Фільм Тараса Дроня «Із зав’язаними очима» уже більше року збирає призи на міжнародних кінофестивалях і лише тепер вийшов у широкий кінопрокат в Україні. Сьогодні режисер Тарас Дронь є гостем студії ZAXID.NET LIVE. Вітаю вас, Тарасе.
Вітаю.
Ви вже досвідчений режисер, але цей фільм фактично можна назвати вашим повноцінним дебютом – і він вийшов у широкий прокат. Які відчуття?
Насправді – так, були інші фільми, в яких я був співрежисером, співсценаристом і так далі, і так далі, я бачив уже афіші... Якось це було щось одне, зрозуміле.
А цього разу, коли заходиш у кінотеатри і бачиш афіші з фільмом, якому ти віддав п’ять років свого життя, – такий якийсь приємний тремор, якесь щеміння таке дуже делікатне. Насправді якесь відчуття, можливо, легкої ейфорії чи чого... Я більш ніж задоволений – здійснилася одна з перших мрій, це чудово.
А які очікування маєте від прокату комерційні?
В умовах, у яких ми зараз дивимося кіно – це обмеження залу і вакцинація, і т. д., з тим багато людей просто фізично не можуть попасти: багато хворіють, багато бояться. Тому комерційні очікування – важко про них щось говорити. Тому що навіть не у всіх містах може бути, тому що там, де червоні зони, ми не змогли зайти в кінотеатри.
Моє основне очікування – це показати якомога більшій кількості аудиторії, якомога більша кількість людей щоб побачила, побачила себе там. Почути якісь відгуки – і такі, і сякі, тому що комусь подобається, комусь не подобається, що думають з цього приводу і взагалі на цю тему поговорити.
Але кіно, значною мірою, – це комерційна індустрія. Це ж має окупитися – чи це не принципово?
Не зовсім. Кіно і комерційна індустрія є хіба в Голівуді, і дуже рідко вистрілює. Тобто насправді кіно – це не є комерція. Хіба є комерційне-комерційне кіно, яке орієнтоване виключно на глядача, виключно на розвагу, на видовище дуже велике і т.д. – тоді на це розраховано, вкладено і на цьому мають заробити. Авторське кіно, як правило, ніколи навіть себе не окупило – і це не тільки в Україні, а в цілому світі. У Європі це так само працює – як правило, дотаційне. Це так само, як картини малювати і пробувати на них заробити.
Ну, іноді вдається.
Це мистецтво. І дуже важко насправді цього добитися, тим більше в наших реаліях. Взагалі в нас кіно – це, напевно, один чи два фільми за всю історію в Україні, які окупилися, і це були комедії.
Головна героїня вашого фільму – це професійна спортсменка боїв змішаних єдиноборств.
Так.
Чому такий вибір героїні?
Насправді це реальна історія, в якій цього не було. Але це такі кінематографічні засоби, за допомогою яких таку непросту складну тему, яка досить статична, яка досить спокійна і могла бути нудною… Я власне видумав усе це середовище, всі ці бої, бої без правил – іншими словами, бої з самим собою, бої з суспільством. Це такий метафоричний підхід до цього.
Але там є і реальні бої, так?
Є. Звичайно, що вони всі реальні, вони всі виглядають реальними – але насправді вони є чимось іншим. Тобто в кіно так воно працює, що нічого не є тим, чим здається, – воно є чимось іншим.
Але все ж я читав, що там достатньо жорсткі сцени боїв. І актриса Марина Кошкіна що, справді все без каскадерів робила?
Абсолютно, абсолютно – жодних каскадерів, вона сама все зробила. Тобто це піврічна підготовка, кожен день біг, тренування, «груша», падіння, розбиті носи, синці. Вона ще паралельно була в театрі і в інших десь проектах. Це така дуже інтенсивна робота, складна підготовка – і вона принципово хотіла все сама зробити. Мені це більше ніж підходило, я теж був за те, щоб це прожити, щоби відчути все на собі і по-справжньому зіграти. Тим, більше, це ж авторське кіно, воно мусить таким бути чесним.
Я звернув увагу, що ви зробили дуже багато для успішного прокату навіть у цих умовах. Знаю, що ви навіть передбачили тифлокоментар для незрячих – це рідкість.
Уже давно з цією компанією працюю, і мої фактично всі фільми були з тифлокоментарями. Я вважаю, що кіно повинно бути доступним усім. І треба зробити все, щоби ми хотіли ходити в кіно, щоби це було модно, щоби це було класно. «Де ти йдеш?» «Йду в кіно!» – оце має бути класно, оцього нам треба добитися.
