Росія давно готувалася до повномасштабної війни проти України. Остаточне рішення про вторгнення було ухвалено в середині січня. У ці дні ще тривала дипломатична гра, а керівництво держави-агресора цинічно запевняло весь світ, що немає жодного наміру нападати на Україну. Але армія ворога вже висувалася на передові позиції для вторгнення. А у високих кремлівських кабінетах наперед святкували перемогу та думали, як перекроїти карту України.
Агресор розраховував на швидкий бліцкриг. За задумом московських стратегів, вся операція з окупації України мала зайняти 15 днів. Тобто станом на 10 березня ворог мав остаточно завершити розгром ЗСУ та взяти під контроль усю територію нашої держави. Планувалося, що ще 27 лютого Путін виступить по телебаченню і заявить про те, що проміжна перемога вже досягнута. Російські пропагандисти навіть наперед підготували статті, як Україна стає частиною «руского міра» і розпочинається нова ера існування РФ та нова сторінка світової історії. Вони називали це «поверненням Росії», «вирішенням українського питання» і «відновленням історичної справедливості». Геополітичні фантазії російських імперіалістів не знали меж. Однак так і залишилися фантазіями.
Воєнні плани путінських рашистів у війні проти України за масштабністю задумів перевершували стратегів Третього Райху. Генерали вермахту, безумовно, оцінили б сміливі зухвалі плани путінського командування. На щастя, російські імперіалісти і Генштаб ЗС РФ виявилися абсолютно відірваними від реальності. А «найсильніша армія світу» – одним з численних пропагандистських міфів Кремля. Російські імперіалісти свято вірили, що українська нація – це вигадка Заходу і ворогів Москви. Тому й були впевнені: цілей військової операції можна досягти за два тижні. А Київ мав впасти за кілька днів. Вони жорстоко прорахувалися.
Ворог планував військову операцію проти України, виходячи з фантастичного й абсолютно відірваного від реалій військово-політичного розрахунку. Керівництво держави-агресора довгий час жило в полоні ілюзій і спотвореної дійсності. Путін придумав власний світ. І його загарбницькі марення щодо остаточного вирішення «українського питання» залюбки сприйняла політична кремлівська еліта та широкі верстви населення. Результат – план воєнної авантюри, який мав завершитися повною окупацією України. Та задуми російських стратегів ґрунтувалися на хибних висновках. Легка прогулянка агресора перетворилася на пекло.
Коли Путін розробляв план нападу на Україну, він відштовхувався від кримського досвіду анексії 2014 року. Планувалося, що Збройні Сили України майже не чинитимуть опору. Населення, особливо на Півдні та Сході, зустрічатиме окупантів як визволителів або залишиться пасивно-нейтральним. Опір мали чинити лише окремі частини ЗСУ та Нацгвардії. За таких умов російська армія мала швидко увійти до основних міст України, придушити вогнища спротиву, скинути, арештувати чи вбити політичне керівництво та поставити своїх маріонеток. Для забезпечення контролю над Україною планувалося широко залучити сили Росгвардії та допоміжних структур. Вони мали виконувати поліцейські функції і розганяти можливі акції протесту. Для цього окупанти везли відповідний інвентар та металеві щити. Рашисти судили по українцях, виходячи з покірно-рабської поведінки мешканців РФ. Тому й залучили ОМОН та СОБР для придушення будь-яких проявів громадського невдоволення.
Того, що українці можуть взяти до рук зброю і піднятися на боротьбу, в Кремлі не припускали взагалі. Навпаки, вважали, що окупантів зустрічатимуть як визволителів від «київського режиму». Далі планувалося утворення «народних республік» і часткове приєднання окупованих територій до Росії. Агресор розглядав можливість викреслити назву «Україна», запропонувавши назвати маріонеткове утворення, яке мало виникнути після окупації, «Малоросією». Коли Путін майже годину розповідав власну версію неправдивої історії, він дійсно в неї щиро вірив. Коли кремлівський диктатор описував Україну як «неспроможну державу», він виражав думку більшості росіян. Нічого дивного в тому, що у РФ масово повірили у визвольну місію російської армії, адже зазіхання на чужі території і неповага до суверенітету інших держав у росіян закладені генетично.
Російська пропаганда багато років працювала над промиванням мізків населення байками про фашистів, нацистів та хунту в Україні. І здобула великі успіхи. Брехливі, дикі та безглузді ідеї лягли на благодатний суспільний ґрунт, пронизаний імперським світоглядом і патологічною ненавистю до незалежної України. Людям з критичним мисленням і здоровим глуздом дуже важко повірити, що такі погляди взагалі можуть існувати у ХХІ столітті і масово циркулювати в суспільстві. Але, схоже, ідеологи «руского міра» змогли переплюнути навіть геббельсівську пропаганду. Коли росіяни вірять у птахів, виведених у лабораторіях України для зараження громадян РФ біологічною зброєю, розумієш: цей народ приречений і достойний свого кривавого правителя.
Перші невдачі агресора, тотальний опір українців та несприйняття окупантів на всій території України викликали розрив шаблонів. Ні, окупанти й організатори війни на знищення української нації не покаялися і не відчули провини. Натомість почали шукати причини, чому ж українці такі невдячні, що не хочуть бути рабами та не зустрічають окупантів з квітами. І де ж ті прихильники «руского міра», які мали б чекати на «визволителів»? Спочатку висловлювалася думка, що вони просто злякалися «нациків» і залягли на дно. А ЗСУ чинять опір, бо їх до цього змушує «фашистська хунта». Але з часом такі непереконливі пояснення змінила інша риторика. Ідеологи «руского міра» й активні поборники військової авантюри по захопленню України з сумом та неохотою почали визнавати: їхній розрахунок виявився хибним з самого початку.
Навіть запеклі вороги існування незалежної України висловлюють боязкі побоювання: у них на очах прискореними темпами формується сучасна українська нація. Нація, яка об’єднана народним спротивом проти російського окупанта від Сходу до Заходу, від Півдня до Півночі. Яка готова віддавати свої життя, але не скоритися агресору. Нація, яка кується в боротьбі за існування. Це бентежить, дратує і лякає Путіна та його посіпак. Бо абсолютно не вписується в їхній деформований світогляд та фальшиву історію. Вторгнення московських орд спричинило такий рівень націоналізації України, якого не було за весь період української історії.
Російські імперіалісти завжди були переконані, що Україна – це вигадка. У Кремлі вважали, що велика частина українських громадян ідентифікує себе росіянами і мріє увійти до складу РФ. Та лише чекає слушного моменту, щоб створити нові утворення на зразок «ДНР/ЛНР». Вони жорстоко помилилися. Авантюра московських зайд зазнає краху. Ущент руйнується міф про «рускій мір». А з ним – усі сподівання на відродження загиблої потворної імперії. Зовсім не про такий результат мріяв Путін, коли ухвалював рішення про повномасштабний напад на Україну.
Попереду українців ще чекає складний і довгий шлях. На ньому буде радість перемог і біль втрат, миті тріумфу та тривоги. Та екзистенційний ворог України вже зазнав поразки. Можна здобути тактичні перемоги на полі бою чи загарбати нові території, але в кінцевому підсумку програти війну. Бо основна війна відбувається за свідомість. У ній російський агресор цілковито програв. А значить його чекає неминуча поразка й на полі реального бою.