Конспірологічний термін «глибинна держава» набув особливої популярності в часи президентства Дональда Трампа. Він також не сходив зі шпальт російських пропагандистських видань, коли йшлося про опис ситуації в США. Здається, за популярністю він замінив собою всі попередні зацікавлення пануванням світової масонерії. Якщо раніше всі біди і негаразди найлегше було списати на тіньовий світовий уряд, пов’язаний між собою таємничою клятвою «вільних мулярів», «тамплієрів», «рептилоїдів», «ілюмінатів», то тепер настав час «викриття» тих, які, не будучи для цього обраними, нібито керують державами і світом.
Трампові здавалося, що найбільшим його конкурентом у владі є американський істеблішмент. Зокрема, Обама і Сорос, які нібито і далі таємно керують Штатами, оминаючи або використовуючи державні інститути. Тому він вирішив розтрощити його, а заодно зламати ті державні інститути, які, на його думку, слугували істеблішменту і «таємному уряду». Треба віддати належне наполегливості сорок п’ятого президента США. Йому дуже багато вдалося на ниві запровадження самоізоляції американської держави і нищення міжнародних інституцій. Щодо утвердження авторитарності і самодурства в країні, яка до нього вважалася мірилом демократичності.
Взагалі популярність Трампа ґрунтувалася ще й на тому, що в його часи можна було вільно проповідувати найбільш дикі теорії змов. Бо тільки так можна було посіяти недовіру і навіть ненависть до демократичних інститутів у країні. Проте досить про Трампа. Америка вийшла на шлях одужання і незабаром поверне собі звичну роль у світі.
Для нас найважливішою є ситуація в Україні. А саме те, як уже згаданий світовий тренд проявився в Україні? Країні, де, з одного боку, панує справжній фетишизм у ставленні до омріяної держави, а з іншого – ненависть до просякнутого корупцією апарату насильства. І головне, чи встигли українці вибудувати глибоко ешелоновані демократичні структури, які в разі потреби можуть підміняти державні, якщо ті зійдуть на пси?
Ситуація в нас як завжди непроста. В Україні, як і в більшості демократичних країн, відбувається боротьба за опанування державних структур шляхом демократичних виборів. Але з тією відмінністю, що тут, окрім використання демократичної процедури, дійшло принаймні до двох спроб революції. А революція – це докорінний злам чинної системи влади з використанням насильства і встановленням нових правил гри, тобто законів. На жаль, нове антикорупційне законодавство приймалося не завдяки, а всупереч волі українських еліт. Дуже часто це відбувалося під зовнішнім тиском фінансових донорів, які хотіли впевнитися, що допомога не буде розкрадена. Так з’явилася маніпуляція про несамостійність українських державних інститутів та зовнішнє правління.
Ще однією українською особливістю є те, що в руках тих, проти кого влаштовувалися революції, є неймовірний фінансовий та медійний ресурс. Тому багато революційних лідерів були і досі є на утриманні в олігархів. А олігархічні телеканали кому хочеш замакітрять голову так, що ті рідних батьків не впізнають. Олігархам навіть не треба особисто світитися у владі, всю брудну роботу за них зроблять куплені політики, депутати, міністри та журналісти з аналітиками. Саме на останніх покладається обов’язок підкидати конспірологічні теорії, щоб відвести увагу від справжніх змовників – від олігархів. Звідси походять звинувачення про вплив «соросят», «вашингтонський обком» і, зрозуміло, захланних Ротшильдів. Таким чином Система намагається не тільки відвернути від себе увагу, але й перевести стрілки на те, що нібито нашою «глибинною державою» є якісь міфічні зовнішні вурдалаки. Судячи з кількості прихильників цього варіанта теорії змов, кланово-олігархічна система, на жаль, може бути спокійною за своє майбутнє.
Виникає запитання, завдяки чому Системі кожного разу вдається відіграти свої позиції і ще більше поставити собі на службу державні інститути? І що робити, якщо функції державних інститутів узурпувала Система? Що робити з державними інститутами, які не тільки не виконують своїх прямих функціональних обов’язків, а множать на нуль досягнуте громадянським суспільством?