А якісь перспективи для телебачення є? Все ж будьмо реалістами – справді обмежені можливості кінопоказів.
На даний момент ведемо переговори з одним із найбільших телеканалів. І сподіваємося, що вони візьмуть нас і ми покажемося по телебаченню однозначно. Принаймні я буду робити все для того, щоби так сталося, тому що мені теж на цьому залежить.
Очевидно, після завершення прокату.
Так, звичайно. Плюс, я думаю, що є ще онлайн-кінотеатри – тобто онлайн-платформи, про які ми теж ведемо переговори, і там уже попередні домовленості досягнуті. Ну, це, знову ж таки, процес, і він триває, нікуди від цього не дінешся.
Ви згадували про те, що були і співрежисером, і сценаристом – ви знімали фільми для Дзідзя.
Так.
Це таке дуже розважальне кіно, інше. Яка різниця? Чи для режисера-професіонала немає різниці?
Скажімо так, драматургія і там, і там – вона однакова. Я насправді люблю змішувати – взагалі працюю у змішаних жанрах. І мені навіть корисно робити комедії, а після того робити якусь психологічну драму. Для мене це нормально, тобто мені так комфортно – я тоді не зациклююся, щось з якогось жанру перетягую, щось якийсь жанр переставляю, щось трансформую, щось по-іншому будую. І це завжди розвиток, це необмежена кількість варіантів, як усе можна зробити. Тому мені це подобається більше/
Я почитав вашу біографію: ви ж не відразу стали режисером, не зразу хотіли ним бути. Ви якось через хобі до цього дійшли – і це стало професією.
Так. Справа в тому, що у мене в сім’ї, в родині нікого нема з цієї галузі творчої, хіба брат займався музикою. Просто я навіть не знав, що так можна. З іншого боку, не шкодую, що перша освіта моя – захист інформації: я зовсім іншим чимось займався, працював, і навіть при погонах працював в Університеті внутрішніх справ, і в складних умовах цікавих. І це теж досвід. Режисер – це той, хто має мати що розказати. Тому все це йшло в досвід, все це йшло в «копілочку», все це складалося.
І коли я в 27 років зрозумів, що вже просто не можу не знімати (я на той час вже знімав різне-всяке, все, що було – камера в руках була, і можна було щось творити), коли я пішов звідти – у 32 я пішов учитися за кордон. Тобто це ніколи не пізно.
Ніколи не пізно – але багато людей бояться наважитися зробити цей крок.
Для цього потрібна сміливість – тобто почати все спочатку, почати про це говорити, почати ділитися собою. І найбільше – це праця, це праця дуже всебічна. Тому що це робота з людьми, робота з грошима, робота з емоціями – що найголовніше. І часто люди, хто пробує, сходять з дистанції, бо це велике навантаження.
Я би навіть не назвав це роботою – це скоріше якийсь спосіб мислення, спосіб існування: тобто я не можу не писати, я не можу не робити.
Ви сказали «я поїхав вчитися» – хіба можна навчити мистецтву?
Скажімо так, навчитися ідеї не можна – але інструменту, драматургії можна навчитися. Звичайно, можна до цього дійти і самому – так для себе розумію, що я б ще двадцять років ішов до цього. Але кіношкола, яку я закінчив (це кіношкола в Лодзі – одна з кращих кіношкіл світу) – за два роки я дуже швидко зрозумів, як це працює. А дальше вже ти вкладаєш в це себе.
Скажімо так, це як взуття, без якого ти не можеш вийти на вулицю: мусиш розуміти, як це працює, як працюють ті чи інші інструменти, як спілкуватися з глядачем. Бо одне діло мати ідеї, мати про що говорити – але через екран можна доносити щось зовсім інше.
Але кіно змінюється з часом. Мене завжди цікавила проблема… У вас теж фільм, у тому числі, і про насильство. Насильство в сучасному кіно – воно виправдане?
У кіно повинне бути все виправдане абсолютно.
Так його багато… А чому? Чому його стало більше?
Чому його стало більше? Я не знаю, чому стало більше. Тема насильства – залежить, якого. У мене насильство виключно психологічне, коли суспільство насилує.
Не конкретно у вашому фільмі, але ж взагалі.
Скажімо так, насильство – це досить міцна емоція.
Тобто треба збуджувати глядача?
