«Головний мученик Європи»

Відносини між Польщею та Україною знову загострилися. Варшаві не сподобалося, що елітний підрозділ Сил спеціальних операцій отримав почесну назву «імені Героїв УПА». Ситуація, коли інша держава постійно намагається диктувати, хто може вважатися героями для українців, абсурдна. Здається, настав час відкинути певні ілюзії і спробувати зрозуміти, що спонукає значну частину польського суспільства надто упереджено ставитися до подій минулого.

Одним із стовпів польського історичного міфу є формула: «Польща – головний мученик Європи». Вона виникла в XIX столітті, коли польська нація втратила державність. Цю ідею найяскравіше сформулював Адам Міцкевич у «Книзі польського народу і польського пілігримства», яка побачила світ у 1832 році. Міцкевич та інші польські романтики намагалися знайти вищий духовний сенс у стражданнях свого народу. Надати їм виразного месіанського значення. І провели пряму аналогію з Біблією та Ісусом Христом.

Поділи Речі Посполитої між сусідніми державами, які відбулися в 1772, 1793 та 1795 роках, польські романтики порівнювали з розп’яттям Ісуса Христа. Але, на їхнє переконання, батьківщина страждає не просто так. Вона взяла на себе всі гріхи Європи, яка зрадила християнські цінності заради цинічної політики. Але як воскрес Ісус Христос, так і Польща обов’язково воскресне і відновить незалежність. А її воскресіння принесе свободу всім народам Європи та знищить тиранію імперій.

Цей міф про особливе мучеництво Польщі та її виняткову історичну долю глибоко вкоренився в польській ментальності і досі чинить вплив на її політику. І це частково впливає на те, як польські політичні еліти й суспільство сприймають події минулого та яким вони бачать місце Польщі в Європі.

Історія Польщі дійсно містить багато трагічних сторінок. У другій половині XVIII століття країна стала жертвою сусідніх імперій і втратила незалежність. Повстання проти російської влади в ХІХ столітті були жорстоко придушені. Під час Першої світової війни територія Польщі була ареною активних бойових дій і зазнала значних руйнувань. У 1939 році внаслідок змови СРСР і Третього Райху польська держава знову припинила існування. Під час Другої світової війни загинуло від 2 до 3 млн поляків. Катинь стала символом національної трагедії. А Варшава була майже повністю зруйнована під час повстання 1944 року. До 1990-х років країна входила до радянської сфери впливу і мала обмежений суверенітет. І все ж минуле Польщі – це не лише історія про безневинну жертву обставин і могутніх підступних ворогів.

Як і будь-який міф, історія про Польщу як про «головного мученика Європи», є однобокою і романтизованою версією подій минулого. Він фокусується тільки на самих стражданнях польського народу. Але ігнорує той факт, що Річ Посполита тривалий час була могутньою європейською державою. І ця держава не була схожа на жертву, а, навпаки, проводила активну імперську політику, від якої страждали інші народи.

Треба бути вкрай заангажованим істориком, щоб ігнорувати експансію Речі Посполитої на Схід, яка тривала упродовж кількох століть. Не помічати політики колонізації українських і білоруських земель. Соціального, економічного, культурного й релігійного гніту, який принесла із собою Річ Посполита. Та й Варшава не завжди була жертвою поділів, а намагалася теж брати в них участь, якщо мала таку можливість. Не раз вона разом з Москвою ділила українські землі. А в жовтні 1938 року, скориставшись Мюнхенською змовою, анексувала в Чехословаччини Тешинську область.

Період бездержавності польського народу тривав відносно недовго: менш ніж півтора століття. Тоді як багато інших народів Європи століттями були позбавлені суверенітету, зазнавали національного, культурного, релігійного гніту. І взагалі перебували за крок до знищення власної ідентичності та зникнення з карти світу.

Це правда, що поляки мають трагічні сторінки історії. Але, об'єктивно кажучи, навряд чи їх можна назвати «головним мучеником Європи», який приніс себе в жертву за гріхи інших. Якщо оцінювати історичні факти об’єктивно, то білий одяг мученика не зовсім пасує Польщі. Проблема частини польського політикуму й суспільства в тому, що вони бачать себе тільки жертвами минулого. Проте в жодному разі не тими, хто також змушував страждати інших. Звідси походить однобоке трактування складної історії взаємовідносин поляків та українців. Вибіркові акценти, ігнорування контексту і неприємних для національних почуттів моментів, які ставлять під сумнів міф про «головного мученика Європи».

Наша влада довгий час намагалася не помічати історичних випадів Польщі в бік України. Проявляла надзвичайну стриманість і демонструвала готовність до діалогу. Дозволила ексгумацію польських поховань. В останні роки Київ навмисно на державному рівні не акцентував на важливій ролі ОУН та УПА в боротьбі за українську незалежність. Ігнорував антиукраїнську риторику, яку дозволяли собі деякі польські політики. Дуже толерантно реагував на постанови Сейму про «геноцид поляків, вчинений на Східних Кресах». Мляво поводився, коли незабаром після інавгурації новий президент Кароль Навроцький вніс до парламенту так званий «антибандерівський закон», що мав запровадити кримінальну відповідальність за демонстрацію символіки ОУН-УПА, прирівнюючи «бандеризм» до нацизму й комунізму. Але це ніяк не допомогло. Польська сторона не зробила кроків назустріч. Навпаки, здається, дехто сприйняв українську стриманість як прояв слабкості. І вирішив, що українське питання – це бездонне джерело ресентименту, на якому можна заробляти додатковий політичний капітал.

Можна, звісно, і далі звинувачувати себе. Але чи варто це робити? Напевно, настав час усвідомити неприємну істину: частина польського суспільства, незалежно від добрих намірів України, має схильність до ресентименту. І так чи інакше демонструватиме її, спекулюючи на минулому. Але це не означає, що ми маємо відцуратися від своїх героїв і переписувати українську історію під тиском зовнішніх сил.