«Мово, моя ти єдиная зброє,
ми не повинні загинуть обоє»
(Леся Українка)
Михайло Грушевський зазначав: «Рідна мова стає питанням життя і смерті, «бути чи не бути» національного існування». Тепер зі скорботою на устах можемо констатувати, що це питання не лише «життя і смерті національного існування», але й питання «життя і смерті» конкретної людини, чудової, яскравої, мужньої людини, в житті якої українська мова була головним духовним стрижнем, головною сутністю її існування, головною і духовною, і матеріяльною (вона любила власне це слово) зброєю, тим «гострим безжалісним мечем, що здійма вражі голови з плеч». На запитання, що піднесло Ірину Фаріон до пантеону українських мучеників, є стисла, але найвищою мірою змістовна відповідь одним словом – МОВА.
Утім, за мову вмирали завжди і вмирають сьогодні. Доброволець, багатодітний батько з Полтавщини – кати проткнули його гортань ножами, бо він не розмовляв російською. Розстріляні, замордовані, обезголовлені за рідну мову громадяни України,
десятки вже відомих та сотні ще невідомих імен, чиї муки і кров проросли на полі Мови...
Від 21 лютого 2000 року в Україні відзначають Міжнародний день рідної мови. А все почалося з того, що власне 21 лютого 1952 року в Бангладеш влада придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови, декількох студентів-демонстрантів розстріляли військові та поліція. Відтоді цей день став Днем полеглих за рідну мову, а у жовтні 1999 року на Тридцятій сесії Генеральної асамблеї ООН було запроваджено відзначати цей день в усьому світі. Полеглі за рідну мову – скільки їх було і скільки їх ще буде…
Розповідь про мову, яка зворушує чи не найбільше. Видатний український композитор, піаніст, музичний критик, педагог, диригент Василь Барвінський десять років відбув у мордовських таборах. За ці десять років безперервних страждань лише один раз йому дозволили зустрітися з дружиною. Конвоїр наказав спілкуватися російською, то ж вони, взявшись за руки, просто мовчали…
Мова – набагато серйозніша річ, аніж більшість про це гадає. Мовне питання у давні і не зовсім давні часи створювало надзвичайно гострі соціально-політичні колізії і збурення, та й зрештою і тоді, як і тепер, за мову люди платили власним життям.
У квітні 1897 року в Австро-Угорській імперії видали постанову, яка дозволяла використання на рівних німецької і чеської мов в офіційному листуванні й державних установах. Німцям це, звісно, не могло сподобатися. Лавреат Нобелівської премії німецький професор історії Теодор Моммзен обізвав чехів «апостолами варварства» і закликав німців до рішучої боротьби, стверджуючи, що «чеському черепові голос розуму недоступний, але на удари і він чулий». Ескалація німецько-чеського напруження, породжена мовним питанням, досягла апогею. Ініціатор мовної реформи прем’єр-міністр Австро-Угорської монархії Казимир Бадені отримав в парламенті удар ножем від німецького шовініста Карла Вольфа. Майже безперервна бійка в парламенті тривала три дні, на вулиці Відня й Праги вийшли натовпи прихильників і противників мовної реформи, прем’єр був змушений піти у відставку…
1919 року український більшовицький уряд Раковського, сформований здебільшого з росіян, євреїв та представників інших неукраїнських народів, силкуючись проводити в Україні відверто проросійську політику, відмовився користуватися в управлінні українською мовою і нехтував необхідністю її впровадження в культурну та освітню діяльність. У відповідь на національний опір більшовики спустили з ланцюга страшне й ненависне українському народові ЧК на чолі з латишем Мартином Лацісом, яке свавільно арештовувало й страчувало «національних і класових ворогів»…
Постанова Сейму Речі Посполитої від 10 липня 1924 року зобов’язувала урядовців Львівського воєводства приймати документи, подані не лише польською, а й українською мовою, а також давати відповіді на них двома мовами. Проте насправді на державному і побутовому рівні статус двох мов не був рівним. Українці, живучи у польському мовному середовищі, змушені були обставинами щоденного життя застосовувати й використовувати польську мову, а польськомовні мешканці Львова не відчували нагальної потреби використовувати українську мову, як окрім зі селянами на базарі. Дійшло до того, що 19 жовтня 1926 року боївкарі Української Військової Організації Роман Шухевич і Богдан Підгайний застрелили на вулиці керівника кураторії Львівської шкільної округи Станіслава Собінського, котрий відзначався особливим завзяттям у ліквідації україномовних шкіл у Галичині…
Мова це така величезна потуга, що вона творить історію, творить геополітичні реалії, врешті творить і самі народи. Наприклад, колись іспанці говорили іберійською мовою, а румуни – фракійською, нічого схожого між цими мовами не було. Але Римська імперія потугою своєї державницької експансії привела їх до спільного знаменника, спільного мовного романського кореня. Зараз мови кардинально різних за антропологією, ментальністю та історичною долею народів, розкиданих по різних кутах європейського континенту, є достатньою мірою схожими.
Голос мови сильніший від голосу крові. Спільність мови майже завше єднала донеччанина з росіянином набагато міцніше, аніж етнічне походження з українцем Наддніпрянщини, бо етнічне походження – це наче щось абстрактне й непотрібне (лише деколи «дороге, як пам’ять»), а мова – це функціональність життя, його найнагальніша потреба. Мова намертво, кровно з’єднала з чужим народом В’ячеслава Липинського, Марка Вовчка, Софію Русову, Василя Вишиваного, Олену Курило, Юрія Шевельова – тих людей, які не мали жодної краплі української крові. Лише мова зробила їх українцями найвищого ґатунку. Так само кровно єднає з росіянами мова Гоголя та інших малоросів. Тобто мовне виявляється набагато важливішим від етнічного.
Леся Українка вважала, що «нація повинна боронити свою мову більше, аніж навіть свою територію». Зараз українська нація боронить свою територію, наспів час так само боронити і свою мову. Путін напав на Україну, бо йому здалося, а може й не здалося, а так воно є і насправді, що половина українців розмовляє російською, а Ірина Фаріон неодноразово казала, що війна прийшла туди, де не говорили українською і не вчили української історії. Треба зробити так, аби в майбутньому послідовники Путіна (а Кацапія нікуди не подінеться і ніколи не зміниться) вже не мали цього аргументу для нової агресії – незнання українцями української мови та історії. За цю велику справу «життя і смерті національного існування» і загинула Ірина Фаріон, цю справу мусимо довести до кінця.
Фото hromadske