Якось, на прохання надіслати дещо з написаного, один із приятелів Плінія Молодшого зізнався: «Не знаю, про що писати...». «А ти пиши про те, що не знаєш, про що писати: гарна тема», - відповів автор «Листів»... Так і я, скориставшись порадою Плінія, писатиму хіба про те, що не знаю, що б то написати про Львів, де прожив усе своє зріле життя: чого б не торкнувся виходить поза окреслені межі; та й знайти щось таке, чого б іще не торкався, важко: про різне уже писав... Львів то наче книга (з архівних своїх часів згадую важенну книгу привілеїв, «Золоту книгу Львова», яку ледве що під силу двигнути одній людині); книга, якої загалом не читаємо, а лише пробігаємо оком окремі пасажі. Для мене, хоч я працював в історичному архіві, ця книга радше настроєва, поетична...
Найчастіше озираю ті її сторінки, які, навіть у назвах вулиць, пахнуть рідним для мене селом: Сінна, Городницька, Квітова... На тих теренах (Замарстинів, Підзамче) я винаймав помешкання у свої студентські й післястудентські роки. Мешкав і на тих околицях, що поєднали, здавалося б, непоєднанне: Індія (цигани), Мадера, Сахара, а поряд... Якутська (усю цю екзотику з карти Львова зітерли новобудови)... Гортаючи архівні пергаменти, дихнув середньовіччям, відчув, за мурами Бернардинів, подібну до космічної, тишу історії. А на початках багаторічної праці латиніста у Львівському медінституті, щотравня, вдихав п'янкий запах весни, що його щедро розсіювало довкіл розкішне, мов кульова галактика серед навчальних корпусів, сімейство бузку (здається, перського); не протривала до наших днів та розкіш - давно вже викорчували той бузок задля бронзової постаті, яка й нині стоїть на тому місці... А перед тим, ще до архіву й до медичного, - гомінкі лабіринти університету: «Як во Львів попасти», - запитав мене, пам'ятаю, приїжджий вступник, заблукавшись у плетиві коритарів, де нині математичний факультет... І над усім цим - незмінне «бам» («м», як у французькій, - носове) годинника із вежі львівської ратуші. «Пильнуйтесь, бо не знаєте години», - напис латиною на тому дзвоні, наче відлуння рядка із сатири Персія: «Живи, пам'ятаючи про смерть; тікає година: щойно мовлене слово - вже далеко»; бамкнуло з ратуші - і невидима звукова куля вже ген за межами міста...
І все ж Львів тим і Львів для мене, що його можна озирнути із Замкових алей, із самого копця (хто б із нас, студентів п'ятдесятих років, повірив, що на ньому замайорить синьо-жовте знамено!). Найрадше озирав його під захід сонця, ставши при кам'яному ґроті з його двома левами; тепер вони бачать Львів лише восени, коли, мов завіса, опадає листя: з-за пагорба вже поспинались молоді дерева. Щойно стану тут - згадую погідний вечір шістдесятилітньої давнини. Йшло нас троє: сестра зі своїм майбутнім чоловіком і я (привезли мене з села показати Львів). Мов нині бачу три тіні, що їх відкидав нам під ноги ліхтар; усамітнену пару на лавчині ґрота - коли ми наблизились, хлопець і дівчина тут же відсторонились одне від одного; низку рухливих вогників серед непорушного, що перегукувалось із зоряним небом, мерехтіння вечорового міста: за його межі, кудись у ніч, відходив пасажирський потяг. Найвиразніше бачу саме ту пару закоханих, а також, мовби якийсь зв'язок був поміж баченим, - той потяг, що відходив...
Вікно мого теперішнього помешкання (дивна випадковість!) відкриває розлогу Замкову панораму: від Кривчиць - аж до західних схилів, де, власне, й був княжий замок, а тепер - той ґрот із левами. Уже з піввіку над Львовом домінує (domina - пані, володарка) телевізійна вежа, що зростала, таки на очах, за моїх студентських років. Вона й поділила мій Львів (одну й ту ж книжку кожен читає по-своєму) на дотелевізійний - і телевізійний. «Заходь, побесідуємо», - чув я від приятеля, відходячи. З появою телевізора, серіалів та шоу, дедалі меншає тієї бесіди, яка, і в античні, й нові часи, важила й гріла не менше, аніж домашнє вогнище (недарма - «вогонь в одежі слова»)... Може здатися дивним, але технічні винаходи, з'їдаючи відстані, не зближують людей, як не зблизить їх одна, «загальнозрозуміла», мова (візії планетарної цивілізації) - хіба що зближенням назвемо ділове чи загалом доволі плоске спілкування. А втім, що ширшає, - таки йдемо до згаданої цивілізації, - те неодмінно тоншає; замість бесіди, усної чи листовної, - скупі меседжі...
