Рівна дорога веде автобус до Святогірська, а заразом – до московського православ’я і, як тут кажуть, донбаської Швейцарії. Місто, яке розташоване під боком у Слов’янська, бойові дії оминули. Воно стало притулком багатьом вимушеним переселенцям, тож про війну місцеві мешканці могли чути з перших вуст. Перед виборами містечко виглядає спантеличеним і невизначеним. На минулих тут беззаперечно переміг син Азарова, а Партія регіонів отримала 67% голосів.
Не пояснили про Європу
Святогірськ вітає неосвітленими порожніми дорогами. «Місто пенсіонерів, всього населення чотири тисячі», – пояснює вечірній спокій вулиць таксист Віталій.
«Ви в курсі, що це перлина Донбасу? – питає скептично і виклично. – Бачили тут якісь квітники? Крім сміття, ви тут більше нічого не побачите!».
Це, звісно, перебільшення. Вулиці чисті, звалище тільки при в’їзді, не зовсім чисто на кладовищі. Зате лавки в місті якось дивно символічно розмальовані в синьо-жовтий. Це одне з небагатьох патріотичних маркувань Святогірська.
Тут немає громадського транспорту. Його нішу заповнили велосипедами, за кермом яких вдень повільно курсують пенсіонери. Це місто загорнуте в маленькі дворики і глухі огорожі. Так, ніби ховається, визирає або вичікує.
Віталій нікуди не поспішає, до часу тут ставляться по-своєму, його тут вдосталь. Чоловік помітно пожвавлюється, дізнавшись, що його співрозмовниця – зі Львова. Одразу береться проводити паралелі: «От господар, гляньте! – Показує рукою на напіврозвалений тин. – Їм наплювати! Якщо ви через п’ять років приїдете, він буде в іще гіршому стані. Тут як є пристойна хата, то паркан на три метри. А в тебе – навпаки, і гарно все зроблено. Господар не відгороджується, робить не тільки для себе, а щоб і інші красу бачили».
Віталій минулого року був на Прикарпатті, і якщо тамтешнє господарювання йому сподобалось, то євроспрямованість місцевих він тоді так і не зрозумів: «Питав їх: чим приваблює ваша Європа? Жінка миє підлогу – в Європу, офіціантка в столовій – в Європу! Відпочиває в Франківську – теж в Європу. А пояснити ніхто не може!».
«От скажіть, яка Європа, коли гляньте – вулицею крокують двоє хлопців, обидва в чорному. В одного куртка вся в крейді, а другий бачить і нічого ж йому не скаже! Але я хочу дожити до того часу, коли ми зустрінемося знову, і ви запитаєте: «От пам’ятаєш, ти не знав, чого ми хочемо в Європу?». А я відповім: «Я вже тепер хочу! Іще дальше за Європу хочу», – сміється.
Але відриваючись від мрій, Віталій за два дні до виборів не знає ані кандидатів від округу, ані партію, за яку голосуватиме.
Жінка під самотнім прапором
Українські прапори у Святогірську можна зустріти на адмінбудівлях, готелі та будинку Алли Валентинівни.
«Мене часто питають, чи не боюсь я. Але чого я маю боятися у власній країні? Не вчора ж його повісила. Не сім днів, а сім років висить. Чого я буду перед якимись виродками знімати прапор?». – Щиро дивується жінка.
Вона точно знає, що голосуватиме за «Свободу». На мажоритарному вибирає між Іриною Довгань, над якою знущалися в Донецьку, і шестиразовим параолімпійським чемпіоном Віктором Смірновим. Вибирає між заздалегідь непрохідними, бо розуміє, що переможе чоловік Королевської Юрій Солод: «Ну купили всіх. Роздали ж пайки від Солода. І по 300 грн на пошту дали. Святогірськ тільки називається містом. А це типове село. Люди, якщо їх обдарували, вважають, що треба відповідати взаємністю. Вже ясно, що основна маса голосуватиме за них (за Опозиційний блок і Солода, – авт.)».
