Європейські цінності – це власне те, що нині виборює героїчний український народ, тож продовжимо огляд історії Львова як колиски європейських цінностей. Гласність, прозорість і відкритість – це ті цінності вільного суспільства, про які у часи радянського тоталітаризму ніхто навіть і не мріяв. Тоді жоден літак не розбивався, жоден потяг не сходив із рейок і навіть жоден автомобіль не задавив жодного пішохода, не говорячи вже про якісь страйки чи протести проти влади. Гласність і прозорість частково повернулись до нас зі здобуттям Незалежності, а в часи панування Європи на наших теренах вони були явищем абсолютно природним і нормальним.
Цікаво, що у наші з вами дуже демократичні і відкриті часи ще донедавна мало хто з журналістів, блогерів чи громадських діячів міг дозволити собі сміливі нападки на чільних представників будь якої релігійної конфесії. Натомість неймовірно дивує прозорість і прискіпливість, якщо не сказати більше, хроністів давнини до життя львівського духівництва та його верхівки. І це у дуже побожній і ригористичній країні. Тодішні «наїзди» на найвищою мірою шанованих пастирів Церкви з нашої сучасної точки зору видаються навіть занадто сміливими.
У давнину в порядку речей було говорити про те, як, наприклад, львівський латинський архієпископ Ян Сененський, який помер 1581 року, «перетворив Богослужіння на забаву зі сміхом та оплесками слухачів» і про непристойності, які він робив під час Літургії. Архієпископа Фелікса Ліґензу (помер 1560 року) хроніка називає «ненажерливим прелатом», який полюбляв розкішні учти і завжди наголошував, що «однаково героїчним є вистроїти військо і стіл». Про архієпископа Яна Стшелецького (помер 1493 року), який збожеволів, програвши суд місту, хроніст не без сарказму пише, що це був «муж, славний у війнах і в шатрах воєнних призвичаєний до розпусної Венери».
Гласність не милувала навіть королів Речі Посполитої. Закоханий у львівську містянку Ядвішку Лушковську король Владислав IV 1634 року привіз її до свого палацу у Варшаві. Це страшенно обурило шляхетську опозицію, традиційно неприхильну до будь-якого короля. Тепер шляхтичі мали слушну нагоду поширювати розповіді про «розпусне життя Владислава IV», про «розтринькування ним державних грошей на повій», а шляхтич Янчинський із великим завзяття оголосив короля «публічним розпусником», акцентуючи на тому, що «соромно мати такого короля». Можна лишень дивуватися цій демократії і гласності у державі виборності королів і права вето одного-єдиного шляхтича щодо рішення цілого парламенту.
Публічна гласність у Львові завше розцвітала буйним цвітом. І був час, а власне в останніх роках XVI і в перших роках XVII століття, коли кожен львів’янин, прокинувшись уранці, запитував: «А що каже пані Абрекова?» Не йшлося тут про саму пані Абрекову, але про віконниці її будинку на розі площі Ринок і вулиці Краківської, що їх львів’яни, на зразок римлян Пасквіно і Марфоріо, обрали собі місцем для сатиричних написів. Першою жертвою злосливого напису стала сама пані Абрекова, стосовно якої хтось написав ущипливий жарт на віконницях її власного дому. Жарт сподобався львівській людності, і згодом на цих віконницях з’являлися пасквілі вже не на пані Абрекову, а на найрізноманітніших малих і великих львівських патриціїв.
Це був такий собі фейсбук чи твіттер давніх часів, де кожен мав можливість додати «на стіну» в буквальному сенсі свій власний коментар. Найцікавіше виглядали віконниці пані Абрекової в часі ярмарків – тоді вони ставали місцем міжнародних дотепів і жартів. Утім 1601 року ця сваволя дійшла до краю: кожен дрижав перед «пані Абрековою». Тоді львівський магістрат, притлумлюючи міську гласність, видав суворий едикт і поставив варту біля образливих віконниць, а з костельних амвонів проти цих вибриків львівських дотепників виступали священники.
Цікаво буде також коротко зупинитися на деяких інших аспектах європейських цінностей, які утверджувалися в давньому Львові. Останніми роками в Україні було багато галасу навколо так званої децентралізації, яку ніяк не можуть довести до пуття. Але показово, що саме поняття «децентралізації» (щоправда воно тоді так не називалось) було закладене ще в Магдебурзькому праві, яке Львів отримав 1356 року. Після укладення 1569 року Люблінської унії король Сигізмунд II Август, намагаючись задобрити новоприєднаних православних, беручи за приклад політичну рівність української і білоруської шляхти, 1572 року видає привілей, який фактично зрівнює українську громаду Львова в усіх правах із католицькою. Українці могли обиратися до міської Ради, складати присягу, як і католики, вступати до ремісничих цехів, обиратися старшими цехмістрами, торгувати будь-якими товарами на усій території Речі Посполитої, купувати будинки поза вулицею Руською, було усунуто й деякі релігійні обмеження.
