Про потребу вшановувати жертв Голодомору 1932/33 рр. в Україні заговорили ще в кінці 80-х, коли на хвилі горбачовської перебудови поступово почали слабшати табу на певні історичні теми.
Втім лише за президентства Віктора Ющенка цю тему фактично було покладено в основу державної політики пам’яті. Хоча й сам президент наткнувся при цьому на безліч закидів - і слушних, і надуманих.
Зрозуміло лише одне: ця тема ще далеко не вичерпана. Знову повертаючись до неї напередодні Дня пам'яті жертв голодоморів, ми звернулися до відомих істориків, політологів і публіцистів з проханням відповісти на такі запитання:
1. Які можна було б назвати позитиви й негативи політики пам’яті, що її проводив Президент Віктор Ющенко конкретно у питанні Голодомору?
2. Наскільки доречною була корекція цього курсу за часів приходу до влади Віктора Януковича?
3. У якому напрямку, на Вашу думку, варто продовжити державну політку щодо Голодомору?
Мирослав Маринович – український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, перший віце-ректор Українського католицького університету:
1. Вшанування жертв Голодомору на національному рівні – це одна з головних заслуг Президента Ющенка. Пригадую собі один день поминання жертв Голодомору, коли за Кучми прем’єром був Віктор Янукович. Перед малесеньким пам’ятником, що біля Михайлівського собору в Києві, стояла жменька людей – істеблішмент і не думав приєднуватися. Тому державницький крок Віктора Ющенка був величезним кроком уперед. Відкриття архівів періоду Голодомору дали можливість оперти судження на документально підтверджені факти. Але головне, що своєю рішучістю президент відкрив якісь шлюзи в душах людей, і мене до сліз зворушували молодечі парочки киян, які уже в ющенковий час добровільно йшли зі свічечками по Володимирській, щоб сумовито запалити їх на Михайлівській площі. Це було справді всенародне вшанування.
А потім політики зауважили, що акція має в народі велику підтримку, і почали «розробляти золоту жилу». Збільшилась міра офіціозності, а то й помпезності вшанування, чим відразу ж і скористалися суперники Ющенка. По країні поповзли нашіптування: «Гроші викидають на вітер», «краще б пенсіонерам пенсії підняли» тощо. Довершила справу максималістська вимога Ющенка, щоб Парламент увів покарання за заперечення Голодомору, до чого Україна явно не була готова. І квітка щирого всенародного почуття почала в’янути.
Далі сталося те, про що попереджувала Раїса Богатирьова: прив’язка націотворчих проектів виключно до Віктора Ющенка спричинила те, що падіння його авторитету спровокувало падіння популярності його проектів.
2. Така корекція була викликана політичною доцільністю, як її розуміла команда нового Президента. Для самого Віктора Януковича та його партії Голодомор – це або фікція, або ціна, яку треба було заплатити за величне піднесення улюбленої Країни Рад. Про ту сумнівну сторінку історії слід забути – і в жодному разі не витягувати її на світло денне. А якщо за приглушення уваги до Голодомору можна ще й заробити політичні очки у керівництва Росії, розплатившись цим за її підтримку, то це треба зробити й поготів. Отож зникнення теми Голодомору з сайту Президента було неминучим. Утім, так само неминучою була втрата «очків» у власного народу та діаспори, а відтак і повернення лінку «Пам’яті жертв Голодомору» на веб-сторінку Президента. Україна – таки не Росія…
3. Як не дивно, неприхильність нинішньої влади до теми Голодомору може активізувати стихійне народне вшанування. І в цьому, як кажуть, є «перст Божий». Душі загиблих потребують молитви – ми маємо її промовити. Здоров’я наших душ потребує шанобливої пам’яті про невинно убієнних – ми повинні її в собі виплекати. За свій злочин комуністична влада має бути засуджена – особливий моральний обов’язок за це лежить на нащадках тих, що вижили на теренах вселенської масакри. Духовне завдання народу – не замінити злочинну байдужість на спокусливу мстивість, яка могла б обернутися для народу новими небезпеками.