Звичайно, звичайно. Кіно – це емоція, в першу чергу. Глядач іде в кіно за емоцією. Він у житті протягом місяця, буває, не проживає стільки, скільки може прожити за дві години – і поплакати, і посміятися, і щось пережити, і чимось подумати, і так далі. Тому за цим люди йдуть в принципі в кіно.
Відповідно, потрібно мати інструменти, за допомогою яких якомога швидше можна з глядачем взаємодіяти. І насильство – це одне з найміцніших інструментів. Тому що у тебе зразу є жертва, зразу є співчуття, ти дуже швидко входиш у все. Знову ж так, це інструменти. Якщо вони виправдані, якщо це кіно вимагає чогось такого – звичайно, що це потрібно. Якщо не вимагає – то абсолютно не можна. Цим маніпулювати точно не можна.
У вашому фільмі, я звернув увагу, події відбуваються після завершення російсько-української війни і перемоги України.
Абсолютно.
І Україна відвоювала Донбас. Ви вірите в це?
Я в це вірю. Ми весь час вірили в це, і зараз я в це вірю. Я теж про це вже говорив – тобто там це така метафора головної героїні, яка проходить цей шлях, із жертви стає на ноги і йде дальше. Тобто мені здається, що Україна теж повинна перестати бути жертвою, постійно бідкатися і жалітися на себе. Нам потрібно йти далі. Відповідно, це з героїні виникла така ідея.
Я дати не називав – я все-таки не пророк. Але вірю в те, що це станеться, що це закінчиться.
Звернув увагу: Донбас відвоювали, а Крим ще ні…
У Криму йдуть власне мітинги. Мені здається, що Крим має право вибору – можливо, вони захочуть бути самостійними. Тому я за них цей вибір не хотів робити – хоча про Крим дуже багато знаю, у мене навіть кіно є про Крим. Тому це два чи три місяці після війни.
Тобто Крим – хай собі вирішують, бути самостійними чи ні?
Чи в складі України, чи самостійними – це їхня абсолютно справа. Ну, якось так задумувалося... Очевидно, що вони захочуть бути з Україною.
Мені теж важливо було, що ці події, які відбуваються у фільмі, відбуваються за два чи три місяці після закінчення війни. Мені важко повірити, що коли Донбас повернеться, у ту ж секунду і Крим повернеться – Крим не так скоро віддадуть. Тому це абсолютно натурально: це не п’ять років після війни, це два-три місяці після війни. Тому що у мене є ще у фільмі останні військовополонені, які повернулися, і мені оце теж треба було зв’язати – що це власне рік, який пройшов після зникнення Дениса, одного з героїв. І тут я теж не міг дуже розігнатися – мусить бути у цьому всьому якась правда, натяк на правду.
Ви багато їздили фестивалями – як іноземці сприймають цю війну?
Власне від іноземців я маю завжди один і той самий дуже класний відгук: що ми розказали про війну без війни і дуже тонко, дуже специфічно знайшли на неї рішення. Вони теж уже десь надивилися на війну – і не тільки на нашу війну.
Мені дуже важливо було не маніпулювати темою війни, і це дуже класно зчиталося. Це було підтверджено фактично на всіх фестивалях: там до нагород завжди йде такий опис – що дуже тонко сказана історія, яка і про війну, і без війни, і не грає автор з цим, тобто це так дуже специфічно. Я, в принципі, це так і задумував, і це для мене дуже важливо було – так і сталося.
І це зчитують іноземці?
Абсолютно, абсолютно.
Бо ці нагороди, я так розумію, про щось свідчать.
Це фестивалі «класу А» – це Варшавський, це Аргентина, це Швейцарія, це Німеччина, це Іспанія, це, відповідно, Польща, це Індія. Це досить багато континентів, де…
Знову ж таки, в центрі уваги все одно людина, в центрі уваги все одно жінка, в центрі уваги все одно це змушування до почуття жертви. Це досить така, скажімо так, зрозуміла тема, яка не залежить від національності. Схоже є і без війни – тобто можуть змушувати людину бути в такому стані. В українських реаліях воно ось таке, по-нашому специфічне, по-нашому особливе. Тому це було зрозуміло, ніяких більше питань не виникало.
Прочитав у одному з ваших інтерв’ю, що наступний вже ваш фільм, «Дім за склом», ви знімаєте на плівку. А чому?
Це дуже добре питання. В першу чергу, плівка дуже своєю картинкою, своєю есенцією, своєю формою, своєю пластикою підходить під цю історію. Це, напевно, перше й основне. А друге – скажімо так, це рівень підготовки. Плівка вимагає значно глибших, значно цікавіших, воно вносить певні обмеження – в мене є один чи два дублі, я не маю дуже багато кадрів, я не маю можливості з усіх ракурсів знімати.