Шукаючи відповіді на ці запитання, треба пам’ятати, що механізм формування управлінських структур реалізується шляхом делегування владних повноважень. А тут можливі обман, підкуп, маніпуляції. З часом, якщо відсутній ефективний контроль за процедурою і нема покарань за зловживання, ситуація має шанс перетворитися на закостенілу систему, де всі пов’язані між собою компроматом. Коли немає правосуддя і покарання за злочини, тоді починається беззаконня. Тоді на догоду замовникам парламентарі «зашивають» в тіло закону такі положення, які його вихолощують, і він починає захищати порушників і злочинців. Тоді на посаді головних тлумачів Конституції опиняються нікчемні злодюги, які замилюють людям очі сакральністю своєї інтерпретації закону. І вже нікому пояснити, що коли закон перестає служити громадянам і суспільству – його треба не «удосконалювати», а негайно змінювати.
У таких випадках попихачі Системи перетворюються на завзятих юридичних пуристів, які не перестають розпинатися про сакральність букви закону. Забуваючи, що закони пишуться людьми і для людей. Тому, коли Конституційний Суд України зайнявся демонтажем української державності, його потрібно було негайно ліквідовувати, а не бавитися в «котики мишки». Такі «забавки» дуже дорого коштуватимуть громадянам і державі. Якщо виявилося, що Система стає сильнішою за громадянське суспільство, то змінити ситуацію не можна, залишаючись у тому самому правовому полі. Тому що воно й створювалося для того, щоб захищати Систему і служити їй.
Коли в країні нема справедливого суду, а правоохоронні органи служать особистим та клановим інтересам, не може бути й довіри до цих інститутів. Формально вони існують, дуже дорого обходяться платникам податків, але своєї функції не виконують. І знову виникає закономірне запитання, а чому громадяни мають так ревно переживати за долю тих інститутів, які вже давно поглинула корупційна система? Але тут знову на арені з’являються справжні «державники» і юридичні «пуристи».
Для того щоб посіяти хаос, вони запускають ледве уловиму маніпуляцію про те, що більшість обрала невідповідного президента, тому це криза інституту президентства. Або що обрання позасистемного «клоуна» президентом України – це профанація найвищої посади в державі. Якщо судити з погляду зовнішньої респектабельності: костюма, осанки, повороту голови, то донецькому гопнику не було рівних. І його треба було лишати, а не виганяти. З точки зору безвідповідальних заяв і патріотичного пафосу дотепер нема рівних п’ятому президентові. І, незважаючи на те, що він був справжнім охоронцем і захисником Системи, свідомо проваливши судову реформу та вихолостивши антикорупційне законодавство, більшість його адептів і далі мріють про його чарівне повернення.
Відсутність в нинішнього президента «власних» медіа перетворює його на лідера щодо закидів у несамостійності, в тому, що він є ставлеником одного з олігархів. Водночас його ставлять в позицію відповідального за все. Він має підмінити собою ледве не всі інституції. Він має здійснити диво і подолати опір «патріотів-державників» та ставлеників олігархів у парламенті, призначивши на посаду віце-прем’єра найбільш компетентного Юрія Вітренка. Відправити у відставку злощасного керівника МВС, а потім, коли не виявиться достатньо голосів у Верховній Раді для призначення нового, посміятися з його безпорадності. При дикій корумпованості судової системи затіяти війну зі судами і водночас звернутися до них за підтримкою судової реформи. А справжні державники поспостерігають, чи він, бува, не порушив букви закону. Будуть придумувати щораз нові пастки і спостерігати за тим, як він з них вибереться.
Зеленський має приїхати в кожну сільську ОТГ і встановити там справедливість. Це при тому, що кілька місяців тому були місцеві вибори, на яких люди обрали собі керівників. То чи це криза інституцій? Чи небажання брати на себе відповідальність? А що вже говорити про патологічну мрію, щоб йому нічого не вдалося? Щоб не вдалася боротьба з корупцією, щоб не провели судової реформи, щоб олігархат лишився панувати. Дивні бажання, як на патріотів-державників та борців із зовнішнім управлінням. За такого підходу «глибинна держава» у вигляді кланово-олігархічної системи – нездоланна.
Замість висновків. Якщо й повірити в неконспірологічне існування «глибинної держави», то в Україні це аж ніяк не зовнішні змовники. Це не «соросята», агенти Вашингтона, або якісь міфічні Ротшильди. Україною правлять не уповноважені ніким для цього Ахметов, Коломойський, Медведчук і примкнувший до них Порошенко. І поки це не усвідомлять громадяни України, всі вибори і революції, на жаль, будуть марними.