Коли з розпатраного черева Російської імперії виборсався більшовизм, найбільш проникливі інтелектуали пізнали в ньому велике зло. Вінстон Черчіль називав більшовиків варварами, а Микола Бердяєв – слугами антихриста. Однак тодішні керманичі України катастрофи не відвернули. Скоропадському забракло сил, а вождям УНР – рішучості. Що вверху, те і внизу. Холодноярців, махновців та інших отаманів більшовики зламали силою, а решту залякали або заколисали фантастичними обіцянками.
Слогани більшовизму були страшніші за кулі червоних катів. «Хто був ніким – той стане всім!», – зваблювали агітатори народ. Заможніші верстви сприймали це з пересторогою, давалося взнаки господарське чуття. А от міський люмпен та сільська голота пішли за комісарами, як загіпнотизовані. З більшовиками було цікавезно. Сьогодні ти поденник Грішка – дрібний злодюжка і дезертир, а завтра – Григорій Іванович Котовський, командир РККА і член Рєввоєнсовєта. Из грязи в князи, як кажуть росіяни. Тим, хто не прагнув слави, більшовики обіцяли не просто багатство, а ВСЕ: «Землю – селянам, фабрики – робітникам!».
Отак – з революційними піснями і танцями – ленінські щуролови привели одурений і заляканий народ на сталінську бійню. Якби на початку 1920-х українські селяни знали, що станеться з ними за 10 років, армія УНР налічувала б не 15 тисяч, а 15 мільйонів штиків. Але сталося інакше. Зруйнувавши царську «тюрму народів», ми опинилися не у соціалістичному раю, а у сталінському концтаборі. На повстання селян проти колгоспного кріпацтва більшовики відповіли Голодомором, а на робітничі протести – ГУЛАГом і розстрілами.
Здається, у ХХ ст. українці отримали довічне щеплення від більшовизму і своєї помилки більше не повторять. Але у ХХІ ст. історія вирішила повторити свій урок. Навесні в Україну вдерлися необільшовики – знову з Півночі, знову з гіпнотичними гаслами. «Вставай, проклятьем заклеймлённый!», – піднімали Донбас агітатори за «Новоросію». Олігархів – розкуркулимо, заводи – націоналізуємо, навіть республіки у нас не абиякі, а «народні». Не зважаючи на монархічну риторику і білогвардійські стрічки, сепаратисти діють в точності, як їхні більшовицькі попередники. В економіці «республік» – військовий комунізм, в політиці – влада поки що конкуруючих вождів, а замість права – революційне правосуддя.
Свідки заколоту у Донбасі твердять: в «ополчєніє» пішла голота і криміналітет – точнісінько як у загони червоних командирів. Вчора ти був каменяр Пашка, а сьогодні – козачий отаман Павєл Дрьомов, військовий комендант міста Стаханов. Але за щедрими обіцянками і красивими слоганами прийшли голод і терор. Вже зараз у ЗМІ потрапляють відомості про голодні смерті в «республіках»: у Свердловську померло близько 70 осіб, у Червонопартизанську – 64, ще 26 – у Ровеньках… А терористична влада поводиться так само, як у 1930-х. З голодних людей деруть гроші за виїзд і на спекулятивних ринках, українську гуманітарну допомогу не пропускають, а російську дерибанять.
Речники ЛНР і ДНР розповідають про налагодження життя так само, як у 1931-32-му СРСР звітував про успіхи народного господарства. І ставлення до голодуючого народу в них однакове. «Пока больные на голову голодоморцы будут свичкы у викнах палыты… мы собираемся нашей старой, дружной компанией и устраиваем пиршество», – хизувалася у 2010-му луганська комуністка Наталія Максімєц. Здобувши в ЛНР статус придворної журналістки, вона продовжує хизуватися своїми кулінарними відкриттями, коли мешканці «республіки» голодують. Комісарська порода!
І як у 1930-х, необільшовицька влада зробить усе, аби приховати істинні масштаби трагедії. Вочевидь, в майбутньому на нас чекають моторошні відкриття – не дарма премію ім. Джеймса Мейса цьогоріч отримав луганський журналіст Валентин Торба, який пише про реалії окупованого Донбасу. Але це справа майбутнього. А от наслідки новітнього геноциду можна простежити вже зараз. Голодомор і кривава колективізація понівечили не лише селянський лад, але і світогляд. Дослідники твердять: українці – постгеноцидне суспільство. Демографічна рана загоїлася за якихось 20-30 років, а от психічна травма дається взнаки дотепер.
Спілкуючись із біженцями, які пережили садистські обстріли «Градами», зустрічаєш не так озлоблення, як апатію і безсилля. Їм байдуже, який прапор майорить над ОДА і хто стане прем'єр-міністром – Гройсман, Яценюк чи якийсь навіжений «ополчєнєц». Аби тільки не бомбили. Аби тижнями не сидіти у підвалі. Так само у 1932-33 більшовики зламали українське село. Селянство, яке у 1920-х «гуляло» з отаманами, після Голодомору змирилося з комісарами і колгоспним кріпацтвом – аби не голодувати. Національне приниження, русифікація, визиск – з українцями можна було робити, що завгодно. Під час Другої світової війни на антибільшовицький спротив зважилися лише західняки, бо Голодомор їх оминув. Тому зараз не повстає і Донбас – заручники «республік» духовно зламані.
Чи можлива реабілітація постгеноцидного суспільства – питання дискусійне. Україна не має достатньо ресурсів, аби прийняти усіх біженців із зони АТО, не кажучи про звільнення окупованих територій. Тому схоже, що Донбас лишиться зі своєю травмою наодинці. В майбутньому це стане головною перешкодою для повоєнного відновлення регіону. Після Голодомору продуктивність праці українського селянства впала в рази, а ще більше постраждала мотивація. Пиятика, крадіжки, нехлюйство стали характерною рисою колгоспного життя. Донбас і раніше був депресивним регіоном, а окупація лише посилить кризу. Але плата за співпрацю з червоним дияволом завжди висока. Питання в тому, чи зробимо ми висновки цього разу.