Держава має утвердити вшанування жертв Голодомору на національному рівні. Проте це вшанування має бути виведене за межі міжпартійної конкуренції. На таку конкуренцію має бути накладено табу.
Климентій Федевич – російський історик, публіцист:
1. Політику пам'яті президента Віктора Ющенка щодо Голодомору однозначно можна назвати успішною і максимально наближеною до загальнолюдських гуманітарних цінностей. Це один з небагатьох прикладів на пострадянському просторі, коли державна політика змогла вкоренити у наймасовішій свідомості правдиву інформацію про трагедію внаслідок злочину радянської влади. Крім цього, президенту Віктору Ющенку вдалося ненав'язливо вкоренити в історичній пам'яті більшості навіть найбільш проросійських українців цінність української державності як гаранта безпеки від злочинних дій державних властей поза територією України. Саме цей аспект викликав найбільш запеклу реакцію в сучасній Росії і спроби російської влади всіма доступними методами дискредитувати політику пам'яті Голодомору.
Якщо говорити про негативне, то я не бачу практично ніякого істотного негативу в політиці пам'яті про Голодомор. Мабуть, єдиним негативним наслідком можна назвати посилення ідеологічного протистояння з російськими правлячими і націоналістичними колами. Але, знову ж таки, головною причиною тут є не політика пам'яті сама по собі, а те, що вона виключно успішна в посиленні проукраїнських і продержавницьких настроїв серед сучасних українців.
2. Традиція пам'яті Голодомору та його загальновизнана однозначна оцінка як трагедії і найтяжчого антилюдського злочину – вже ніким не заперечуваний факт. Тому спроби корекції політики пам'яті Голодомору, а точніше, спроби відмови від неї при новому президенті Вікторі Януковичу наразі безуспішні. Політика пам'яті Голодомору екс-президента Віктора Ющенка повністю досягла мети. Тому відмова від політики пам'яті відразу б ударила по позиціях нового президента і була б негайно ефективно використана його політичними противниками і всередині, і поза країною. Попри зобов'язання Віктора Януковича перед противниками політики пам'яті, максимум на що здатні деякі представники нової влади, - це різке зменшення державного фінансування. Але політика пам'яті Голодомору та її результати на загальноукраїнському та світовому рівнях вже існують незалежно від українських державних властей. Демонстративна відмова від пам'яті Голодомору лише б дискредитувала Віктора Януковича без жодного збитку для пам'яті Голодомору. У цьому сенсі дуже показово демонстративне зникнення сторінки про пам'ять Голодомору з офіційного сайту президента України після обрання Віктора Януковича і її пізніше відновлення. На цій сторінці ви знайдете і українські, й міжнародні правові акти, які засуджують це радянський злочин, а також інформацію, яка розкриває його суть.
3. Державна політика пам'яті Голодомору, створена завдяки президентові Віктору Ющенку, винятково успішна й ефективна. Будь-яка її корекція навряд чи б поліпшила її результати, що й так існують, незалежно від волі будь-яких українських властей - чинних і майбутніх. Я вважаю, що радше варто говорити не про можливі корекції політики пам'яті Голодомору, а про шляхи подальшого успішного розвитку української історичної пам'яті. Це в жодному разі не в мінус Віктору Ющенку, але, швидше за все, у держави не було достатньо часу, коштів і ресурсів, щоб так само глибоко висвітлити інші історичні події в Україні, як у випадку Голодомору. Наприклад, принцип успішного засудження злочинів проти людяності на прикладі Голодомору, можна було б ефективно використати для примирення історичної пам'яті про українців в Радянській армії і солдатів Української повстанської армії в 1940-1950-ті рр. Державна політика України могла б успішніше доводити, що й ті, й інші боролися за Україну, якщо б однозначно засуджувала будь-які злочини проти людяності, скоєні будь-якою зі сторін, а не пропонуючи просто «помиритися». Якщо не засуджувати злочини, незалежно хто їх скоїв, кожна зі сторін залишиться при своїй думці. Саме безкомпромісне засудження радянської влади як організатора злочину проти людяності забезпечило перемогу політики пам'яті Голодомору всередині України та за її межами.