До речі, про «загальнозрозумілу» мову. Французький дипломат Ульріх фон Вердум, відвідавши Львів десь у сімнадцятому столітті, зазначив у своєму щоденнику, що порозумівся з міщанкою, яка продавала рибу на львівському ринку... доброю латиною. Згадую той запис щоразу, коли проходжу повз кам'яницю №28, що на Ринковій площі, - справжню кам'яну сторінку латинських афоризмів. Серед них - згладжений віками, такий непомітний серед сучасних кольорових реклам, озвучений гекзаметром діалог на вічну тему багатства і вбогості, що в перекладі міг би звучати, скажімо, так: «Хто ж багач? - Хто жагу подолав... Хто ж убогий? - Захланник»; одним лише, карбованим у камені, рядком - стислий підсумок, «резюме», морально-етичної філософії стародавніх...
Львів для мене - це вихоплені з часового плину «світлини» у тій книзі, сторінки якої, тепер уже здебільшого подумки, не перестаю гортати. Одинока жінка в темному, низько нахилившись, оббирає картоплю у передноворічну годину в кімнаті, де ні меблів, ні фіранки на вікні, ні інших речей, а лиш одна жарівка звисає на дроті зі стелі, тож навіть жодної тіні до товариства тій самітниці: крізь рясний сніголет я мимоволі задивився в незаслонене вікно, проходячи безлюдною Староєврейською (тоді - Фрунзе)... Чоловік із вітряком у руці (людина-вітряк), сидячи на підмурку, щоденно зайнятий лишень одним: ловить вітер на Замарстинівському передмісті... Нерозлучний з цигаркою, мовби врослий у свій фотелик пан Дучак (господар помешкання, де я жив якийсь час), для якого весь світ - то гра тіней, що витанцьовують на протилежній стіні, тільки-но засвітиться вуличний ліхтар... Сивоголовий професор, грецист, задумавшись на університетських сходах, не зауважує двох студентських потоків, що обпливають його (один потік - на пари, другий, стрімкіший, - з пар): подумки розшифровує крито-мікенські, з-понад тритисячолітньої давнини, написи на глиняних табличках... Самотній силует нашого латиніста, що весь у своєму перекладі «Енеїди» (так і не діждався його появи), - на зимовому тлі вулиці Кутузова (нині Тарнавського)... «Сльози - в природі речей...», - голосом Вергілія з тієї ж поеми озиваються усі ті чорно-білі, як і світлини старого Львова, відомі й не відомі мені, колись побачені, постаті...
Серед небагатьох кольорових «світлин» - облицьований декоративною цеглою, наче та писанка, особняк із розкішним садом - колись плебанія при церкві св. Параскевії, побіч самого Підзамча на вулиці Гайдамацькій (у давніші часи - Бальоновій). Там я жив з мамою й зі своїми старшими сестрами лиш один рік, навчаючись у Львові у п'ятому класі; мов зараз ось бачу пана Кокотайла, який керував хором хлопчиків у тій школі... Тепер, щоденно проїжджаючи трамваєм коло того особняка, ловлю себе мимоволі на латинському слові - tempus edax rerum, час, пожирач речей: ні саду, що так пишно розцвітав весною, ні квітника, ні альтанки, та й сам будинок, хоч і живуть у ньому люди, - образ сумного запустіння. Дві, наче з одного кореня зрослі, стрункі туї перед вікнами (я бачив їх, ще коли геть малі були), непомітно, але невпинно розходячись вершечками і, передчуваючи неминуче падіння, випинаються луком, щоб іще втриматись якийсь час: «...були б людьми - побралися б за руки: / страшна не смерть - передчуття розлуки...». Та найпам'ятніша для мене, вже така віддалена весняна пора всміхається мені, із світлини, обличчям моєї сестри Лукії (стоїть, опершись на парапет); найстаршої моєї сестри, що відійшла так скоро, ще в молодому віці...