У привілеї зазначалося, що на його порушників накладатиметься величезний штраф 20 000 угорських золотих. Та це аніскільки не налякало львівську міську владу, яка зволікала з виконанням королівського декрету і фактично його проігнорувала. Це демонструє, яку велику вагу мали у ті часи в європейських країнах міста на Магдебурзькому праві, тобто фактично те, що ми зараз називаємо децентралізацією, а також і те, яку нікчемну вагу мали королівські декрети у державі виборних королів. Наступник Сигізмунда Августа – ліберальний француз Генріх Валуа 1574 року підтвердив цей привілей і штраф за його невиконання, до того ж із королівської канцелярії до львівського магістрату скеровувались мандати із забороною утисків українців, однак жодних наслідків це не мало.
Під час знаменитої судової справи стосовно львівського бургомістра Мартина Кампіана король Сигізмунд III у 1628-1629 роках видав аж три королівські рескрипти щодо поновлення його на посаді. Однак місто ці рескрипти фактично зігнорувало. Король Владислав IV у 1630-х роках своїм дипломом намагався визначити, які храми та маєтки належать прибічникам Унії, а які її противникам. Але все це було даремним, бо як вважає хроніст Денис Зубрицький, «єзуїти, затяті поляки і навіть заражені духом нетерпимості уніати нівечили усі королівські добрі наміри й зусилля, спрямовані до єдності». Тут бачимо ще один приклад слабкості центральної влади в державі в особі короля і свавільний непослух місцевих прибічників «децентралізації».
Куди не кинься, всюди бачиш разючий контраст між нашим сучасним дикунством і цивілізованістю «темного Середньовіччя». Українська поліція чомусь не може зарадити широко розповсюдженому «жебрацькому бізнесу» на вулицях наших міст, коли злочинні ділки експлуатують нещасних людей і дітей, розсаджуючи їх у чітко відведених місцях і потім цілковито забирають усе нажебране, залишаючи лише мінімум, аби ті не померли з голоду. Також нікого не дивують цілком здорові й навіть молоді жебраки з усілякими довідками та інформаційними табличками, які просять гроші на допомогу у неіснуючих нещастях.
А ось запис у львівській хроніці за 1515 рік: «Існував урядовець, званий «бабським війтом» або «старостою убогих», якому платили на тиждень три гроші, і обов’язком якого було стежити, аби у місті і його околицях не було жебраків, нероб і волоцюг. Вважалося, що в землеробському краї без надміру населення не повинно бути жебраків, і кожен може заробити собі на харчування і одяг, бо в землеробстві потрібні й найслабші руки. Нероб, волоцюг, утікачів зі сіл, людей без служби суворо карали й виганяли з міста. Раз на рік на Різдво у Львові приймали слуг, а хто не знайшов місця за цей час, мав залишити місто». Чітко й зрозуміло вирішувалися такі проблеми у правовій цивілізованій державі.
Звичайно, цілковито подолати жебрацтво ніколи не вдавалося, але в давні часи годі було й уявити собі жебрака на вулицях Львова, який би не мав якоїсь реальної фізичної або психічної вади. Легальні жебраки співпрацювали з ціпаками (тодішньою поліцією), повідомляючи про злочини, які могли статися на вулиці на їхніх очах. У часи Австрійської імперії жебрака у формі вояка наполеонівської армії поліція припроваджувала до найближчої казарми, де з’ясовували, де і коли він служив у війську.
Однією з європейських цінностей можна вважати довіру до держави й державних інституцій. Останнім часом із появою електронних декларацій виявилося, що в сучасній Україні чомусь тільки наївні люди зберігають свої заощадження в українських, в тому числі й державних банках, серйозні ж люди з великими статками цього не роблять, надаючи перевагу панчосі і місцю під матрацом. Відсотки не крапають, зате надійно.
А ось як було у давньому Львові: «Ратушна скарбниця була найбезпечнішим місцем для чужих депозитів; стерегли їх «не так залізні засуви, як чесність магістрату». «У неспокійні часи зберігала там свої гроші і коштовності шляхта, як, наприклад, князь Олександр Заславський-Острозький, який 1630 року довіряє містові своє золото, срібло і клейноди. У бурхливі й небезпечні часи так званого безкоролів’я у львівській Ратуші зберігали навіть королівські регалії». А в часи загрози загарбання міста наїзниками депозити вивозились у безпечніше місце, а потім неодмінно поверталися назад.