Юрій Фінклер – український публіцист, доктор філологічних наук:
1. За часів президента Віктора Ющенка Голодоморові було дано внутрішню і міжнародну оцінку як геноциду української нації, Голодомор безпосередньо пов’язали із звірствами комуністичного СРСР; були відкриті архіви, розсекречені документи, було проведено колосальну наукову, популяризаторську роботу з висвітлення істинних причин штучного голоду, технологій його здійснення, реальних масштабів трагедії. Було названо конкретних ідеологів та виконавців Голодомору, проведено судові процеси над ними. Все це – беззаперечний крок вперед у процесі розуміння Голодомору. І все ж, політика Віктора Ющенка щодо оцінок Голодомору не була позбавлена парадоксів. Надзвичайно потрібні та вчасні кроки щодо наукового, ідеологічного та популяризаторського опрацювання проблеми Голодомору розчинились в радянськості менталітету, історичній амнезії та байдужості більшості мешканців регіонів, по яких пройшла коса страшної смерті. Іноді складалось враження, що вивчення Голодомору найбільше цікавило галичан, аніж самих нащадків постраждалих. Додаймо до цього абсурд управлінського втілення «міроприємств щодо відзначення». Масові заходи, часто показові й організовані в найгірших традиціях радянського «пєрвомая», затьмарили сам дух Національної Катастрофи українців.
2. Вже майже рік в Україні немає ані чіткого курсу, ані визначеної політики з будь-якого напряму життя держави, вже майже рік в Україні панує какофонія абсурдних, неконституційних і позбавлених поваги до людей рішень. Пов'язувати святе для українців слово Голодомор із нинішнім режимом я не маю морального права…
3. Державна політика – дивіться попередню відповідь; іншою державна політика цієї влади бути не може а пріорі. Персонально кожен українець – залежно від рівня поваги до себе, до своєї історії, до своєї нації, а можливо, і просто в контексті більшої чи меншої поінформованості або елементарної індиферентності – має абсолютне право на власне розуміння та тлумачення Голодомору. Головне: ті, чия позиція не збігається із сучасним офіціозом, в жодному разі не повинні боятись – принаймні, власних думок!
Оксана Кісь – кандидат історичних наук, співголова Науково-дослідного Центру "Жінка і суспільство":
1. Треба віддати належне політичній волі Віктора Ющенка та його команди, які цілеспрямовано і наполегливо домагалися визнання штучного голоду 1932-33 актом геноциду супроти українського народу на національному рівні та в міжнародній площині. Вже сама постановка питання в такий спосіб спричинила надзвичайно бурхливі дискусії на найвищому рівні у середовищі політиків, що стимулювало прискіпливе вивчення цього питання фахівцями (насамперед істориками та правознавцями) в Україні та за її межами.
Важко також переоцінити і вплив на суспільну свідомість ініційованих державою пропам’ятних проектів та комемораційних практик (спорудження меморіалів, запровадження Дня пам’яті жертв голодоморів, оприлюднення масиву архівних документів, підтримка досліджень та публікацій з історії Голодомору, відповідних громадських та освітньо-виховних акцій і заходів тощо), завдяки яким ця найбільша національна трагедія стала невід’ємною частиною колективної пам’яті українців. Знання про Голодомор змусили багатьох визнати злочинність радянської влади, допомогли позбутися пострадянської ностальгії. Очевидно, що українці стали краще знати і розуміти власну історію, усвідомлювати її суперечливість…
Втім, як історик, я бачу й деякі проблемні аспекти у тому, в який спосіб була реалізована державна політика щодо вшанування пам’яті про Голодомор і які потенційні ризики вона може нести українському суспільству.
