Наближається віховий день, День відзначення пам’яті жертв Голодомору.
Того страшного, що забрав мільйони життів та покалічив душі десяткам мільйонів українців.
Що підірвав віру в Божу і земну справедливість, поставив сторч одвічні підвалини морального укладу мого стражденного українського народу, змусив жити за новими, антилюдськими, майже що вовчими законами…
Звісно, цього дня буде Хвилина печалі, а владні посадовці нестимуть квіти до пам’ятних знаків жертвам Голодомору, сотворять пропам’ятну молитву. У вікнах горітимуть свічі.
Я теж підійду до вікна, де горить і моя свіча, приглянуся: чи не йде хтось із посадовців, із соціальної служби, із ветеранських організацій – підтримати у вірі, поцікавитися, як же нам, колишнім страждальцям Голодомору, чи не треба хоч якоїсь підтримки, допомоги, чи маємо бодай на хліб? На хліб маємо, дякувати Богові. А от «до хліба» – із ліками, з оздоровленням – гірше.
Нам уже немало – по 85-90 років, декому й більше. Звісно, що нас залишилося небагато.
Але марно дивитимуся – за ці всі роки ще не навідувався ніхто.
Не маємо ми і жодних комунальних пільг, жодної бодай незначної добавки до пенсії, а вони в нас – знаєте самі які.
Я – письменник, уся творчість якого так чи інакше позначена тяжкою примарою Голодомору. Вона висне над моєю душею, хоч би як я намагався вірити у краще майбутнє людства. Адже того, що привелося пережити в рік Голодомору, я не прощу нікому – ні злочинній Кремлівській владі, ні самому Богові. Додам, про що й не згадують: ще після 33-го було кілька напівголодних років, де мусили виживати майже виключно з городу…
Я писав неодноразово про страхітливі злочини кремлівської влади в ті трагічні часи: книги «Сни про окраєць хліба», «Упала зморшка на твоє чоло», «Моє містечко над Сулою», «Без жодної цятки», окремі вірші та новели в інших книгах, насамперед – ґрунтовні спогади у першій великій книзі про Голодомор В. Маняка і Л. Коваленко.
Кілька застережень свідка
Як зрозуміло – це спогади першокласника, семирічного свідка. Але я багато досліджував, і хочу зробити певні застереження – мені видається, вони знадобляться у редакційній роботі над матеріалами свідків Голодомору.
Перше: Голодомор – як наслідок кремлівського прагнення панувати світом.
1921 р. – заклик Л. Троцького і В. Леніна створити п’ятимільйонну революційну Червону армію – для забезпечення світової революції. Пригадуєте: «Ми на горе всем буржуям Мировой пожар раздуєм!..»
Кошти на озброєння таа утримання армії – український хліб.
Це 1922 рік.
Початок тридцятих: Пересадимо будьонівця з коня на танки! А на це треба було надзвичайно багато коштів. Пригадую частівку з тих часів:
Товарищ Ворошилов,
Война уж на носу,
А конница Буденного
Пошла на колбасу…
1933-й…
Відразу після війни – розбудова ядерної програми. Обурений світ відмовився допомагати зруйнованій війною країні, тож гроші на атомну зброю – знову ж український хліб. І після кількарічних воєнних недоїдань – ще один голод з його жахливими наслідками…
1947-й рік.
Друге: Хрести над могилами.
Їх не було – і тому так важко дослідникам знаходити поховання померлих від голоду.
Чому не було хрестів? Заборона кремлівських властей.
Нагадаю, що разом із завершенням колективізації 1932 р. було закрито а чи зруйновано більше як дев’яносто відсотків українських церков, а самих священиків разом з родинами вислано на Соловки. Я сам ходив до першого класу, який облаштували у світлиці попівської хати.
Тоді ж спеціальні бригади ходили по хатах, трощили ікони. А хрести із цвинтарів – вони були масивні, переважно дубові – голови колгоспів роздавали згідно з нарядами активістам на паливо…
«Долой, долой монахов, долой, долой попов!..»
На додачу: усуспільнення знаряддя виробництва, праці. І це стосувалося не лише сільськогосподарських знарядь, від сівалки та жатки до молотарки, ні, конфісковувалися чи знищувалися станки гончарні, ткацькі, столярні тощо – щоб відвернути селянина від індивідуальної праці. При цьому людям обіцяли, що колгоспники будуть забезпечені необхідними товарами. Але вийшло так, що дітям до школи приводилося ходити в латаному-перелатаному, у дирявому взутті…
Третє: Дітоїдство. Так, і такі випадки траплялися. Тут поминаємо бандитів, викрадачів дітей чи й дорослих. Але коли доходило до дітоїдства в родині – то завжди таким випадкам передувало материнське божевілля – згадаємо бодай вірші наших поетичних авторитетів П. Тичини чи М. Руденка.
Четверте: Голодне божевілля. Я стверджую, що це було масовим явищем: насамперед божеволіли матері, які залишалися безпорадними у своїх намаганнях порятувати від голодної смерті дітей.
Я сам був свідком двох таких випадків – у моїй рідній Лохвиці.
Питання голодного божевілля геть не вивчене, не висвітлене. Можливо, у медичних архівах збереглися хоч якісь відомості про це – просив би молодих дослідників спеціально зайнятися саме цим питанням.
Вперше про Голодомор
Коли вперше у Письменницькому домі прозвучали слова з осудом Голодомору?
Як не дивно, але це трапилося давно, наче б у невідповідний час, ще 1956 року, десь відразу після того партійного з’їзду, де Хрущов проголосив закляття культу особи.
