От і посипалися на Україну перші плоди недолугої історичної політики. Недолугої, бо базувалася вона на морально-етичному релятивізмі, підступній і страшній дихотомії та облудливій тезі про те, що у нас своя історія і ми нікого не збираємося слухати в питанні визначення героїв та антигероїв. Що ми самі будемо писати свою героїчну історію і ніхто нам тут не указ.
Дійшло до того, що 57 американських конгресменів звернулися з листом до Державного департаменту США, в якому б’ють на сполох щодо глорифікації в Україні нацистських злочинців та злочинних формацій періоду Другої світової війни. Що в результаті може спричинити зміну державної політики США до України. До країни, що перебуває в стані війни з російським агресором. Для України втрата такого союзника як США – смерті подібна. То чому ж Україна не чує численних застережень із Вашингтону і нахабно пре свою історичну лінію? В чому ж основна суперечність актуальної української політики пам’яті? Все це спробую пояснити на простих прикладах.
Не таємниця, що в незалежній Україні поступово формувалася полярна історична пам’ять. В цьому процесі брали участь різноманітні актори: старі радянські сталіністи й українські діаспорні націоналісти; колишні радянські вчителі та викладачі й швидко перефарбовані в націоналістів їхні колеги. В західному регіону процес перефарбування проходив так стрімко, що ще вчора вчитель однієї з львівських шкіл був членом Компартії, а на другий день – радикальним націоналістом – засновником музею Дивізії СС Галичина.
Зрозуміло, що за такі дії «перефарбуванці» сподівалися на «жирні» преференції. Хтось хотів приховати за гучними націоналістичними гаслами своє компартійне минуле, а хтось на ультранаціоналістичній риториці виїхати в депутати і взагалі зробити стрімку кар’єру. Головне, що їм було байдужим майбутнє України. Частина патріотів не розуміла, що прославляння українських формацій в нацистському війську могло на довго відкинути Україну від західного демократичного світу. Другим здавалося, що свій варіант історичної пам’яті легко вдасться насадити більшій частині українського суспільства, яке, на думку «західників», було обманутим комуністичною пропагандою і не знало справжньої історії. Вони вважали, що мають місію прийти на Схід і відкрити «правду» історії і тоді ті «недопатріоти» скинуть полуду з очей і стануть справжніми патріотами. Це все без міри поляризувало українське суспільство.
Тому не так сталося, як гадалося. Історична пам’ять на Сході України була не так просталінською, як глибоко закоріненою в минулому родинною історією. Ці люди вважали своїх родичів переможцями над фашизмом і нацизмом, гордилися цим, а не тими, хто воював за Сталіна й більшовицькі ідеали. Проте їм запропонували кардинально відмовитися від героїчної історії їхніх предків і пристати на сумнівний з їх точки зору «западенський» варіант історії.
Тут вартує частково зупинитися на цьому варіанті. На думку творців «західного» в географічному, а не історичному плані варіанту, він мав бути антирадянським. За законами формальної логіки так і мало бути, бо в українців не було свого Мойсея і не хотілося блукати 40 років, щоб наступне покоління забуло про рабство. Українці спішили і вдалися до найпростішого способу розрахунку з історією. Вони почали міняти знаки. Все, що засуджувалося в радянський час, стали прославляти. І навпаки – все, що ґлорифікувалося в радянський час – підлягало осуду. На додаток, західноукраїнські герої, як правило, тягли за собою слід служби або співпраці з нацистським Третім Райхом. Цю «дрібницю» потрібно було якось знівелювати.
З цього моменту всім, хто насмілювався говорити про подвиг Червоної армії в боротьбі з нацизмом, одразу робився закид, що він жертва радянської пропаганди і взагалі прихильник Сталіна. Варіанту, коли розгром нацистської Німеччини та її сателітів представлявся б як спільна перемога країн Антигітлерівської коаліції – не існувало. І в цьому полягала проблема.
Справа в тому, що світовий порядок, який усталився по закінченні Другої світової війни, був вибудуваний країнами переможцями у цій війні. Злочинці та злочинні воєнні організації були засуджені Міжнародним воєнним трибуналом у Нюрнберзі. Німці покаялися і провели денацифікацію суспільства, а світ виробив чіткий і однозначний погляд на цю історію. Інша справа, що одразу після гарячої почалася «холодна війна» і західний світ у протистоянні з СРСР використовував колишніх німецьких та пронімецьких «спеців». На що радянська пропаганда дуже жваво реагувала і, відповідно, витворювала навіть у тих, хто в неї не вірив, хибне сприйняття, ніби то Захід продовжує стару нацистську лінію.