Але ви самі собі робите штучно ці обмеження.
Я роблю ті обмеження тільки для того, щоби добре думати і добре готуватися. Ви просто не уявляєте, з якою концентрацією працює вся група, з якою концентрацією працюють актори, наскільки всі підготовлені, наскільки всі просто тут і зараз в цю секунду, в цей момент – тому що ми знімаємо на плівку. Це етап розвитку насправді.
Тобто цифра – це дуже зручно. І цифра розслабила, там можна все потім поправити. На плівці так багато поправити не вдасться, тому що це дуже дорого. З іншого боку, я би не сказав, що це крок назад: найтоповіші режисери в світі знімають. «Агент 007», якого недавно бачив, – він теж знятий на плівку чомусь. І ніхто нічого не пояснює.
А це що – це такий теплий ламповий кадр?
Ні, сучасна плівка не дає жодного відчуття ретро чи щось таке. От ви бачили «Агента 007» – ви мали відчуття ретро? Ні. А це знято на плівку. Сучасна плівка так і виглядає.
Як на мене, вона просто може трохи глибше залізти під шкіру, трошки глибше, скажімо так, відчути. Наприклад, ми знімаємося без гриму практично, тому що плівка все дуже добре чує: немає фактично жодного гриму, тільки трошки якісь поправочки по акторах, враховуючи те, що головна героїня – знову жінка. І з таких дрібниць складається весь процес. У нас дуже багато речей пророблено наперед. І просто через то, що ти знаєш, що у тебе нема так багато матеріалу, ти знаєш, що у тебе не буде тисячу кадрів – ти тисячу разів подумаєш, чи камера тут має стояти, чи тут.
А ви ж так само працюєте і як продюсер.
Я більшість своїх фільмів теж продюсував.
Все організувати – це ж масштабне виробництво.
Продюсерів завжди, як правило, є кілька. Я один із, тому що я теж добре розумію процес виробничий, теж розумію, як це все виглядає, й активну участь беру у процесі виробництва, підлаштовуючись самому під себе чи навпаки. І це мені теж важливо. Я навіть як продюсер зробив ще й інше кіно дебютне. Скажімо так, це паралельна-паралельна реальність, паралельна робота, яка не вимагає якихось додаткових знань. Це просто розвиток, знову ж таки. Чим більше ти знаєш…
А самому не хочеться знятися у власному фільмі? Режисери мають таку владу, і це часто поширено.
Є така практика. Ну, в цьому фільмі другому я вже буду в кадрі – але так склалися обставини просто, що я мусив зайти в кадр.
Забракло акторів?
Ні, просто знімали в гелікоптері і місця не було для актора, тому одним з акторів я став. Але це… Тобто я, коли навчався, встиг там позніматися, я був по ту сторону камери, я знаю, як це працює.
Можливо, колись і зайду в кадр – чому ні? Якщо це буде підходити, якщо це буде обґрунтовано, якщо це буде потрібно – із задоволенням абсолютно. Мені цікаво, це теж новий досвід, нові емоції, якими знов можна буде ділитися.
Підбиваючи підсумки – прокат скільки триватиме і в яких містах?
У даний момент з 9-го до 12-го: Львів, Київ, Дніпро, Одеса, Харків, Франківськ (у Франківську не всі дні – вчора був показ у Франківську).
Три дні?
Чотири дні – це вікенд. І залежно від того вікенду, яка буде відвідуваність кінотеатрів, тільки тоді кінотеатри приймають рішення.
Від касових зборів… І це мережі самі приймають це рішення?
Мережі самі приймають це рішення. Але, знову ж, є мережі, які навпаки з 13-го починають нас брати – не з 9-го, а з 13-го підхоплюють хвильку, їм так зручно. Є такі, які продовжують. Є кінотеатри, які орієнтуються на авторське кіно, і там точно буде 2-3 тижні йти це кіно. Тобто тут це дуже залежить від обставин.
Але, наскільки я розумію, час достатньо обмежений. Можемо хіба побажати нашим глядачам і читачам, щоб вони таки пішли в кіно.
Пішли і встигли подивитися, тому що на великому екрані.
Подивилися, бо якщо це кіно відзначають міжнародні критики, то, очевидно, і наші глядачі можуть його оцінити. Нагадаю, що сьогодні у нашій студії був режисер і сценарист Тарас Дронь. Мене звати Олег Онисько, дякую, чи читаєте і дивитеся ZAXID.NET.