Сучасні дослідники колективної пам’яті останнім часом дедалі частіше говорять про існування так званих „хвороб” колективної пам’яті. Наприклад, Поль Рікер, оперуючи теорією психоаналізу, говорить про таку нездорову ”надмірну пам’ять” як певну зацикленість на травматичних спогадах, коли суспільство не сприймає свій болісний досвід як минуле, але знов і знов повертається до трагічних подій та гостро переживає їх, наче повторює травму. Саме нездатність відмежувати нинішній день від минулого, усвідомити часову відстань від травматичного досвіду посилює страждання та унеможливлює «зцілення». Інші історики (наприклад, Дункан Белл, Чарльз Майєр, Барбара Міштал тощо), аналізуючи соціально-психологічні наслідки історичних травм, також вважають, що однією з пост-травматичних проблем колективної пам’яті може стати відсутність відчуття часової дистанції між минулим і сьогоденням: йдеться про напосідну (невротичну) потребу цілих суспільств раз-по-раз повертатися до своєї минулої трагедії не так для того, щоб раціонально осмислити її і зробити належні висновки, як для того, щоб знов і знов емоційно її пережити. На мою думку, сучасний стрибок суспільного і наукового інтересу до досвіду Голодомору містить певні ознаки „надмірності” колективної пам’яті.
Загалом в останні роки в мене було гостре відчуття, що для певної частини науковців, політиків, громадських діячів, митців, письменників тема Голодомору стала привабливою саме тому, що вона була одним з пріоритетів державної політики пам'яті і мала відповідну інституційну та фінансову підтримку. Коньюктурників, на жаль, було і є чимало. І на тлі такого масового «захоплення» темою Голодомору до певної міри відбувалася девальвація самої трагедії. Мені здається, тодішнє «бомбардування» суспільної свідомості історичною травмою (особливо на тлі глибоких суспільних розчарувань іншими аспектами політичної діяльності Ющенка та доволі складних життєвих обставин більшості українців) несло навіть певний ризик відторгнення цієї теми. Крім того, політика щодо визнання Голодомору актом геноциду – тобто злочином проти людства - не була послідовно доведена до логічного завершення, яким могла б стати, наприклад, заборона комуністичної ідеології та символіки, запровадження покарання за вшанування злочинців, причетних до Голодомору (а ми стали свідками безкарного встановлення пам'ятника Сталінові), чи пропаганду відповідних ідей.
2. Те, що нове державне керівництво має діаметрально іншу позицію щодо оцінки Голодомору, стало зрозуміло наступного дня після інавгурації Януковича: зникнення з офіційної інтернет-сторінки Президента України розділу про вшанування Голодомору було чітким сигналом суспільству щодо радикальної зміни політичного курсу у цьому питанні. Однак фактично, попри суперечливі заяви Януковича у Європі та згортання деяких освітніх і громадських заходів із вшанування жертв Голодомору, я не бачу підстав для паніки. Українське суспільство вже встигло інтеріоризувати, глибоко сприйняти цю трагедію, усвідомити їх жаскі масштаби. Силою неспростовних фактів вже підірвано створені комуністичною пропагандою міфи про добродійну радянську владу, яка „збудувала нову Україну”. Не думаю, що зараз хтось наважиться демонтувати численні меморіали жертвам Голодомору чи вилучатиме з книгозбірень сотні опублікованих історичних праць. Трагедія Голодомору вже стала частиною національної пам'яті українців, і повернути цей процес у зворотному напрямку неможливо. Однак підтримання цієї пам’яті живою вже не належить до пріоритетів державної політики, і на підтримку державних інституцій тепер сподіватися не варто. Справу збереження та вшанування пам'яті про трагедію має взяти на себе громадянське суспільство. Думаю, ніхто не заборонить шкільному учителеві провести урок, присвячений трагедії Голодомору, чи аспірантові – обрати один з аспектів Великого Голоду темою свого дисертаційного дослідження, чи громадській організації - влаштувати пропам’ятний мітинг-реквієм… Просто ми маємо усвідомлювати, що підтримання цієї пам’яті – то персональна справа кожного українця. З іншого боку, формальні символічні політичні жести (офіційні пропам’ятні заходи з вшанування жертв Голодомору) та інституційні комемораційні практики можуть призвести до інших небажаних ефектів, про які застерігають дослідники нинішнього всесвітнього «буму пам’яті». Алейда Ассманн, зокрема, вважає, що ритуали та меморіали пам’яті за своєю суттю ближчі до забуття, аніж до активного пам’ятання, бо умовно звільняють суспільство від зобов’язань щодо збереження живої пам’яті та активних комемораційних практик, делегуючи відповідальність за це на монументи, музеї тощо.