Я ж не до владики, я до Бога прийшла
Святогірська лавра стоїть під боком у пам’ятника Артему, творцеві Донецько-Криворізької республіки. Так символ атеїзму вживається тут із обителлю московського православ’я. Але Артем дивиться праворуч ‒ на Святогірськ, а Лавра розростається вліво ‒ увись щодалі від монументу.
Біля Сіверського Донця під крижаним вітром тупцюють люди, тут художники продають свої картини. Серед них – подружжя Ангеліни і Андрія:
– Я росіянка, ходжу в церкву. Інколи в Лавру, інколи в місті. Ми зрештою не в церкву, ми до ікони ходимо, помолитись Богу. Деколи подивишся: в монастирях не те робиться. Вони теж мають вади: машини дорогі купили, кондиціонерів у келіях наставили. «И в церкви все не так как надо», – правильно казав Висоцький. Як було актуально, так і є. Все те саме – всі до годівнички лізуть, до влади. І на вибори знову ті самі йдуть, тільки тихо, серед інших. Знову будуть розкрадати державу, – переконана Ангеліна.
– Я піду на вибори, але за кого голосувати не знаю, – каже Андрій. – Ми б хотіли, щоб Яценюк лишився. Він хороший прем’єр.
– Ми за Майдан переживали, – ні з того ні з сього додає чоловік.
- Люди хотіли відстояти гідність, гідне життя. Що ж тут поганого? – Підтримує жінка. – Нащо було заважати їм? Ми навіть сварилися з донькою. Вона живе в Москві. Я їй пояснювала, що хоч на старості літ хочемо пожити в нормальній державі, де діють закони, щоб не було хабарників, щоб за кожен папірець не треба було платити. На Майдані українці були якось до Бога ближче. І пісні співали, і священики їхні з ними були. Все це було якось возвишено. Видно було, що людина від душі це все хоче. А у нас зараз ви де бачили, щоб це десь від душі було? Я не знаю. Не бачила. Росіяни не так до Бога ставляться. Вони… – Гучно вдихає і тримає паузу. – Знаєте, коли був Ющенко, нас ніхто не чіпав. Ми мали на горі прилавки… – Рукою показує на площу біля мосту. – А прийшли «ці» і під міст нас скинули. Ми ж кажемо: «Як? Ми ж картину якось дарували Кірілу. Мали б навпаки нас возвисити…
– Не те, щоб возвисити… хоча б не чіпати. Ми свою справу робимо. Ми ж для людей виставляємось, – пояснює художник. – Тепер, коли приїхав сюди Онуфрій, нас знову питають: «Будете дарувати картину?» Ми кажемо: «Досить!». Далі ж тільки в річку зіпхнуть.
– А я якось приїхала, ‒ до нас підходить молода продавчиня картин, – кажу: «Можна пристебну велосипед отут?», а мені відповідають казаки, що охороняють: «Ні, владика проти!». А я ж не до владики, я до Бога прийшла…
Знайди собі ворога
Біля мосту, там, де колись працювали Ангеліна й Андрій, мерзне чоловік. Чорна спортивна шапка, завернута назовні, товсті рукавиці. Його знайома Олена стоїть трохи далі, час до часу кличе перехожих на екскурсію.
Художник Віктор бачив Польщу, Латвію, Чехію, Словаччину, Угорщину, Австрію, Італію. Але Львів – його улюблене місто. «Этот старый Львов, я балдею от него», – захоплено каже чоловік.
«Святогірськ, розумієш, я по-іншому люблю, – оглядається на лавру. – Проблема в чому… Московський патріархат… Все одно вони нам не рідні. І лавра міста ніяк не стосується. Це закрите середовище», – пояснює Віктор.
У Віктора в Слов’янську майстерня. Під час військових дій він часто мусив проходити крізь пости бойовиків і української армії: «Повертаєшся додому, хочеш відпочити в лаврі. А тут біля тебе з’являється хтось із монахів і починає: «Визначся, хто твій ворог і тобі легше стане». Нащо мені той ворог?! Та визначився я вже давно. Ти мені душу заспокой! Це ж церква. До чужих вони так навряд чи підійшли б, а мене знають».
