Колись на вокзалі у Львові я познайомився з дівчиною, котра, як і я, намагалася купити квиток на Київ. Квитки вдалося придбати аж на четверту ранку, тому ніч ми провели за розмовами на сходах одного з будинків в околицях Городоцької. Дівчина ця була полькою, але в 90-х її мати (як і багато інших польських жінок) розлучилася з чоловіком і знайшла собі іншого, німця.
Так моя співрозмовниця опинилася в Німеччині, де захопилася лівими ідеями, мешкала зі своїм хлопцем у сквоті, а на момент нашої розмови писала маґістерську працю на тему, яку простими словами можна було б потлумачити як «Чому польські чоловіки такі нікчемні». Праця, судячи з усього, була цікавою: там розглядалася історія Польщі останніх 200 років крізь призму суспільних психологічних травм, які у сполученні з патріархальними уявленнями про роль чоловіка в суспільстві мали б посприяти утвердженню думки про повну непридатність поляків чоловічої статі.
Гадаю, у Польщі така праця (якщо вона була написана, бо про подальшу долю співрозмовниці мені невідомо) викликала б неабиякий скандал. Але сама ідея мені сподобалася: дивитися на рідне суспільство крізь призму травм, які воно зазнало впродовж своєї історії.
В останній тиждень, як і завжди в околицях Дня пам’яті жертв Голодомору, у нас чимало говорили і писали про травми, спричинені цим масовим вбивством. Передусім все оберталося навколо спогадів про бабусю, яка до смерті зберігала під ліжком сухарі, або щось у цьому роді. Але варто розуміти, що для переважної більшості українців, які взагалі переймаються темою Голодомору (а таких меншість), знання про цю подію не є чимось, одержаним від предків. У ліпшому разі людина спочатку дізнавалася про Голодомор, потім починала розпитувати про це бабусь-дідусів і тільки тоді вони ділилися якимись спогадами на цю тему.
І тут треба зазначити, що людські спогади – річ доволі суб’єктивна. Я, скажімо, спілкувався зі старим мешканцем Київщини, який під час німецької окупації був поліцаєм. І він розповідав історію своїх поневірянь через Білорусь до Франції, а потім у Сибір з якимись уже геть неправдоподібними подробицями. Вже пізніше я зрозумів, що він читав книжки та газетні статті про той період – і прочитане нанизувалося на його життєвий досвід, утворюючи картину, яка добряче відрізнялась від прожитого персонально ним.
А ще гірша річ – переказ спогадів. От, скажімо, людина розпитує свою бабусю про Голодомор і ставить запитання, які мають спрямувати ці спогади в потрібний напрям. Бабуся, розуміючи, чого від неї хочуть, намагається догодити внуку або внучці: чогось не договорює, щось перебільшує. І так утворюється картина, значно мірою «підігнана» під потрібний результат.
Але в інтернет-дискусіях навіть ці спогади не є основою дискурсу Голодомору, а лише додатковим «паливом» для нього. Справжні події чи відчуття людей нікого не цікавлять. Цікавить простий логічний ланцюг: «Ми втратили свою державу – прийшли чужинці – забрали хліб – ми помирали – ніколи знову – тепер ми дамо збройну відсіч чужинцям і захистимо державу – наші діти не помиратимуть від Голодомору».
І парадоксальним чином власне така позиція сама собою продукує нові психологічні травми від уявного усвідомлення покоління своїх предків нікчемами, які буцімто не захотіли відстоювати свою державу.
А у предків, які пережили Голодомор, травма була якраз інша. Річ у тім, що для них ані СРСР, ані УСРР як його складова ніколи не були «чужими державами»", а більшовицька влада не була чужою. Вони якраз травмувалися тим, що своя ж держава, яка, до речі, щойно провела українізацію, прирікала їх на голодну смерть. Мало хто з нас задумується, що Голодомор відбувався під україномовними гаслами, ще й кулішівським правописом про «соціялістичне перевиховання колгоспних мас», а хліб забирали ті самі колгоспні активісти, які ще вчора цю українізацію активно проводили. Невідомо, як саме відбилось ось це поєднання українізації з голодом у свідомості та підсвідомості селян, але підозрюю, що імідж української мови від цього не поліпшився.
Окреме питання – довіра до великих і красивих ідей, пафосних слів про народне щастя і всього такого. Припускаю, що саме цим можна пояснити слабкість позицій українського націоналізму на схід від Збруча. Відомо, що з приходом німецьких окупантів на Схід потягнулися тисячі активістів обох відламів ОУН, які так чи інакше намагалися принести свої ідеали тамтешнім українцям, але успіх – коли порівнювати з Галичиною та Волинню – був невеликий. Чи не тому, що населення передвоєнної УСРР / УРСР отримало болісне «щеплення»?
Зараз дехто з усіх сил намагається показати Голодомор як частину протистояння українського та російського етносів. Педалюється тема про російських переселенців, які буцімто кардинально змінили етнічну картину в Україні. Не втримаюсь від цитати. «А тоді річка настала. Людська річка… Повінь. О! Як тоді, після Голоду ці води полились! Наче десь греблю прорвало. В кожне село, в кожну спустошену голодом хату, затікала каламуть російської глибинки. Переселенці. Зозулине поріддя». Ці слова приписані сучасною письменницею буцімто свідку Голодомору. Чи варто пояснювати, що в реальності таких спогадів не було?
В реальності найбільшою травмою для тих, хто пережив Голодомор, було якраз те, що хліб забирали свої. Родичі. Сусіди. Знайомі. І що після всього їм треба було жити в одному селі з тими, хто вбивав їхніх близьких – і мовчати, щоб не накликати біду. Саме це, а не напівміфічні «переселенці з російської глибинки», найбільше травмувало суспільство. І якщо подивитися з висоти сьогодення, то чи не ця прихована травма є причиною нашого запеклого самоїдства, цієї фанатичної гризні в стилі «ах ви, гади, проголосували не за того президента, це через вас усі біди, це ви прирекли державу на смерть!» Хтозна.
Це зауваження – лише про Голодомор. Але історія трагедій і травм українців за останнє століття-півтора явно не обмежується Голодомором. Навряд чи варто робити з цього висновки про «нікчемність українських чоловіків», але відчуваю, що наші «скелети в шафі» мають для нас чимало неприємних сюрпризів.
В усякому разі я більш ніж впевнений, що коріння багатьох наших проблем глибоко переплітається з історичними травмами, про які ми навіть не підозрюємо. І ці травми чекають своїх дослідників. Головне, щоб ці дослідження, коли вони таки будуть оприлюднені для загалу, не потонули в гучному хорі звинувачень у «зраді», «провокації» та «українофобії», як це у нас, на жаль, прийнято.