3. На моє глибоке переконання, не варто далі політизувати тему Голодомору. Правову і політичну оцінку цієї трагедії на національному рівні вже зроблено. Цілком очевидно, що нинішнє керівництво країни не буде докладати жодних зусиль щодо міжнародного визнання Голодомору 1932-33 актом геноциду, щоб не дратувати „російського ведмедя”. Більше того, є ризик, що на догоду північно-східному сусідові може відбутися перегляд існуючої оцінки голоду й національному рівні. Тому головним завданням істориків нині я бачу утримування досягнутих позицій та поглиблення дослідницьких зусиль. Важливо продовжувати міждисциплінарне вивчення як причин та обставин Голодомору, так і його віддалених наслідків для українців. Важко не погодитися із думкою Барбари Міштал: як для особи, так і для суспільства можливість оприлюднити спогади про травматичне минуле та здатність визнати його частиною історії є необхідним кроком на шляху до звільнення від страждання. Роль історика у цьому процесі важко переоцінити: саме він/вона є медіатором, який перетворює живі спогади у історичні наративи, осмислює та інтерпретує явища і факти, конструюючи із минулого історію, яка відтак набуває потужного суспільного і політичного значення у сьогоденні. Така місія накладає на істориків значну відповідальність за виваженість та безсторонність позиції. Серед головних ризиків – небезпека перетворитися з дослідника на учасника сучасних політичних баталій за пам’ять. Історичне дослідження колективної травми є особливо складним через його неминучу емоційну забарвленість (є ризик того, що ми будемо думати, відштовхуючись від пам’яті, замість того, щоб думати про пам’ять) та політичне значення (що проявляється у змінах курсу офіційної політики пам’яті). За таких обставин лише професійна відповідальність, постійна саморефлексивність та критична настанова і до предмету пізнання, і до панівних ідеологій має стати наріжним каменем дослідницької стратегії історика.
Микола Рябчук – український письменник, поет, літературний критик, політолог:
1. Політика Ющенка щодо меморіалізації Голодомору була, на мій погляд, цілком слушною, проте мала один фатальний недолік: суттєво ослаблювалась і компрометувалася нездарною політикою в усіх інших галузях.
2. Це не корекція, а згортання - відповідно до побажань московських господарів та згідно з унутрішньою "креольською" сутністю сьогоднішнього режиму. З погляду колонізаторів, винищення колгоспних чи інших тубільців, безумовно, не є геноцидом. Припускаю, що предки табачників-азарових-януковичів були не серед тих, кого морили голодом, а радше навпаки. Тож "корекція курсу" для цих людей цілком доречна.
3. Період фліртування з аборигенами закінчився. Сьогоднішній режим набагато залежніший від ФСБ-ҐРУ і набагато совковіший, ніж навіть кучмівський. Тож ніякого "продовження" не буде. Пошутілі і хватіт. Буде послідовна реставрація совка - як у Росії та Білорусі.