Мій Львів - то Львів осінній. Тієї пори я радше дослухаюсь, аніж приглядаюся до нього. Вловлюючи, навіть у звучанні вежового годинника, Верленові нотки, приміряю їх до українського слова: «Блідну, лишень / в блідний той день / б'є годину - / спогадів даль / будить печаль / безпричинну...». В унісон із тими самотніми постатями, що вкарбувались у пам'ять, звучить, наче б Замковими алеями ступав, - сам Рільке: «Хто був бездомний, той не знайде дому, / не збудеться самітник самоти, / не спатиме, читатиме, листи / почне писать чи вийде в парк брести / уздовж алей по листю ворушкому», - в такому українському відлунні почув австрійського поета М.Бажан... А гнаний завулками Львова осінній листок навіює пісенні мотиви середньовічних ваґантів: «Я - немов листок отой, для вітру забава»... Далі - початок усіх, навіть осінніх, мотивів - Гомер: «Наче те листя дерев - отак і людей покоління...». «Глянь, он листочок летить» (він, падаючи, мовби вагався на тлі сліпучої синяви неба), - мати до донечки, провадячи її за руку в дитячий садок. Можливо, й не чувши про Гомера, та жінка вказала своїй дитині гарну до нього стежку - почуттєву...
Втім, Львів промовляє до мене не в яскраві, а в приглушені, ледь замрячені осінні дні, коли кам'яні будівлі, втрачаючи вагу, проступають із тієї замряченості своїми шпилями, вежами та банями, аттиками та орнаментальними решітками, - звучать химерною грою форм, завжди несподіваними акцентами (що ж бо то за музика, поезія чи навіть мова без акцентів?)... Та особливо промовистим для мене Львів є тоді, коли «тихо дощить на місто». Саме тихо (навіть солодко, ніжно: doucement). Тієї тихості й не чутно було б, якби не парасольки, безліч львівських парасольок, що перехоплюють шепіт ледь чутного дощу, озвучують його мову. Ось тоді, на тлі тієї тихості, вступають у гру освітлені вечірні вікна; від найнижчих, при самому хіднику, - й до мансардових, ґотичних (на вулиці Князя Романа), що у тій поліфонії форм і стилів беруть своє найвище «ля». Європейськість Львова для мене - це, зокрема, поетика саме такого, яким його оспівав Поль Верлен, тихого, монотонного дощу - коли дощить на місто з його, повторюся, шпилями та банями, аттиками та орнаментальними решітками, гостроверхими крівлями, каріатидами та маскаронами; у нових кварталах, серед одноманітних, подібних до скриньок, будівель, монотонність дощу втрачає свої акценти: дощ тут не йде самітником побіч перехожого, що наслухає його тиху мову, - тут просто падає дощ...
І все ж у пошуках того стану, який називаємо словом «настрій», найрадше йду в уже згадані передмістя, що наче завагалися ступити ще якийсь крок чи два - перед містом. Йдучи, на Замарстинові, вуличкою Бориса Тена, звідки прямий вид на Високий Замок, я ще раз згадую Гомера, його знамените порівняння людських поколінь із листям дерев... Дивує тут, особливо восени, постійна принишклість, тиша та безлюддя. А кличе мене сюди той дивний світ, що між шибками вікон, - світ міжвіконня: заквітлі вазоночки, звернені обличчям до перехожого дитячі забавки, ляльки, паяци та всілякі створіння, і, навіть серед літа, - ялинкові прикраси: час, а в ньому й саме передмістя, наче зупинився, чи завагався тут - у світі вчорашньої казки...
Довідка ZAXID.NET
Андрій Содомора - перекладач, поет, письменник, есеїст.
Народився 1937 року в с. Вирів Кам'янко-Бузького району Львівської області. Закінчив Львівський університет. Кандидат філологічних наук, професор Львівського національного університету ім. І. Франка.
Переклав з давньогрецької твори Менандра, Аристофана, Софокла, Есхіла, Еврипіда; з давньоримської твори Горація, Овідія, Лукреція, Сенеки.
Автор прозових творів «Жива античність», «Наодинці зі словом», «Під чужою тінню», «Сивий вітер», «Лініями долі»; поетичної збірки «Наодинці зі Львовом».
Лауреат премії імені М. Рильського та премії Антоновичів.