами в контексті посилення військової допомоги. Здавалося б, усе стало на свої місця, Захід більше не бавиться з нами й Росією в кішки-мишки, а чітко відстоює українські і водночас свої інтереси. А значить визначив собі як мету не непоразку України, а її перемогу над грізним, агресивним суперником.
Сполученим Штатам, Європейській Унії, Великій Британії, Австралії, Японії й усім іншим демократичним країнам мало б чітко залежати на тому, щоб світовий порядок зберігся. Щоб глобальна архітектура безпеки не була підточена однією країною-парією, яка зірвалася з ланцюга. Зрозуміло, що навіть за умови, що Україна не програє, але Росія збереже під своєю окупацією хоч дюйм захопленої української землі, не можна буде говорити про перемогу світового порядку над хаосом. Бо засадничу норму світової системи безпеки буде порушено. Отже терористичний режим Путіна переміг світових велетнів, чий економічний потенціал у рази перевищує російський. А значить Москва таки нав’язала свою волю, свої правила гри Брюсселю, Вашингтону, Лондону тощо. Путін міг би традиційно похвалитися: «Ми, росіяни, найкращі шахісти!».
Рік тому здавалося, що колективний Захід не дасть жодних приводів для втіхи кремлівським завсідникам. На засіданнях у форматі «Рамштайн» лунали цілком тверезі промови, Україні обіцяли «любе-голубе». Танки, гармати, ЗРК, літаки, ракети. Все для фронту, все для перемоги.
Навіть у Москві спершу перелякалися, почали клясти майбутній український наступ, який мав діаметрально перевернути ситуацію на війні. Утім незабаром заспокоїлися, бо побачили, що, як то кажуть, обіцяти не значить одружитися.
Реальність з військовою допомогою виявилася значно прозаїчнішою, все поставлялося в менших кількостях, зі зволіканнями, які ставали фатальними для Української армії оборони, бо дали можливість росіянам добряче підготуватися до нашого наступу. А українські пропагандистські канали ще й безміри підігрівали ситуацію. Мовляв, візьмемо Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь, звільнимо Крим. Наступ з грандіозними намірами зазнав грандіозного провалу. Не вдалося дійти навіть до Токмака.
Головна проблема – брак авіаційної підтримки для наземної наступальної операції. Без панування чи хоча б паритету в повітрі просто не було шансів пробитися крізь три щільні лінії оборони противника. І це добре знали натовські генерали, які нині критикують тактику головкома Валерія Залужного, що він нібито не кинув усіх сил на прорив. Хоча зрозуміло, що якби кинув, то скоїв би непоправну помилку – знищив би дощенту весь військовий потенціал ЗСУ. І тоді б було лише питанням часу, коли російські окупанти відкинули би безборонну українську армію до Дніпра, а то й далі.
Так, успіхів у наземній операції нам досягнути не вдалося, але не можна сказати, що цей рік минув намарно для здобуття стратегічної переваги. За допомогою далекобійних ракет і БПЛА українським військовикам вдалося знищити багато російських літаків і гелікоптерів. За допомогою морських дронів ми фактично звільнили від росіян західну частину Чорного моря, загнавши кораблі агресора аж до Новоросійська. Так вдалося навіть відкрити торговельний коридор для цивільних суден з українських портів. Тому успіхи таки були, причому чималі.
То в чому ж причина песимізму? Передовсім у тому, що Захід таки втомився від війни в Україні, попри запевнення, що втоми немає. Найяскравішим проявом цього є нездатність Конгресу США та Ради ЄУ проголосувати за допомогу для України на загальну суму 111 млрд. Навряд чи політики по обидва боки Атлантики змінили свою позицію і не бажають більше перемоги Україні. Тут радше зіграли свою роль інші чинники. Припускаю, якими були загалом їхні міркування. Мовляв, українській армії дуже тяжко дається просування вперед (ну ще б, без обіцяних ракет ATACMS і без винищувачів F-16), завдання звільнити Крим і дійти до кордонів 2013 року виявилося практично нездійсненним. Зрештою, повернення до кордонів 2021 року теж не виглядає наразі надто реалістичним. Проте українські вояки досить добре закріпилися на актуальних рубежах, агресора вглиб країни практично не пропускають. То, може, варто й зафіксувати цей статус-кво? Так, це трохи суперечитиме нашим принципам про непорушність кордонів. Але ми просто не визнаватимемо анексованих Росією територій, як у ситуації з Абхазією, Південною Осетією, Придністров’ям чи тим же Кримом. Ми виступатимемо проти цього в Радбезі ООН, запропонуємо чергову резолюцію зі засудженням агресивних дій путінського режиму. У такий спосіб юридичну колізію буде знято. Україна ж хай закріпляється на нинішніх лініях оборони, будує шанці, бліндажі, опорні пункти, щоб посилити оборонний потенціал. Ми ж будемо й надалі допомагати, але вже в значно менших обсягах, адже оборона – це не атака, військово-технічні витрати значно менші.
Це я, звісно, спекулюю, припускаючи найгірше. Наразі ще ніхто з поважних західних політиків так ніде публічно не висловлювався. Хоча, чого лише вартує нова фраза американського президента Джо Байдена про те, щоб допомагати Україні «доти, доки ми зможемо». Хоча раніше з його уст злітало «доти, доки буде потрібно».
Але повернімося до статті у Bloomberg. А в ній не просто йдеться про гіпотетичну перемогу Путіна в Україні, а – що значно важливіше – про наслідки такої перемоги. Наслідки геополітичні, безпекові, фінансові і репутаційні. Автори статті вважають, що наслідки перемоги Росії відчуватимуться у всьому світі. Вони будуть значно глибшими, ніж безладне виведення американських військ з Афганістану у 2021 році. «І це без урахування того, що Дональд Трамп може перемогти на президентських виборах наступного року і реалізувати свої публічні обіцянки вийти з великих альянсів, включно з НАТО, й укласти угоду з Путіним щодо України», – застерігає видання.
Окрім усього, перемога Росії спровокує потік українських біженців, які, зрозуміло, прямуватимуть до країн Європейської Унії. Це неймовірно посилить тиск на соціальні служби в Німеччині, Франції, Польщі, Чехії тощо. Стрімко зросте напруженість між членами Євроунії, спричинена сварками за квоти прийняття біженців. У цих країнах чимраз популярнішими ставатимуть правопопулістські партії, які пропагують ксенофобію.
Водночас, на думку авторів статті, українські військовики можуть перейти до партизанської тактики. А це означає, що бойові дії триватимуть, хай і на менш інтенсивному рівні, підтримуючи нестабільність на східному кордоні ЄУ.
Але головне, що російські збройні сили опиняться впритул на кордонах країн-членів НАТО – Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії. Під безпосередньою загрозою вторгнення опиняться балтійські держави – Литва, Латвія й Естонія. Росія максимально розширить свою присутність у Чорному морі. Усе це змушуватиме Північноатлантичний альянс у рази збільшити свої витрати на оборону, щоб створити надійний чинник стримування.
Але досить малювати ці похмурі картини небажаного майбутнього. Сподіваємося, що західні десижн-мейкери якнайшвидше усвідомлять не просто помилковість, а згубність стратегії половинчастих кроків у справі допомоги Україні. Згубність для цілого цивілізованого світу.