Ні, не подумайте. Це не рецепт домашнього приготування гірчиці. Насправді все навпаки, ніж у назві цього матеріалу. Бабкіна – прізвище молодої талановитої поетеси, ім’я котрої Катя, а «Гірчиця» – назва її збірки. Але, попри негастрономічне походження, ці вірші добре смакують з підсмаженими грінками і чаєм.
А спочатку мене підкупило жанрове визначення – «наївні поезії». Його можна сприймати, як мінімум, двояко: з одного боку – це сміливо назвати чи визнати свої тексти наївними, а з іншого – вмивання рук, мовляв, я попереджала, тому як щось не подобається, шукайте проблему в собі. Та ми цього не робитимемо, а радше також станемо наївними, аби змогти адекватно сприймати.
Хоча: а якою ж іще має бути поезія, як не наївною? Звісно, вона може бути публіцистичною, риторичною, злободенною, ліричною і ще багато-якою. Одначе, як на мене, саме наївність, безпосередність, невимушеність найліпше вкладаються у визначення поезії (певна річ, не літературознавче). І то такої поезії, що випливає з архаїчних інстинктивних імпульсів. А поезія так і починалася. Герметики з’явилися набагато пізніше – чи то як еволюційно-вдосконалена модель, а чи як побічне відхилення.
Хоча, за позірною майже дитячою наївністю («сонце ніби льодяник») ховається чи то досвід, а чи навіть мудрість («мудрість – це просто втрата, усвідомлена потім»). Несподівана дорослість ще дівчини, яка передусім ідентифікує себе як жінку, тому і весь життєвий драматизм намагається сприймати по-жіночому: «Серед міських знавіснілих пар / Жінка сама, і її це муляє»; «і зранку хочеться бути із кимось тим, / а звечора хочеться просто тихенько вити»). Хіба не буває у дорослих, коли дурять одне одного? Буває. Але й буває, коли самих себе обманюють: «і з’ясовуються в розмові / однакові сни; і іноді сни вигадуються навзаєм». Проте крізь цю позірну дорослість таки пробиває юнацький максималізм: «І навіси з злого шиферу, їбучі ці навіси, / По яких коли дощ стукає – то хочеться повіситись».
Справді наївний і майже дитячий за змістом вірш «Монолог сонної феї» спочатку захоплює своєю дотепністю із вказуванням, хто з ким спить («заєць з дзвоником, кінь у пальто із яйцями, / Жан із Клодом чи Полем, Жадан із китайцями»), а на завершення, ніби вирок: «Не засне тільки той, хто не має пари»).
Часто вірші Каті справді хочеться сприймати за дитячі:
Чай охолов а у ньому лимон,
жовтий як місяць і круглий як круг.
Якщо заснемо, покаже нам сон
хто кому слон а хто кому друг.
А деякі з них навіть дуже дорослі і чи не злободенні, викриваючи тотальну суспільну байдужість і апатію у стосунках між людьми. Чого лише варте обігране оголошення, що звикло звучить у метро:
А звідусіль лунає потужно
гасло, котре затвердив кожен:
громадяни, будьте взаємно байдужі –
тільки це вбереже від пошкоджень.
Високо оцінює поезію молодої авторки Юрій Андрухович, який у передмові до «Гірчиці», зокрема, наголошує: «Каті Бабкіній абсолютно вдалась інтонація – й ми їй повірили. Цей смуток упереміш із іронією, ця легка, немов після шостої кави, гіркота. Зрештою, що таке гіркота, як не та ж іронія – якщо ми, звісно, про поезію?». Це, справді, той випадок, коли хочеться говорити не про технічну майстерність, а про емоційне насичення. Подеколи у цих живих наснажених віршах можна зустріти й нецензурне слівце. Спочатку воно збиває з пантелику, бо ніби читаєш вірші, ніби авторка – жінка, але й цей момент виправдовується розумінням емоційної філігранності мови. Інше слово просто не могло бути.
Крім усього, «Гірчиця» видана на гарному папері і чудово оформлена Грицею Ерде, стиль якої важко сплутати з будь-яким іншим художником. Її колажі, які стрічаємо на сторінках «Гірчиці», створюють паралельні до віршів світ і атмосферу. Через те можемо йти з одного боку шляхом тексту, а з іншого – візії. Хоча, звісно, можна йти обома одночасно, адже вони так вдало поєднані.