Віктор не голосував за Януковича. Каже: «У нього ж дві ходки було! Про що далі говорити? За нього були от такі забиті вчителі, наркомани всілякі, яких затуркали. Але тут теж є люди мислячі. На жаль, їх щораз менше стає».
– А на минулих парламентських виборах у вас тут суцільна «Партія регіонів» була…
– Не суцільна! Не ображайте! Там були суцільні фальсифікації! Наймають студентів за 100 грн з Донецька: приїхали, проголосували, поїхали. За ПР голосували, але не 67%. Були фальсифікації, ‒ ще раз наполегливо повторює чоловік.
На цих виборах Віктор підтримує партію Андрія Садового, в основному через його позицію під час Майдану. Також Віктор думає, що мер Львова не пустив тоді свій «Беркут» до Києва.
– А на мажоритарному, кажуть, у вас переможе Солод…
– Та схоже. Мої батьки від нього взяли «допомогу». Ну я ж кажу їм – це не обов’язково, щоб ви за нього голосували…
Віктор, натомість, підтримує Довгань. Виймає з кишені телефон, шукає фото: «Хочу вам її показати…»
– Чому Ви вирішили за неї голосувати?
- Ну хто ще так показав патріотизм, як вона? Чи ви вважаєте, що це підстава? – Вивідувально запитує, очікує реакції, щоб знати, чи продовжувати. – От а що Порошенко такого зробив? Ходить його жінка, картинки малює, забирає у мене хліб, – сміється. – А потім каже, що це гроші на АТО. У нього ж є достатньо грошей, щоб пожертвувати. А Довгань, вона ж звідси. І якщо вона так само буде вести себе у парламенті, якщо її умовно «прив’яжуть» там і вона буде все одно за нас… Ну не знаю. А кого ви запропонуєте? – Знову хоче вивідати. – Єдина проблема, чи зможе вистояти, коли там на такі шалені суми на взяточки ходять. Ну але якщо вона вже таке пережила, то... їй просто соромно ж буде. Лице України… Донбасу, – виправляє себе чоловік.
– От а ти за кого будеш голосувати? – Віктор кличе до себе 20-річну Олену.
– Ні за кого, – з байдужим лицем каже дівчина. – Всі вони хороші. Все одно вже все проголосовано, а ми йдемо тільки для вигляду. Зараз гроші вирішують все.
На цих словах від лаври рвучко підбігає чоловік з термосом. Опершись на поручні мосту, наливає чай, густа пара огортає його обличчя.
– Та, от щойно вітали там одного з депутатським мандатом, – відхекуючись каже чоловік. – Не знаю, як прізвище, казали, що він перший зараз у рейтингу. От вам і вибори.
– Ну, наприклад, як було з референдумом, – продовжує свої роздуми дівчина. – Я не ходила, бо тоді говорили ще наперед, що буде 99,9% «за». Так і вийшло, – з відстороненістю каже Олена.
– Це ти взагалі… Не плутай одного з іншим, – перериває її Віктор. – Ні, щоб вона молода у все вникла, все зрозуміла, а вона бачите як, – розводить руками чоловік. – Цей референдум з державним голосуванням порівнювати!
– Я просто приклад навела! – обурюється Олена.
– Та невдалий, невдалий… – хитає головою Віктор. – Цей референдум заслуговує уваги тільки 95 Кварталу. Або щоб показати, як голосують в Москві. Тоді… нащо вам така Москва, правда?
Ми за любов, дружбу і мир! Так своїм львів’янам і передай
– Я від політики далека. Зовсім далека, – зітхає пенсіонерка Вікторія. – Не розумію, звідки взялась ця війна. Я людей люблю, – наголошує на останньому слові. – Всіх люблю. Людей люблю, я без людей не можу! – Притискає руку до грудей. – У мене сусідка... я навіть сама не можу поїсти, зразу дзвоню: «Як ти там? Приходь».
Пані Вікторія якраз пече вдома пиріжки, тож уже з порогу її домівки в обличчя вдаряє теплом запах випічки. Проходимо до маленької кімнатки: диван навпроти широкого ліжка, між ними якраз вміщається чайний столик, поряд два крісла. На стіні ікона: Божа матір з Ісусом.