На цих нюансах і зосередилася історична політика України. Але на високий державний рівень вона була винесена лише після Помаранчевої революції, в період правління Віктора Ющенка. Ющенко мав намір за допомогою новоствореного Українського інституту національної пам’яті виховувати за допомогою правильної історії правильних громадян. Питання полягало тільки в тому, якою є та «правильна» історія?
Основним противником змін в «помаранчевій» Україні була Росія, що не хотіла відпускати свого багаторічного сателіта. Відповідно, уряд Ющенка розпочав кампанію історичної пропаганди, яка мала якнайшвидше відвернути українців від радянського та російського минулого. Почалася ціла програма з вшанування пам’яті жертв Голодомору, представленого як геноцид української нації.
Наступним в переліку, але вже зі знаком плюс, було вибудовування пантеону героїв, які боролися за самостійну незалежну Україну. Отут і прийшов час на діячів і формування, які заплямували себе співпрацею в той чи інший спосіб із нацистами. Для того, щоб надати звання Героя України Романові Шухевичу як головнокомандувачеві УПА, потрібно було якось нівелювати його службу у Вермахті та поліційному батальйоні. Стали з’являтися публікації про те, що батальйон «Нахтіґаль» був не зовсім німецьким, що його вояки не приймали присяги на вірність Гітлерові та Третьому Райху. Наголошувалося тільки на кінцевому періоді боротьби Романа Шухевича, тобто на спротиві радянському режимові.
Ющенківську історичну політику перервав прихід до влади Віктора Януковича. Його міністр освіти – Дмитро Табачник різко змінив історичну політику і став утверджувати радянсько-російський канон. Переписувалися підручники і все, що було антирадянським або не проросійським – таврувалося як колабораціонізм і співпраця з нацистами. Знову перед українцями постала дихотомія: обрати Сталіна чи за замовчуванням бути прихильником Гітлера. Виходило так, що той, хто критично ставився до історії ОУН і УПА, батальйонів «Нахтіґаль» та «Ролянд», а тим більше Добровольчої гренадерської дивізії Ваффен СС «Галичина» автоматично ставав сталіністом. А той, хто вбачав у боротьбі цих формувань борців за самостійність України – прихильником Гітлера.
Для того ж, щоб десталінізувати і денацифікувати українську історію періоду Другої світової війни, охочих чомусь не виявилося. Не знайшлося, на жаль, і після Революції гідності. Просто люди, відповідальні за історичну політику, по-старому зрозуміли свої завдання і функції. Вони вважали, що під час війни з агресором посилити градус патріотизму можна тільки завдяки історії. І тут знову на порядок денний виходять історичні постаті та формації, які колись співпрацювали з нацистською Німеччиною та покладали на неї свої сподівання в постанні незалежної, самостійної української держави. З формальної точки зору вони були єдиними, хто ставив перед собою стратегічну мету – незалежність України. Оскільки українці в складі Червоної армії воювали проти нацизму і за радянську батьківщину.
Знову ж таки перед Українським інститутом національної пам’яті постало непросте завдання, як відсікти старий колабораціоністський хвіст в обраних ним героїв? В хід пішли різні маніпуляції. Наприклад, чистої води релятивізм, коли на одній із виставок УІНП намагався поставити на один рівень і колишніх вояків Вермахту, і червоноармійців, і навіть українців у збройних силах США та Канади. Мовляв, всі вони, хоча і в різних уніформах, боролися за незалежність України.
Але якщо задатися питанням, за який ідеал держави боролися ці люди і проти якої ідеології вони виступали, то цей маніпулятивний прийом розвіється як роса на сонці. Не таємниця, що ОУН була тоталітарною організацією, яка сповідувала тактику революційного терору й ідеалом для неї була держава фашистського типу: з вождем, з корпоративним парламентом, з абсолютним домінуванням однієї політичної сили (ОУН). Але про це в пропагандистських матеріалах ані слова.
Поведінка наївна, бо противники України обов’язково вчепляться за ці «незручні» моменти. І такою глорифікацією УІНП робить Україні ведмежу послугу. Бо державі доведеться відповідати перед західним світом, який стоїть на позиціях Антигітлерівської коаліції, чому Україна прославляє ті сили, які воювали проти цієї коаліції? Такою історичною політикою її творці перетворюють українську державу на парію світової політики.
