Мартін Поллак свій роман-дослідження «Мрець у бункері» написав, коли йому було шістдесят. Цьому передувала нелегка праця в архівах та польові експедиції, у яких він кількадесят років намагався знайти відповіді на запитання. Відповіді, які міг почути за декілька вечорів у сімейному колі десь у Верхній Австрії. Бо ж вони стосувалися Поллакового батька – Ґергарда Баста, штурмбанфюрера СС, який під час війни «вирішував єврейське питання». Втім Поллак їх не почув… Не почув, бо це була провина не лише його родини. Адже як пише дослідник: «Я міг запитати. Але я цього не робив. У нас запитань не ставили – ось у чому проблема».
Ми також не полюбляємо ставити запитань до свого минулого. Зате радісно сприймаємо відповіді про нього. Така обернена логіка надзвичайно проста. Вона не потребує зусиль, бо не вимагає думок. Ми знаємо, що Голодомор був трагедією, але ми її не осмислюємо. Не питаємо, не осмислюємо та не шукаємо відповідей ані в родині, ані в держави. Ми кажемо, що Голодомор обтяв українство, але що обтяло пам’ять про нього? Невже лише Союз? Але Союзу вже майже 30 років немає! Тож чи хотіли і чи хочемо запитати про Голодомор?
Ми легко розкидаємося кількістю жертв геноциду 1932–1933 років, до того ж із мазохістським завзяттям, намагаючись збільшити їх число. Сім мільйонів. Десять мільйонів. Дванадцять мільйонів. Ми взоруємось на Голокост із його шістьма мільйонами вбитих, аби не бути аутсайдером у цьому сумнівному змаганні. Але чомусь наших жертв ми не знаємо ані в обличчя, ані на прізвище. Чому із 3,9 мільйона українців, яких у 1932–1933 роках розтоптав до смерті чобіт знавіснілого більшовизму, у Єдиному реєстрі жертв Голодомору є менше 900 тисяч ідентифікованих людей? Гаразд, з ідентифікацією померлих від голоду справа складна (хоч і до певної цифри – цілком реальна). Але чи ми знаємо поіменно вояків, які полягли на фронтах Другої світової? Чи повстанців, які знайшли свій останній спочинок у поліських болотах або карпатських горах? То може проблема не у труднощах, а в бажанні?
Ми так само легко оперуємо твердженням про три Голодомори в Україні, вкладаючи їх у 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 роки. Так легко, що готові пожертвувати унікальністю саме Голодомору в 1930-х. Бажання усе вкласти в етапи та цифри домінує над потребою з’ясувати причини та наслідки цих, без сумніву, жахливих, але різних подій. Така ж легка відповідь для нас на запитання, а хто вчинив Голодомор?! Сталін, Постишев, Каганович і всі інші покидьки з вироку Апеляційного суду Києва 2010 року. Але чи лише росіяни нищили українців? Чи, може, і серед українців були, особливо на локальному рівні, слухняні виконавці цього злочину? Прикре запитання, правда ж? То краще візьмімо готову відповідь.
Ми спродукували майже тридцять тисяч праць про Голодомор: від аматорських публікацій до ґрунтовних монографій на сотні сторінок. Але чомусь увесь світ дивиться на Голодомор українців очима Тімоті Снайдера чи Енн Епплбаум…
Або ж погляньмо на ситуацію із міжнародним визнанням Голодомору як геноциду. Ми повсякчас нарікаємо то на Ізраїль, то на Німеччину. Мовляв, які ж вони погані, не визнають, що нас вбивали мільйонами. Але що Українська держава зробила в цій сфері? Зробила, погодьмось, небагато. Навіть відносно наших скромних можливостей.
І знову ж таки згадуються Поллакові слова: «Цього я не знаю. Я цього не бачив. Про це я нічого не чув. Такого я не помітив... Колективна амнезія. Сліпота. Глухота. Ми нічого не знали». А чи знаємо тепер? І чи можемо знати, якщо повсякчас втікаємо від запитань. Немов та «Людина, що біжить» Казимира Малевича. Тільки у нього вона втікала від Голодомору, а ми часто втікаємо від запитань про Голодомор. А отже, втікаємо й від пам’яті про нього.