Кадрова політика – це одна з найбільших проблем президента Володимира Зеленського. І не тільки його, бо й раніше попереднім очільникам держави регулярно закидали, що в них занадто коротка лава запасних гравців. Та нині оглядачі сумно жартують, що лави як такої немає. Це визнає і сам Зеленський, заявляючи про кадровий голод, хоча в цьому є також і його провина.
Президент тріумфально виграв дві виборчі кампанії під гаслами «Зробимо їх разом» і «Зробимо їх разом ще раз». «Вони» – це старі корумповані еліти, котрі десятиліттями тільки й жили «шкурняками», «договорняками», «схематозом» та імітацією реформ, через що перспективна «країна щасливих людей» тупцювала на місці.
Президентські й дочасні парламентські вибори, які політологи й соціологи назвали «електоральною революцією» чи «електоральним Майданом», практично змели з політичного Олімпу попередників і дали шанс на кардинальні зміни. В активі Зеленського була колосальна підтримка виборців і потужне парламентське запліччя, про котре дотеперішні гаранти могли тільки мріяти.
Ефект новизни
На хвилі піднесення країна і справді запрацювала в турборежимі. Проте відчуття ейфорії не скасувало, а хіба відтермінувало проблему кадрів, яких президентові катастрофічно не вистачало на старті й не вистачає досі. Потенціалу студії «Квартал 95» виявилося явно замало для того, щоб заповнити кадрову шахівницю і сформувати список партії «Слуга народу». Тому довелося їх «ліпити» з того, що було. Ключовим критерієм відбору стало поняття «нове обличчя». Не так важливо, чи має людина успішний управлінський досвід, чи взагалі вона тямить у політиці. Головне, щоб була нова і бажано не працювала у владі. Байдуже, що недостатньо компетентна. Це навпаки плюс: не знає, як красти, не пов’язана з корумпованими колами, а керувати навчиться, бо ж не святі горщики ліплять. За таким принципом перемогу в мажоритарних округах на парламентських виборах здобували ноунейми, залишаючи далеко позаду місцевих політичних зубрів, котрі роками засівали округи, всерйоз вважаючи їх своїми вотчинами.
Майже те саме і з головами обласних держадміністрацій. На посади нерідко призначали людей з інших областей, аби розірвати сформовані корупційні ланцюги. Це неминуче спричиняло спротив місцевих еліт, які називали нав’язані кадри «парашутистами» й «варягами», а дотепники навіть говорили про кадрову «окупацію». Щоб якось розвіяти побоювання, в оголошеннях про конкурс на посаду заступника «губернатора» спеціально зазначали, що претендент має бути бажано з цієї області.
Несприйняття полягало в тому, що для голів ОДА це тимчасова робота в іншому, чужому регіоні. Місцевим же тут жити й надалі. Питання не тільки в тому, що «Техас мають грабувати техасці», а й у тому, що призначити в область треба зрозумілу й авторитетну людину, бажано з цього краю. Бути лише людиною президента, елементом його вертикалі влади замало. Це призводить до того, що мери і крупні бізнесмени банально не поважають голів адміністрацій, прямо називаючи декого з них посміховиськом. Це рикошетить по президентові, який гарячково тасує і без того невелику кадрову колоду.
Причому іноді звільнення відбуваються без пояснення причини. Найхарактернішим прикладом стало усунення з посади генерального прокурора Руслана Рябошапки, котрого Зеленський у знаменитій телефонній розмові з президентом США Дональдом Трампом назвав «на 100% своєю людиною». Але цей начебто відданий кадр не підписував підозру експрезидентові Петру Порошенку та, бачте, називав її «юридичним трешем», що не мав судової перспективи. А ще Рябошапка запобігав ласки в послів країн «Великої сімки», які поїхали до Полтави вмовляти Зеленського не звільняти генпрокурора. І що відповів ревнивий гарант? «Рябошапка – це не до мене питання. Це ж депутати там працюють».
Поступово з оточення Зеленського пішли ті або «пішли» тих, хто був з ним на старті президентури. Секретар РНБО Олександр Данилюк, керівник Офісу президента Андрій Богдан, прем’єр Олексій Гончарук, той же Рябошапка. Більшість із них (за винятком Богдана) уособлювали реформаторське крило Зе!команди. Натомість на Банкову вчастили такі діячі, як Валерій Хорошковський і Сергій Тігіпко. Вони були не те, що минулою – далеко позаминулою владою, яка сягала корінням у часи правління Леоніда Кучми. Менше з тим, саме їх «сватали» в уряд на посаду прем’єра.
Себто виходить якась схиблена логіка: Арсеній Яценюк і Володимир Гройсман – це «старі обличчя», а Хорошковський і Тігіпко – «нові», ефективні антикризові менеджери, послуги яких так необхідні країні. Призначення цих достойників у владу зупинило, з одного боку, люстраційне законодавство і з іншого – непомірні амбіції, бо Хорошковський не погодився на посаду голови митниці. Для Атоса це занадто багато, а для графа де ля Фер – занадто мало.
Кадровий голод в усій красі виявився під час поквапного формування уряду Дениса Шмигаля, коли певний час деякі міністерські позиції були вакантними, а дехто й досі працює у статусі «в. о.» чи «т. в. о.». І зовсім не тому, що в 40-мільйонній державі немає управлінців. Вони є. Просто не всі готові ризикувати своєю репутацією, братися за ділянку роботи і, хай як пафосно це пролунає, працювати на країну, бо завтра тебе знімуть з посади, використають і забудуть, а ти ходи і виправдовуйся. Хоча окремі професіонали (Дмитро Кулеба, Оксана Маркарова, Олексій Резніков, Еміне Джапарова) погодилися на співпрацю.
