16 липня минає крайній термін, коли військовозобов'язані українці мають оновити свої облікові дані. За приблизними оцінками, зараз у державі налічується близько 11 млн чоловіків віком від 25 до 60 років, які теоретично підлягають мобілізації. Однак станом на 14 липня свої дані в той чи інший спосіб оновили понад 4 млн осіб.
Ця цифра ще дещо зросте, але зараз вже очевидно: як мінімум трохи більше як половина військовозобов'язаних вирішили поки що не актуалізовувати своїх даних. Навіть загроза великих штрафів чи інших проблем не здатна переконати кілька мільйонів чоловіків вийти зі своєрідної тіні та змінити своє рішення: триматися від держави подалі.
Звісно, можна спробувати піти найпростішим шляхом і дати максимально жорстке визначення відсутності бажання частини українців виконувати норму закону про мобілізацію. Мовляв, усі вони – злісні ухилянти, які забули про свій конституційний обов'язок перед державою. Але найпростіше визначення не завжди є найоб'єктивнішим. Часто воно дуже спрощує проблему і приводить до хибних висновків та рішень. Насправді прагнення частини українців триматися від держави подалі є також відображенням відчуження і недовіри, які склалися у взаємовідносинах громадян з державним апаратом. Ця недовіра виникла не вчора і не позавчора. Відверто кажучи, в українців рідко формувалися хороші й довірливі стосунки з владою. На це є історичні причини.
Історія України повна трагічних та героїчних сторінок і карколомних поворотів долі. Але не це робить її унікальною, а нагадує про тривалі періоди відсутності власної державності в українців. Так сталося, що після завершення княжої доби влада на теренах України була переважно чужою і презентувала чужі інтереси. Короткі проблиски власної державності були. Але їх заступають столітні періоди бездержавного існування. А ще – відсутність власних політичних еліт. Ті ж, що були, часто воліли за краще служити Речі Посполитій, Москві або іншим центрам іноземного впливу. Це не могло не позначитися на взаєминах українського суспільства і влади.
За умов чужоземного панування в українців було не надто багато опцій. Можна було бунтувати. Можна було втікати. Або ж просто намагатися мати якомога менше справ з іноземними офіційними інституціями та їхніми представниками.
Посилювало недовіру до держави й те, що на теренах України влада іноді була особливо небезпечною і максимально жорстокою до корінного населення. Іноді держави, до складу яких входила Україна, ставили за мету позбутися українського етносу та замінити його іншим. У часи російсько-радянської комуністичної імперії її жертвами стали мільйони українців. Не потрібно бути великим соціальним психологом, щоб збагнути, наскільки великою була прірва між владою й суспільством.
Утім, від чужоземної влади українці не тільки намагалися триматися подалі. Її також обманювали. Як приклад – існування чорного ринку і нелегальної торгівлі в часи пізнього СРСР. Держава тоді вдавала, що може забезпечувати певний рівень життя і набір товарів та послуг, а суспільство вдавало, що щиро в це вірить. Взаємна недовіра між державою й українцями існувала впродовж багатьох століть. Вона сформована на міцному історичному фундаменті, а не виникла нізвідки. І трохи більше як 30 років існування власної держави не здатне компенсувати цілі століття неволі.
Після відновлення незалежності 1991 року паралельне існування держави й суспільства продовжилося. Нелюстровані постколоніальні органи влади працювали за інерцією та вкрай неефективно, вдаючи, що вони нові й українські. Насправді ж ніякого перезавантаження не сталося. Новий суспільний договір між українською владою і громадянами не став реальністю. Усе це загалом змушувало українців уникати зайвих контактів з державою наскільки це можливо. Хоча ця держава була вже їхньою. Як наслідок, мільйони громадян пішли у тінь і втратили довіру до влади.
У часи первісного накопичення капіталу і стихійного ринку 1990-х українські підприємці максимально ухилялися від офіційних відносин з державою. Це призвело до формування величезного сектору тіньової економіки й узвичаєння неформальних стосунків між чиновниками і підприємцями. Лише з уведенням 1999 року спрощеної системи оподаткування ситуація почала змінюватися. До того часу постійні рейди податківців по ринках і вибивання податків ніяк не сприяли наповненню державної казни. А вже в 1999 році за спрощеною системою зареєструвався 110 201 підприємець. Малий і середній бізнес погодився легалізуватися і платити офіційні податки без податкових агентів та примусу, оскільки сприйняв нові більш прозорі і зрозумілі правила гри.
Звісно, це не означає, що відносини між державою й українцями стали щирими та взаємними на всіх рівнях. Корупція і непрофесіоналізм нікуди не зникли. Тіньова економіка, навіть після запровадження спрощеної системи оподаткування, посідала важливе місце і становила чималу частку: у межах 25-30% ВВП. Українці намагалися виправити ситуацію та зробити свою країну більш успішною. Виходили на Майдан. Змінювали владу. Але низка причин, серед яких варто згадати й відсутність державотворчого досвіду і якісних політичних еліт, не дозволили кардинально перезавантажити стару систему.
Звичка недовіряти державі, яка часто виконує свої функції абияк і ставиться формально до законів і здорового глузду, завжди була притаманна українцям. У минулому переховування від апарату чужої держави могло врятувати їх не тільки від проблем, а іноді й зберегти життя. Вміння за потреби йти у тінь і фактично зникати з поля зору офіційних структур допомогло багатьом підприємцям стати на ноги і заробити свій капітал після розвалу СРСР. Нинішні проблеми навколо мобілізації теж є відлунням системної недовіри між громадянами й органами влади. Можна ухвалювати максимально жорстке законодавство та запровадити високі штрафи. Лякати людей поганими наслідками. Але все ж це не той шлях, який здатний переконати мільйони українців не ховатися від власної держави.
Багато українців просто бояться мати справу з державою й особами, які її представляють. Невизначеність породжує страх. Люди активно діляться поганими історіями про несправедливість. А такі справді є. І це ще більше заганяє мільйони українців у тінь. Російські спецслужби також не сидять склавши руки і підступно грають на психології мас. Як наслідок, кілька мільйонів українців ніби існують, але живуть своїм життям. Якісної комунікації між ними й державою давно немає. І поки непомітно особливого бажання її налагодити. Навпаки існує ризик, що ще більша кількість українців, якщо не буде якихось змін на краще, намагатиметься максимально зникнути з поля зору державних структур.
Якщо влада хоче відновити довіру і повернути на світло частину своїх громадян, вона має демонструвати позитивні приклади і пропонувати стимули, а не посилювати репресії. Виправляти недоліки, а не вдавати, що їх не існує. І це стосується не тільки мобілізаційного аспекту, а й непоодиноких спроб скасувати спрощену систему для підприємців та суттєво підняти податки. Часто ефект від примусових дій і простих рішень буває зовсім протилежним очікуваному. Хоча вони і здаються привабливими на перший погляд.