Голосіївський стрілець

Питання не в тому, дозволяти зброю усім охочим чи ні, а в якості суспільства

20:00, 23 квітня 2026

Ця тема – одна з тих, яка завжди лежить якщо не на порядку денному, то точно десь у шухляді, готова до того, що її в будь-який момент витягнуть на світло, і почнеться чергова дискусія, така ж полум’яна, як і малоефективна. Що, втім, не заважає нашим співгромадянам знову і знову витягати її, дискутувати. А коли ще й такий страшний привід з’являється, то тут уже будьте певні – розмов на тему «треба чи ні» вистачатиме не на один тиждень.

Як ви вже здогадалися, цим страшним приводом стала суботня стрілянина в Голосіївському районі української столиці. Там, нагадаємо (чи розповімо для тих, хто пропустив), загинули семеро осіб – на місці події і в лікарнях. Восьмим став сам терорист, якого ліквідували поліцейські. Терорист, бо саме так кваліфікували його «прогулянку» Києвом і взяття заручників у ТЦ.

Хоча насправді стаття, за якою відкрили кримінальну справу, це питання навіть не другорядне. Головне ж тут – що загинули люди. Мало того, що в Києві уже не перший рік гинуть люди від російських обстрілів, мало того, що люди гинуть на дорогах (2025 року, наприклад, у столиці ДТП забрали життя 145 людей; це найбільший, тобто найгірший показник за останні вісім років) – маємо ще й такі історії. І це не може не викликати лють, гнів, страх і всі інші відповідні емоції.

А після них українці логічно повернулися до тієї самої теми – дозволяти усім громадянам носити зброю чи все-таки ні. Причому на самісінькому початку голосіївської трагедії здавалося, що тему розкрутять у протилежному напрямку – у бік розширення повноважень поліції або, глобальніше, держави. Адже в терориста була цілком легально зареєстрована зброя. Однак після появи в мережі відео втечі поліцейських хвилю обурення вже було не спинити: «Державо, ти нас не захищаєш, тому ми вимагаємо права на самозахист!».

Цікаво, що представники держави, принаймні профільні (себто міністр внутрішніх справ Ігор Клименко), відреагували саме в руслі обурення суспільства. Пан Клименко заявив, зокрема, що таке право громадянам можна було б і надати. Напевно, з політичного погляду такий крок міністра є досить логічним – будь-яка інша реакція на тлі скандалу з поліцейськими-утікачами викликала б таку бурхливу реакцію, що наслідки довелося б вигрібати, як той казав, довго і нудно.

Але, повторюся, так чи інакше ця тема в будь-якому разі вилізла б із шухляди. Тому заява Клименка потрібна була більше самому Клименку. А українському суспільству потрібні не слова очільника МВС, а зброя. Чи все-таки не потрібна?

У цій ситуації дуже важливо – і дуже складно – втриматися на тонкій межі здорового глузду, не скотившись ні в одну, ні в другу крайність. Про ту, яку маємо зараз, говорити не будемо – тут усе зрозуміло. Натомість звернімо увагу на крайність другу. Ту, яку, наприклад, маємо в Сполучених Штатах Америки.

Там, зокрема, на початку цього десятиліття кількість убивств різко зросла: у 2021 році порівняно з 2020-м – приблизно на 30%, повернувшись до рівня 1990-х років. Так, у них були свої «лихі 90-ті». Але стрибок цей став найрізкішим з початку підрахунків на федеральному рівні.

Здавалося б, як таке може бути, якщо в Штатах якраз зі зброєю для громадян усе значно краще, у сенсі ліберальніше, ніж в Україні? Звісно, можна дискутувати про особливості, нюанси, про закони різних штатів, але є факт – зброю в США придбати на законних підставах легше, ніж в Україні. І тут така неприємна статистика.

А десь у Скандинавії (яка у всіх можливих рейтингах є найспокійнішою, найкомфортнішою, найбагатшою і найзручнішою для життя частиною нашої планети) отримати у власне користування вогнепальну зброю значно складніше. То потрібна зброя чи ні, забезпечить вона спокій на вулицях міст чи ні?

Це нібито логічне запитання – але при цьому воно відводить українців від головного моменту у всій цій історії зі зброєю і трагедіями. Питання не в дозволах чи заборонах. Не в тому, чи можна придбати пістолет і носити його в кобурі під пахвою. Питання в якості суспільства. У тому, яким є ставлення суспільства загалом і кожного його члена до чужого життя і до власної відповідальності.

Як показують приклади США та скандинавських країн, для того щоб почуватися на вулиці безпечно, зовсім не обов’язково мати при собі короткоствол. Значно ефективнішою є ситуація, коли в соціумі немає чи практично немає божевільних, які готові взяти автомат і почати стріляти. А, крім того, коли структури, які надають дозволи на вогнепальну зброю, чітко й непідкупно виконують свої функції. А ще – коли правоохоронці реагують на суспільні загрози тоді, коли вони ще, так би мовити, у зародку. Це я про все того ж голосіївського стрільця, який ще раніше потрапляв у поле зору відповідних структур, але… Але ви ж знаєте цю приказку, яка насправді зовсім не приказка, а практично констатація факту – «от коли застрелять, тоді й звертайтеся».

Саме в цьому – у якості наших співгромадян, а також у контролі за тими, хто має на руках вогнепальну зброю, – і полягає ключова суть усієї цієї історії. Без цього навіть пістолет у кишені кожного першого українця не стане панацеєю і не порятує від трагедії. А, можливо, тільки прискорить її.