– А на вибори підете?
– Ні. Не хочу. І все. Може, ще подивлюсь телевізор, подумаю. От за кого мені голосувати? Може, підкажете? Ні? А чоловік мій буде голосувати за цього… що з вилами… Господи, як його? Ляшко! А я не знаю за кого. Ще думаю. Гуманітарку я не отримувала ні разу. А чоловік, здається, отримав.
– А на минулих виборах у вас тут переміг син Азарова.
– Ой, він дуже багато зробив! Лікарню відремонтував…
Жінка говорить боязко, питає пошепки, чи ще ввімкнений диктофон. Розповідає, а потім знічується, уриває заперечливим «нічого не знаю».
– У нас тут одна думка, – переходить на шепіт, – виживання. І все. Кожен як може, так і виживає. Хто не лінується – пускає жити туристів… Бо пенсія 1040 грн – це нереально.
В кімнату з пиріжками енергійно входить подруга Світлана, а за нею чоловік господині – Іван.
– За кого голосувати будете? – питаю в Івана.
– За клоуна цього! – махає рукою, виказуючи чи то зневагу, чи то байдужість.
– За клоуна?
– Та за Ляшка.
– Чому?
– Ну, він не мільярдер. Мені здається, що він про людей подумає… Ну, принаймні за Компартію я вже не буду. Вони обіцяли повернути заводи, а в результаті були разом з регіонами.
– Я ні в яку Росію не хочу, – раптом ніби заяву виголошує дід Іван. – Хочу порядку! Щоб не крали. А оці всі розмови про фашистів – це пропаганда! – Вікторія мені шепче: «Вимкни, вимкни диктофон! Ти ж розумієш, ми не знаємо, що далі буде…».
Іван не дивиться російські канали, його дружина навіть боїться з ним говорити про політику, але зараз додає:
– Я думаю, що сепаратисти в Святогірськ не прийдуть. Ми їх не хочемо. Хай собі десь там життя будують. Це все немає сенсу. В Росії ж не так все гладко. Але навіть якщо Слов’янськ відвоюють, то ми тоді до Харківської області… Ми ніяким боком не повинні відійти ДНР. Ми за мир, ми любимо Україну і не хочемо війни, – повторює Вікторія як мантру, слабко і тихо.
– Якби не крали, і в людей була робота, і платили так як треба, ніякого сепаратизму не було б, – тим часом розмірковує дід Іван. – А так народ вже настільки обікрали! Особливо Луганська дуже депресивна область. Оця вся безвихідь, п’янство і злодійство. Звідти і пішло. Я проти всякого насильства і війни. Треба було домовлятися. Демократично. Робити страйки. Так що ми тут за любов, дружбу і мир! Так своїм львів’янам і передай. Знаєш, мені вже 72 роки. Приховувати нічого! Прийдуть, розстріляють ну і хрен з ним!
– Будем возражать, – суржиком відповідає Світлана. – Купимо «Град і будемо відстрілюватися», ‒ сміється.
– Ви там давно їздите в Європу, – маючи на увазі галичан, каже Іван. – Надивились, які там закони, як виконуються. Ви більш революційно налаштовані. У нас закони ж не діють. Тому я все розумію: так далі жити не можна було, і я підтримував Майдан.
Вибори у Святогірську минають спокійно, пенсіонери безпосередньо на дільниці вивчають кандидатів. Зі своїх нових знайомих я зустрічаю жінку з будинку під прапором. Вона голосує разом з маленькою донькою. Підсідає, каже розчаровано: «Солод, мабуть, переможе. Все ж таки ця гуманітарка і 300 грн». Вона згадує свої поїздки до Львова і констатує: «Добре вам там, у вас – свобода. Не те що тут…»
Післявиборчого ранку тишу вулиць розрізає скрип старенького велосипеда. Так, мабуть, зараз і звучить голос Святогірська ‒ втомлений, зболений і ріже вухо.
*Імена героїв змінено