Саме з Любліна, міста студентів, розпочалася презентація нового документального фільму Єжи Гофмана «Україна. Народження Нації». Мабуть, це вперше вийшов фільм, котрий переглядає та популяризує історію України з позитивної державотворчої точки зору; автор «Вогнем і мечем» знову зумів побачити в трагічності української історії контури надії.
З подивом можна констатувати зацікавлення, котре польський автор виявляє до України. Режисер є ніби адвокатом української історії, що виводить її зі стереотипного бачення, накинутого спочатку імперською, а потім радянською історіографією та байдужістю західного «газоманного» спостерігача. Фільм озвучений польською та субтитрований англійською мовами є чи не першим широкомаштабним твором, котрий надзвичайно доступно розкриває важкі моменти української історії не тільки перед польським, все ж обізнаним глядачем, але й утворює перспективу для розуміння цієї нелегкої історії навіть у Західній Європі.
Очевидно, фільм спрямований не тільки на широке ознайомлення та новий погляд на історію України, що повертає їй свою ідентичність. Це - твір-антидот стереотипів, котрі затінюють повну, а отже правдиву хронологію подій.
Для певних генерацій поляків Україна - це тільки Гайдамаччина та волинські події 40-х років минулого століття. Для деяких українців Польща асоціюється з немилосердною панщиною та операцією «Вісла». Проте Єжи Гофман зумів пролити на ці констатації нове світло, вписавши їх в смутний та заплутаний історичний контекст. З цього фільму воскресає стара істина: конфлікт народжується не з діалогу, а з монологів двох близьких людей чи народів, тим більше, як показує фільм, - історично-географічна ситуація зовсім не сприяла їх стосункам. Відомий режисер взяв собі за мету спростувати міф, і. на мою думку, це йому вдалося.
Якщо хочете читати головні новини дня оперативно Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleВідомо, що кожен добрий твір потребує критики: фільм Є. Гофмана є гідним імені автора, проте, мусимо зазначити, що бракує в ньому звиклого кінематографічного елементу руху, мобільних зображень, самого «кіно», котрих прагне звичайний глядач мого ґатунку. Проте, як визнає автор, фільм цей є спонтанним продуктом поступового втягнення в українську історичну тематику, досліджень як сучасності України, так і її минулого, часто за допомогою таких відомих істориків як Н.Яковенко та Я.Грицак. Неможливо його опирати на сфабрикованих, допасованих в студії сюжетах та сценах видуманих дійових осіб. Головний герой фільму - український народ, а, можливо, й не він, а сам процес його формування. Цей фільм є занадто документований, щоб уподібнитися, наприклад, до відомого американського серіалу «Рим», в якому більше атракцій, аніж фактів.
«Україна. Народження Нації» може бути не надзвичайно цікавим для знаючих добре свою історію українців, але, мабуть, якраз на них він є найменш орієнтований. Для широкого іноземного і не тільки загалу цей твір презентує чи не найдоступнішу форму сприйняття. Саме тому він нагадав особисто мені формат, хоч і скороченого та все ж живого підручника з історії України, в котрому навіть самі українці бачать себе по-новому. Показ такого твору у старших класах українських шкіл видавався б чудовою ідеєю.
Яка ж реакція польської публіки на нього? Ця публіка, загалом, поки що мовчить, мабуть, осмислює, а наближені до українських студентів (таких у Любліні багато) питають нас про нашу думку. Я б відповів, що Гофман знову, як і у «Вогнем та мечем», взяв «приз об'єктивності»: його фільм є повною протилежністю до доктринного російського документального фільму «Земное и небесное», в котрому свідомо, за допомогою історіографії перемішується земне та небесне: релігія та влада в ім'я сили імперії.
Гофман не є цезаро-папістом, а лише пасіонованою людиною-митцем, що вміє побачити навіть у трагічності історії блиск надії.
Фото з сайту www.obriy.pib.com.ua