Свої свинарчуки
За браком таких персоналій на Банковій частіше покладаються на інший кадровий резерв – «зашкварених», але готових виконувати будь-які доручення діячів. Уособленням цього підходу стало призначення заступником керівника ОП Олега Татарова, сумнозвісного міліціянта часів Захарченка-Азарова-Януковича. Він мав спроби політичної реінкарнації за Порошенка, втім суспільний розголос не дав йому змоги стати заступником голови Херсонської ОДА. Надто вже токсичний кадр. Однак для Зеленського це не аргумент.
Президент не вважає Татарова причетним до побиття активістів Євромайдану. Так само гарант відкидає тезу, що той – старий, бо він, Татаров, приблизно ровесник із Зеленським. Зрештою, не тільки тому: «Мені здається, це несправедливо, всіх людей, які очолювали ту чи іншу ланку влади за часів Януковича, вважати “старою владою”. Для мене всі, хто очолював за пана Порошенка, теж уже “стара влада”. І там були досвідчені люди, і в ті роки були досвідчені люди. Головне, щоб людина була чесна».
Щораз частіше за це призначення дорікають не тільки в Україні. Ведучий програми HARDtalk на BBC Стівен Сакур прямо сказав Зеленському: «Як ви знаєте, пане президенте, символи мають велике значення в політиці, й українці дивляться на вас і ваші розмови про реформи, а потім вони бачать деякі речі, які ви робите, і їх непокоїть, що ви насправді несерйозно ставитеся до модернізації, реформування, демократизації вашої країни. Один конкретний приклад. Ви призначили заступником керівника вашого президентського офісу людину, тісно пов’язану з насильством, насильством влади проти демонстрантів на Майдані в 2014 році. Ви знаєте, я маю на увазі Олега Татарова».
На президента це не справило враження. Закиди Сакура він назвав просто словами, а галас довкола призначення Татарова – спланованою кампанією ЗМІ, наближених до Порошенка. Завзяття, з яким Банкова захищає Татарова, не може не вражати. Тим більше, що його кандидатуру розглядали на посаду директора ДБР.
За останні тижні цей чиновник президентської канцелярії наговорив такого, що мав би вилетіти з кабінету. Тоді як Захід вимагає від України забезпечити незалежність НАБУ, Татаров заявляє, що бюро – не українська історія, котра перебуває за межами нашої держави, а директор відомства Артем Ситник не має морального права його очолювати. У такий спосіб він фактично ставить під сумнів переговори з МВФ, який вимагає прогресу в антикорупційній боротьбі, а не підспівувань адептам теорії зовнішнього управління. В ОП швидко дезавуювали заяви Татарова, назвавши їх його особистою думкою, яка не відображає офіційної позиції президента.
Медійна активність Татарова дивовижним чином збіглась у часі з наміром НАБУ вручити йому підозру в корупційних діях. Від чого його врятувала хіба що генпрокурорка Ірина Венедіктова. Практично за мить до «години Ч» людина, котра нескромно називає себе «оком государевим» і «заступником президента зі справедливості», змінила групу прокурорів САП і призначила себе процесуальним керівником. «Велика риба», до якої чи не вперше підібралися детективи, поки зіскочила з гачка. Та ця «риба» виявилася напрочуд балакучою і знову вказала на зовнішніх покровителів, які начебто вивели на Банкову протестувальників, котрі вимагали відставки Татарова, Венедіктової та Єрмака.
На амбразуру кинувся антикризовий радник керівника ОП Михайло Подоляк: «Подібний тиск, у тому числі й прямі агресивні пікети і мітинги під стінами ОПУ, спровокували трохи заплутані й двозначні заяви з боку Олега Юрійовича. Тому офіційно хочемо всіх запевнити в тому, що пан Татаров під терміном “зовнішні вказівки” мав на увазі не економічні відносини по лінії МВФ або Світовий банк, а тільки рольові ігри наших навколополітичних “бізнесменів”, які й оплачують подібні компроматні кампанії, часто користуючись власною монополією на ЗМІ і залишаючись у тіні».
Це вже не вперше ОП вигороджує членів Зе!команди, слова яких, здається, постійно виривають із контексту. Але помилки переростають у тенденцію, позначаючись на довірі до Зеленського, який усе ще має найвищий рейтинг серед українських політиків. Це псує взаємини не тільки із Заходом, але й викликає обурення в середовищі антикорупціонерів, які нещадно шпетили «баригу» і пов’язували великі сподівання з новим гарантом, а нині прямо кажуть, що для порятунку країни потрібно в мирний спосіб «зносити» Зеленського разом із «шоблою» та «продажними потворами» з правоохоронних органів і судів, куди повертають кадри Віктора Медведчука.
Якщо президент вчасно не перегляне кадрову політику і не дистанціюється від токсичних персонажів у своєму оточенні (звільнить їх або бодай відсторонить на час розслідування), то незабаром отримає власних семочків і свинарчуків, якими він так завзято дорікав своєму попереднику, говорячи, що в подібній ситуації глава держави має іти у відставку.