Тоді до Львова приїхала група київських письменників, і між ними – Андрій Малишко. То саме від нього почулися гнівні слова про сім мільйонів загиблих від голоду, про те, що питання Голодомору годі замовчувати, що про всенародну трагедію треба говорити й писати, досліджувати!..
Ми з Володимиром Маняком були присутні на тій зустрічі як літстудійці, молоді поети з певним друкованим доробком, зрештою невдовзі вийшли наші перші поетичні збірки. Ми обидва знали з дитинства про Голодомор, хоч Володимир був сином високого посадовця і сам від безхліб’я не потерпав. Але знав і не хотів миритися!
У наступні часи
Коли нова влада також накинула своє табу на тему Голодомору, ми все ж мали неодноразові розмови на цю тему. Пригадую спогади про це Григорія Тютюнника, коли він розповідав про певні складнощі із надрукуванням роману «Вир» – його тоді відхилило видавництво «Каменяр» із вбичим редвисновком М. Тарновського.
Мав проблеми із виданням однієї зі своїх повістей Яків Стецюк – навіть натяки на голодний тридцять третій було безжально вилучено.
Якось розповідав про ті часи Григорій Нудьга – на одному із своїх днів народження, коли за столом зібралося невелике коло людей, яким він довіряв. Один епізод із тих згадок я записав до свого денника.
Григорій тоді щойно закінчив Гадяцький педагогічний технікум і був скерований на роботу в рідні краї – в село побіля Ромен. Саме в рік завершення колективізації, саме в рік «перевиконання плану хлібоздачі», в рік Голодомору. Григорій розповідав, як учителів змушували брати участь у проведенні обшуків і трусів, у рорзкуркулюванні. Згадував і такий епізод, у своїй основі символічний. Весна, влада вимагає, щоб були засіяні всі поля, здається, трохи схаменувшися: підвезли посівне зерно, зачали варити сівачам обіди, бо ж люди буквально на ногах не трималися. І от одного разу на бригадному стані скликають на обід – суп з квасолею. Рідкий, сівачі ремствують. І тут районний уповноважений підскакує до куховарки, зриває з неї фартушок – а там потаємна кишенька, а там жмені зо дві квасолі… «Тепер бачите! – закричав до сівачів, – бачите, чому в нас голод, бачите, хто обікрав Україну!..»
І загриміла бідна жінка на кілька років до Сибіру, полишивши діток помирати – бо це ж саме заради них і вкрала ті дві жменьки квасолі…
У наш час
У наш час дослідники уважно визбирували зразки народної творчості тих голодоморних років. У моїй пам’яті також збереглося кілька таких приспівок.
Ось одна із них – явно із нашого терену, бо ж згадуються сусідні міста, а Сенча взагалі розташована майже що поряд із Лохвицею:
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні,
Ще й показує рукою,
Куди їхать за мукою?
Ні в Ромни, ні в Сенчу –
Краще в ступі потовчу!..
Хліб голодних років
Бачив кілька разів у телевізійних передачах, як дослідники Голодомору, переважно молоді, відтворювали «хліб голодних років» – чорний, сухий, із корою, жолудями, кропивою чи щирицею.
Я ж не пригадую, щоб у той рік, та й навіть пізніше, у напівголодні часи, мати пекла хліб. Було, як роздобуде батько трохи якоїсь муки, то із тими домішками смажили щось наче оладки, або частіше – перепічки…
Щось я надто розписався, то годі.
Ще на закінчення
Це державна справа – збереження нашої пам’яті про велику трагедію. Говорю про це з болем – адже свою книгу про Голодомор (львівське видання) здійснив за власний пенсійний кошт, хоча обіцянки від львівської влади були…
Останню книгу «Без жодної цятки», де є розділ про Голодомор, також видав власним коштом…
Я готую нове значно розширене видання своєї книги – прошу тих, хто міг би допомогти в цьому, зголоситися. Чи в цьому році задля такої справи розщедриться держава? У це щось не дуже віриться…
На додачу кілька віршів до теми, написаних недавно:
Кусник хліба
День такий – що пошматує люто
Серце неоперене твоє:
Кусник хліба дивом роздобуто:
З‘їв би сам – так віра не дає.
Принесеш до зболеної хати
Правдами й неправдами всіма:
Всім роздати! Всіх нагодувати!
Де ж той хліб? Жахаєшся: нема!..
По колоски
Ненажерливі дні, дні гливкі та зубасті,
Що це – вечір чи ніч? Тільки темінь сліпа:
Будить ангел мене:
Нумо, хлопче мій, красти,
Із колгоспного поля тугого снопа!..
Я його обскубу край байраку, де терня,
Нам би тільки якось дотягти до межі:
Це мій перший врожай – разом крадене зерня,
І «на шухері» він – охоронець душі.
Дівчина із маками
Тридцять третій. І Сула весняна.
Тільки ж душу сумнівом пройма:
Дівчина із маками, Оксана –
Де вона? Під хвилями. Нема…
Може, іншим гірко і завидно,
Може, іншим заздрість зашкребе:
Як тобі під хвилями – там ситно?
Дівчино із класу «Вісім-Бе».
В царстві нерозгаданих урочищ,
Як твоїй невизрілій красі?
Я прийду – чи ти не залоскочеш,
Дівчино із маками в косі?
Плеще хвиля, плеще хвиля, лащить:
Світом недолюблено тебе.
Краще так – ніж з голоду? Не краще,
Дівчино із класу «Вісім-Бе»…