Відмінності між собою українці намагаються відрефлексувати давно. У перші роки незалежності корінь розбрату знаходили у боротьбі «совків» і «демократів». Пізніше запанувала цивілізаційна концепція. Мовляв, частина країни тяжіє до Західної цивілізації, частина – до Східної. Після Помаранчевої революції термінологію Гантінгтона змінили на геополітичну – євроінтеграція vs «Русский мир». Проте ця чудова концепція має одненький недолік – вона помилкова.
Все починається з одного шкідливого міфу, що отруює свідомість українців гірше, ніж горілка. Йдеться про ілюзію, буцімто Схід – це альтернатива Заходу. Що Україна, як той казковий Іван, стоїть перед каменем на роздоріжжі: наліво підеш – «шенген» дадуть, направо підеш – «калашніков» і балалайку. Обидві пропозиції настільки спокусливі, що українці вже надцять років не можуть визначитися, чого їм більше хочеться. Але насправді ніякого роздоріжжя між нами нема. Ми можемо або піти назад, або піти вперед. Або тупцяти на місці, чим ми займалися від початку незалежності.
«Русский мир» є такою ж альтернативою західному світові, як фірмовим кросівкам Adidas – базарна підробка. Те, що ми звикли вважати незахідним, – це здебільшого закамуфльоване наслідування західного взірця. Промовистий приклад. Кілька тижнів тому Путін презентував Сі Цзіньпіну російський смартфон. Щоправда, цей «російський» гаджет виробляють у Китаї. А Китай, своєю чергою, старанно мавпує продукцію західних корпорацій. Приблизно те саме стосується решти світу. Амбітні проекти міжнародної співпраці на зразок БРІКС виявилися нежиттєздатними, як усе протиприродне.
У конкуренції із Заходом незахідний світ докладає титанічних зусиль, але копія завжди гірша за оригінал. Що ж стосується «Русского мира», там взагалі важко знайти щось автентичне. Автомат Калашнікова створений за кресленнями Гуґо Шмайссера, атомну зброю Сталіну «подарували» американці. Навіть формат пропагандистських телешоу – і той змавпований із західних. Тому «вибір» між Заходом і Сходом для України – це вибір між Силіконовою долиною і потьомкінським селом Сколково, між електроводородною Audi та Ладою «Каліна». Фактично, це вибір між цивілізацією і варварством, вищим і нижчим рівнем культури.
Поки Захід торкається прийдешнього, Схід – це територія позавчорашнього дня. Колізії між ними постійно струшують світ. Україну ця колізія розколола ще минулого року. Достатньо порівняти Майдан і сепаратистський заколот у Донбасі. Нова українська влада ще не відповідає європейським стандартам прозорості та професіоналізму. Але ще менше їм відповідають «новоросійські» донські козаки, яких ніби машиною часу імпортували з 1917-го року в 2014-й. Майдан і антимайдан – це зіткнення не Західної і Східної України, у чому нас переконують кремлівські політтехнологи. Це боротьба України, що вибрала прогрес, з Україною-ретроградом. Це боротьба сьогодення, що прагне перерости себе і стати майбутнім, з сьогоденням, яке обертає себе в минуле.
Ретроградність у нашому випадку – це зовсім не ностальгічна відданість консервативним цінностям. Проблема в тому, що Україна – це держава-новоутворення. Ми не маємо в минулому жодної успішної суспільної моделі, на яку можна би було орієнтуватися, жодної культурної матриці. Англійці можуть зітхати за тетчеризмом, американці – за рейганомікою, а ми? Тому наша ретроградність – це у кращому разі наївний луддизм. А в гіршому – намагання законсервувати нинішній копупційно-кримінальний лад. Враховуючи катастрофічні наслідки, до яких він призводить, прогресизм (читай вестернізація, євроатлантизм) – не примха, а життєво важливий крок.
Однак в очах Заходу заповідником «совка» є вся Україна, а не лише Схід чи Донбас. Туземці, які вирішили опанувати писемність і відмовляються їсти полонених, все одно залишаються туземцями, хоч їхній ентузіазм і вартий захоплення. Захід підтримує наше бажання долучитися до цивілізованого світу, але повсякчас натякає, що треба не лише хотіти, але й могти. «Україна не відповідає високим стандартам НАТО», – кажуть у Берліні. «Говорити про процедуру входження України до ЄС на даному етапі досить передчасно», – кажуть в ЄС. Наш випадок настільки важкий, що своїми силами не впораємось – в новому уряді вже будуть працювати іноземці.
Майдан не змінив країну, бо революція – не шаманський ритуал, після якого магічні сили змінюють дійсність. Але революції зрушують країни з місця. Питання лише, в який саме бік. Майдан був повстанням проти сьогодення на користь майбутнього, а сепаратисти повстали проти сьогодення на користь минулого. Два потужні імпульси одночасно рвонули державу вперед і назад – так стався головний розкол України. Однак прогрес завжди відбувається повільно, а от деградація – блискавично. Саме тому плодів вестернізації ще не видно, натомість сепаратисти провалили шматок країни на сто років назад.
На щастя, українській армії вдалося обмежити територію, по які розповзлося минуле. Але плекати надії на блискавичні перетворення не варто. Бо ми щойно пройшли точку біфуркації і лише починаємо наздоганяти тих, хто рухається набагато швидше, ніж ми.