Головною подією літа-2024 став, безперечно, наступ Збройних сил України (до певного моменту – у режимі «нас там немає») на території Курської області Російської Федерації. Ця військова операція стала не просто першим після слобожанської офензиви літа-осені 2022-го успішним наступом українських сил, наступом, який дозволив у досить швидкі строки відсунути фронт на кільканадцять кілометрів на схід. Хоч і цей фактор, звісно, не варто скидати з рахунків – колись курську офензиву також розбиратимуть теоретики військової справи. Але позаяк ми з вами не на спеціалізованому військовому ресурсі, то поговоримо про інший аспект цієї історії.
Повернімося в січень-лютий 2022 року. І згадаймо, як російський диктатор Владімір Путін (називатимемо речі своїми іменами) шантажував західний демократичний світ, вимагаючи не просто віддати йому Україну (і, звісно ж, усі інші колишні радянські республіки), а ще й відновити ялтинський статус-кво. Тобто фактично повернути світоустрій до ситуації 1988 року, коли частина Європи перебувала під контролем кремлівської імперії – а сама ця імперія була одним із центрів біполярного світу. (Насправді, звісно ж, триполярного, але в СРСР самостійності й суб’єктності Китаю не дуже й хотіли – бо не може ж у соціалістичному світі бути два центри сили, якщо в капіталістичному він один).
А шантажував Путін Захід дуже простим аргументом – війною. Власне, нічого нового світ не побачив, усе це так чи інакше Європа пережила наприкінці 30-х років попереднього століття, коли іншому диктатору, Адольфу Гітлеру, вдалося винятково завдяки шантажу захопити Ельзас, Австрію, Судети і всю іншу Чехію з Моравією. І Польщу, принаймні частково – хоча тут уже довелося воювати. Але й ця історія була додатковим аргументом і для ментального нащадка Гітлера, Владіміра Путіна, і для його західних опонентів – бо війну ж з поляками нацисти все-таки виграли. Хоча за Польщу заступилися чи принаймні намагалися заступитися відразу дві великі європейські країни, Велика Британія і Франція.
Отже, 2022 рік для Путіна став гітлерівським 1939-м – довелося воювати. І ця історія, на відміну від польської, французької й подальших кампаній Вермахту, обернулася для російської армії, м’яко кажучи, проблемами. Репутація «другої армії світу», репутація грізного й непереможного тирана (ви ж пам’ятаєте цю секту, яка досі вірує в те, що Путін Усіх Переграв?) – постраждали. Частково, але відчутно.
Та до певного моменту Владімір Путін усе ж міг почуватися переможцем. Він вторгнувся на територію чужої країни, окупував й анексував частину регіонів цієї країни – і нічим за це не поплатився. Тобто, звісно ж, не «нічим», але самооцінка президента РФ все ж дозволяла продовжувати грати роль альфа-самця, сильного світу цього. І час від часу лякати світ своїм головним козирем – ядерною зброєю. Який, будемо чесними, з кожним місяцем повномасштабної війни втрачав свою потужність і страхітливість. Та все ж – це була справжня наддержава, нехай і під санкціями, нехай і протидіючи армії, насиченій західною технікою. Але тут раптом у серпні 2024 року стався Курськ…
І виявилося, що всі лякалки, якими переповнений Telegram-канал колишнього зіцпрезидента РФ Дмітрія Мєдвєдєва, – вибачте за прямоту, лайна варті. Лякалки, які кремлівське керівництво запускало ще до початку війни, потім регулярно використовувало цей «аргумент гопника» під час війни на території України. Аж тут Збройні сили України увійшли на міжнародно визнану територію Російської Федерації, захопили частину території РФ – куди вже більше загрожувати національній безпеці…
Та що ж ми бачимо? А бачимо ми, що жодних ядерних ударів – ні по українських військах, ні по українських тилових містах – не сталося. І, найімовірніше, не станеться ніколи. Звісно, відмову від використання зброї масового ураження можна багато чим пояснити. І тиском цього разу вже не тільки із Заходу, а й зі Сходу, з Пекіна. І розумінням стратегічної небезпеки для всієї планети, для всієї цивілізації. (Чесно кажучи, у цей аргумент у голові Путіна не дуже віриться – але нехай буде.)
Утім, факт залишається фактом – рівень загрози РФ, путінському режиму сягнув практично найвищого рівня (залишилося побачити українські війська на Підмосков’ї та удари дронів і «Хаймарсів» по столиці імперії). А адекватної відповіді – адекватної постійним і численним погрозам, які лунали з-за стін Московського Кремля – ми так і не побачили.
Що це може означати? Лише одне. Владімір Путін виявився звичайнісіньким гопником, який вирішив у класичному стилі пітерських підворіть залякати жертву й обібрати її без застосування сили. А завершилося все тим, що жертва не просто почала чинити опір, а ще й довбонула гопника в сонячне сплетіння тим самим кастетом, який він зі собою і взяв на «СВО».
Бо ж навіть попри мізерну в масштабах усієї Росії територію, окуповану українською армією – це дуже болючий удар. Росіяни самі почали розганяти тему того, що «уперше з часів Великої вітчизняної війни нога агресора ступила на святу російську землю». (Насправді не вперше, взяти хоча б історію з островом Даманський, відбитим Китаєм 1969 року – але той випадок не кожен росіянин, який так переживав за «ісконно русскій Крим», навіть пригадає.) Удар, який демонструє усю неміч кремлівського режиму. Путін виявився заслабким не те що для захоплення чужого – він навіть своє, законне захисти не годен. І всі, хто уважно стежить за ним, це не могли не помітити.
Публічна слабкість – це те, чого так боїться кожен диктатор. Саме тому Лукашенко 2020-го бігав по Мінську з автоматом (не для того ж, щоб стріляти, він його на себе начепив – це була демонстрація сили). Саме тому сам Путін, знаючи фобії Анґели Меркель, притягнув на спільний із тодішньою німецькою канцлеркою захід свою собаку. А тепер…
А тепер Путін на увесь світ продемонстрував не просто слабкість – це ми побачили ще 2022-го, коли його війська тікали з-під Києва, відкриваючи світу своє нелюдське обличчя в Бучі, – а справжню неміч. Диктатор, який ще на початку 2022-го вважався без трьох днів (чи 96 годин, тут уже як рахувати) хазяїном третини світу, у серпні 2024-го виявився нездатним зберегти свою територію від чужої армії.
І це – головна поразка Путіна на Курщині. Бо навіть якщо через місяць чи пів року ЗСУ залишать Суджу – все одно ніхто ніколи не забуде, що не могутня Золота Орда, не велика бонапартівська Франція, не гітлерівський Третій Райх, а скромна, маленька Україна (яку, як казали російські пропагандисти, «ми в горячєй войнє побєдім за два дня») захопила і контролювала цю територію. І «друга армія світу» нічого не могла вдіяти з українськими військами, яких ще за 10 років до того фактично не існувало.