На початку вересня в уряді Дениса Шмигаля відбулися великі кадрові перестановки. Хоча сам прем’єр зберіг своє крісло, половину міністрів замінили. Проте є великі сумніви, що нові обличчя в Кабміні суттєво вплинуть на його роботу. Головна проблема нинішнього уряду – втрата ним правосуб’єктності. Можна замінити навіть не 50%, а 100% міністрів разом із прем’єром. Можна призначити абсолютно інший уряд. Та це не матиме якогось відчутного ефекту, якщо всі ключові рішення виконавчої гілки влади і надалі ухвалюватимуть на вулиці Банковій.
«Нам сьогодні потрібна нова енергія. І пов'язані ці кроки з посиленням нашої держави на різних напрямках», – пояснив Володимир Зеленський причину урядових перестановок. Також глава держави заявив, що перед українським урядом стоїть низка завдань, зокрема робота над просуванням вступу в ЄС та ветеранською політикою. Серед ключових завдань міністрів також є посилення «взаємодії та взаєморозуміння» між центральною владою й місцевими громадами, посилення підтримки фронту, захист і відновлення об’єктів енергетики. За словами Зеленського, конкретні результати мають бути показані впродовж осені.
Можливо, міністри і хотіли б показати якісь значні результати роботи. Але зробити це їм буде нелегко. Не тільки через величезні виклики, які стоять перед Україною. А й через те, що при формуванні уряду в нас переважно не керуються принципом меритократії. А віддають перевагу принципам лояльності, залежності й особистої відданості. Тому нові міністри діятимуть насамперед так, як їм це дозволятимуть робити, а не на власний розсуд. Якщо у своїй роботі вони будуть тісно взаємодіяти з Офісом президента й узгоджувати з ним кожен крок, їм дадуть попрацювати. Якщо ж ні, то навіть заступництво прем’єр-міністра Дениса Шмигаля не врятує їх від опали і швидкого звільнення.
Так склалося, що одним з побічних проявів правління монобільшості стала надмірна концентрація влади в Офісі президента. Що більше влади переходило на Банкову, то слабшали позиції Кабміну. Формально в Україні за Конституцією існує поділ гілок влади й автономія державних інститутів. На практиці ж зараз ми живемо в суперпрезидентській республіці. Поділ на виконавчу і законодавчу гілки влади в ній є умовним і формальним. Верховна Рада переважно виконує декоративну роль, яка більш характерна для доби абсолютної монархії. А Кабмін зі самостійного органу виконавчої гілки влади давно перетворився на допоміжний орган Офісу президента.
Денис Шмигаль рекордний термін керує українським урядом зовсім не тому, що він такий потужний, впливовий і харизматичний політик. Чи суперефективний менеджер, який досяг значних успіхів, і йому просто нереально знайти заміну. Головна перевага Шмигаля – його непримітність, безликість та мінімум політичних амбіцій. Те, що особливо цінується в Офісі президента. Наявність таких унікальних рис дозволяє нинішньому прем’єр-міністру перебувати на посаді вже чотири з половиною роки.
Денис Шмигаль ідеально вписується у вертикаль влади, збудовану під час правління монобільшості Зеленського. Так, його навряд чи впізнають люди на вулиці. До нього не будуть підходити, щоб привітатися і сфотографуватися. Із тієї банальної причини, що багато хто й досі не знає, хто в нас глава уряду і як він взагалі виглядає. Голос Дениса Шмигаля теж невідомий широкому загалу. Ще ніколи за новітньої історії України постать прем’єр-міністра не була такою залежною від президента і всесильних чиновників його адміністрації.
Можна впевнено констатувати, що при ухваленні останніх кадрових змін ніхто особливо не цікавився думкою прем’єра. Його просто поставили до відома. І він був змушений погодитися. Усі рішення про переведення чи заміну міністрів ухвалювали в Офісі президента. Складнопідрядний зв'язок між ОП і Кабміном став настільки очевидним, що частина працівників з Банкової просто перейшла працювати до уряду. А колишні урядовці поповнили лави Офісу, яким керує Андрій Єрмак.
Наприклад, міністром закордонних справ замість Дмитра Кулеби став його колишній перший заступник Андрій Сибіга, який раніше працював над питаннями дипломатії в ОП під орудою Андрія Єрмака. Міністерство культури та інформаційної політики очолив Микола Точицький, дипломат із команди Андрія Єрмака. А міністром розвитку громад, територій та інфраструктури призначили Олексія Кулебу, який працював заступником надвпливового голови Офісу президента. Та й новий міністр агрополітики Віталій Коваль теж є креатурою Андрія Єрмака.
З іншого боку, на роботу в Офіс президента влаштували колишню очільницю Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірину Верещук. На новій роботі вона займатиметься соціальною політикою. Радником президента зі стратегічних галузей став колишній очільник Міністерства стратегічних галузей промисловості Олександр Камишін.
Усі новопризначені міністри так чи інакше пов’язані з Офісом президента та його могутнім керманичем. Тож єдина вертикаль влади, сформована з ОП й Кабміну, ще більш зміцніла. Натомість ті урядовці, які потрапили в опалу Андрія Єрмака й команди президента Зеленського, втратили свої посади. Наприклад, позбувся крісла міністр закордонних справ Дмитро Кулеба. Непублічні джерела кажуть, що на нього повісили провали в комунікації із західними партнерами. Ще раніше, у травні, посаду втратив міністр розвитку громад, територій та інфраструктури Олександр Кубраков. Кажуть, він також потрапив у немилість «вищих сил».
Звільнення і призначення нових урядовців яскраво продемонструвало дегенерацію українського парламентаризму. За правилами, висунення кандидатур на посади міністрів мало б відбуватися за тісної участі членів парламентської коаліції. Але депутатів від правлячої більшості просто поставили перед фактом нових призначень. Згідно зі законом, члени Кабінету Міністрів України, крім прем'єр-міністра України, міністра оборони України і міністра закордонних справ України, призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням прем'єр-міністра України. Однак усім і так було зрозуміло, що під час вересневого оновлення уряду ця норма була чистою формальністю. Також жоден із міністрів не відзвітував перед Верховною Радою перед звільненням, а частина взагалі проігнорувала сесійне засідання. Лише троє зі шести звільнених урядовців таки завітали до Верховної Ради: Олександр Камишін (Мінстратегпром), Денис Малюська (Мін’юст) та Ірина Верещук (Мінреінтеграції). Голова уряду Денис Шмигаль також був небагатослівним перед народними депутатами. Він не витрачав часу на презентацію стратегії роботи, а просто зачитав прізвища нових міністрів. Навіть не віриться, що колись у цій сесійній залі вирували гострі політичні пристрасті, а міністрів могли годинами тримати на трибуні під шквалом незручних запитань і критики.
Якщо Володимир Зеленський справді хоче дати новий імпульс уряду, йому варто спочатку повернути інституційну самостійність Кабміну і позбавити тісної опіки з Банкової. Або провести кадрові перестановки у власній канцелярії, включно зі заміною її могутнього керівника Андрія Єрмака. Інакше можна скільки завгодно міняти міністрів та експериментувати з гендерним складом уряду. Об’єднувати, роз’єднувати й перейменовувати міністерства. Переводити міністрів на роботу в Офіс президента і навпаки. Та це нічого не змінить, оскільки справжнє кермо управління урядом перебуває в іншому місці.