Але меж в релятивізації нема. Якщо почати з тих, хто пройшов нелегкий шлях боротьби, у кого були в минулому і колабораціонізм, і подальша боротьба проти радянського режиму, то рано чи пізно все скотиться до «чистих» колабораціоністів. А якщо до всього додати інструменталізацію історії з метою мобілізації електорату, то така історична політика враз перетвориться на вибухову субстанцію.
Для того, щоб представити себе напередодні виборів більшими патріотами, ніж інші ультра-патріоти, знайдуться такі сили, які не будуть гребувати навіть «вшануванням» формувань СС. І знову зсередини почне діяти вироблений рефлекс: нам ніхто не буде диктувати, кого ми маємо шанувати як героїв. Безумовно таке право у людей є. Питання тільки в тому, що на це скаже решта світу, особливо ті, хто є союзниками України? Якщо хтось думає, що Україна може наодинці встояти проти російської агресії і їй не потрібна ні збройна, ні фінансова, ні правова допомога, то навіть тут він глибоко помиляється. Бо виникає закономірне запитання, а яку таку цінність треба берегти, залишаючись адорантом СС? Що позитивного для України і українців є у виправданні нацистських расових теорій, прославлянні Ваффен СС і Вермахту?
І яка нова позитивна якість має з’явитися від проведення у Львові маршу на честь 75-ліття Дивізії Ваффен СС «Галичина»? Що має додати позитивного проведення, оголошеного Львівською обласною адміністрацією конкурсу малюнків на пошану тієї ж Дивізії? Або ж рекомендація обласним управлінням освіти провести у всіх школах апологетичний урок на честь Дивізії «Галичина»?
Я дуже сподіваюся, що це все виходить не з переконань, бо важко собі уявити на високих посадах в Україні прихильників націонал-соціалізму. Не хотілося б вірити також, що ці заходи є боротьбою за виборчі симпатії, бо тоді доведеться визнати, що виборці, принаймні на Львівщині, мають стійкі симпатії до нацизму. Зрозуміло, що все починалося з того, щоб якнайбільше подражнити Росію, вивести її з себе. Дивіться, мовляв, які ми незалежні від вас і вільні у своєму виборі.
Але поступово ця бравада і спроби допекти Росії перетворилися на самоціль. Учасники цього процесу не зауважили, як стали постачальниками ідеологічних набоїв для російської антиукраїнської пропагандистської війни. Тільки розсипалася російська дезінформація про неонацистський характер влади в Україні, як «добрі» люди взяли і організували смолоскипну ходу на честь Степана Бандери, витриману в естетиці Третього Райху. Як тільки російська пропагандистська машина стала пробуксовувати – будь ласка, українські патріоти вам представлять яскраву картинку з маршу на честь Дивізії СС «Галичина».
І найгірше те, що відбувається всередині українського суспільства. Потік дезінформації, який ллється на наївних пострадянських громадян не вичерпується. Наприклад, твердження, що Дивізія СС «Галичина» нічого спільного не мала з СС. Що дивізійне СС – це старі Січові стрільці. Брехали, що «дивізійники» не присягали Гітлеру та Третьому райху. Насправді ж присягали і Гітлеру і нацистській Німеччині. Брехали, що в Дивізії не було свастики і рун.
Суть такої маніпуляції полягає в тому, що до квітня 1945 року (!), коли була створена Українська дивізія №1, «дивізійників» зобов’язували всі ті ж приписи, що й решту таких формувань: присяга Гітлеру і Німеччині, носіння всіх відзнак СС, правда, з галицьким левом на додаток. Тільки за місяць до закінчення війни нацисти вирішили сформувати Українську дивізію, з присягою на вірність Україні. Але краще б цього факту в історії українців не було…
На закінчення варто сказати, що така історична політика України заганяє її в глухий кут і робить податливою жертвою російської пропаганди. Замість того, щоб позиціонувати себе серед демократичного світу переможців нацизму, наша держава чомусь намагається «виправити» історію на користь нацистської лінії. Нерозумні люди заганяють Україну в прокрустове ложе вибору між Гітлером і Сталіним. І все замість того, щоб будувати вільну і демократичну країну без історичних кайданів на руках і ногах.