Україна зависла. Підкилимна боротьба за відставку уряду і проштовхування «ручного» президентського прем’єра вилізла наверх і продовжує дискредитувати рештки владного авторитету. Верховна Рада не змогла відправити уряд у відставку, забезпечивши йому цим імунітет принаймні на півроку. Розклад сил у Верховній Раді такий, що чинна коаліція у складі з Народним фронтом не проголосує за відставку прем’єр-міністра – до такого юридичного трюку тепер хочуть вдатися ініціатори зміни уряду з огляду на імунітет.
Розпуску парламенту і призначення нових виборів не хочуть ряд політичних сил, окрім тих, кому соціологічні опитування пророкують шалений успіх. Частина з них ще не оформилися в партію і є поза парламентом. Проти цього ж виступають і країни-донори, бо розуміють, що вибори на основі старих законів про вибори і про політичні партії підуть Україні тільки на шкоду. Власне з цих причин США і не рекомендували президентові Порошенку допускати політичну кризу в країні до рівня нових парламентських виборів. У цій ситуації для президента Порошенка був можливим один вихід – змусити Арсенія Яценюка до добровільної відставки. А тактика Яценюка полягає в тому, щоб якнайдовше протриматися в глухій обороні.
Ситуація частково нагадує 1917 рік для більшовиків. Бухарін наполягав на продовженні «революційної війни до переможного кінця», Ленін прагнув «миру за будь-яку ціну», а Лев Троцький прославився виразом «Ні миру, ні війни, а армію розпустити». Тільки зараз не Перша світова війна. Зараз не час виясняти, хто кому «троцький», хто «бухарін», а хто «ленін». І про таку «розкіш», як двовладдя, треба також забути. На кону стоїть екзистенція української держави. І той факт, що попри такі серйозні виклики і загрози сучасна українська еліта вирішує, що внутрішньо-кланові інтереси є важливішими, свідчить про її безвідповідальність та недалекоглядність.
Війна між президентом Порошенком і прем’єром Яценюком за те, хто з них залишиться «безсмертним», тобто одноособово контролюватиме фінансові потоки, стала, на жаль, квінтесенцією сучасної української політики. І нехай народ зачекає, поки «боги» вовтузяться на владному Олімпі. Найбільш цинічним у цій історії є те, що, прикриваючись війною та іноземною інтервенцією, які буцімто заважають проводити реформи та притягати до відповідальності діячів попереднього злочинного режиму, державна еліта України влаштовує внутрішньовидові розборки. І все це – на тлі катастрофічного зубожіння громадян, зовнішньої військової загрози та відсутності хоч якоїсь перспективи на покращення ситуації.
Штучна криза, що розповзлася київськими пагорбами, є свідченням того, що потужне громадянське суспільство, яке існує в Україні, майже не має реального впливу на стару і корумповану владу. А неконтрольованій владі така свобода дій відбирає рештки розуму та навіть притуплює інстинкт самозбереження. Здавалося, що революційні події завдали вже такого сильного удару по старій олігархічно-клановій системі, що тепер громадянське суспільство регулярно делегуватиме своїх найкращих представників у владу, в результаті чого відбуватиметься поступова заміна державно-політичної еліти. Проте вже перші дії партійно-політичних лідерів щодо розподілу місць у владній ієрархії продемонстрували суспільству, що ніхто навіть не думає змінювати старий кадровий потенціал. Партійно-мародерський квотний розподіл місць у владних вертикалях мав би відразу насторожити українське суспільство, оскільки було очевидно, що з ним система регенерується і буде відчайдушно захищатися, а можливо, навіть перейде у наступ.
Прикриття іноземцями
Щоб краще зрозуміти ситуацію, що склалася, потрібно пригадати, як відбувалося формування «кабінету Яценюка». Тут ніхто з коаліціантів не пас задніх. Але найбільше місць дісталося президентові. Для того, щоб хоч трохи замилити очі своїм громадянам, творці нової влади запросили кількох іноземних спеціалістів. Хоча й тут багато залежало від того, хто запрошував. За чиєю точно «квотою», наприклад, в уряд потрапили Абромавічус, Квіташвілі та Яресько – повної ясності нема, хоча всі натякають на президента Порошенка. Ми також не дізналися, чи ставилися перед ними якісь умови, чи мусили вони присягати в особистій вірності тому, хто їх запросив? Аналізуючи діяльність двох центрів прийняття рішень, а саме президента Порошенка та прем’єра Яценюка, можна стверджувати, що їм взагалі не йшлося про докорінне реформування. Набагато важливішим був контроль за корупційними схемами навколо державних підприємств та ласих «надходжень» від державних служб. І тут уже виникають запитання до самих «варягів», оскільки українське суспільство покладало на них величезні надії. Вони були поза старою системою, асоціювалися або із демократичним західним світом, або ж із успішним реформаторським досвідом.
Але йшов час, а особливих реформ, окрім драконівського підняття тарифів, не помічалося. Час до часу запитальні погляди українців зверталися до міністрів з-поза системи, але вони мовчали. Міністр охорони здоров’я Квіташвілі взагалі ледве не зійшов з дистанції, оскільки виявився безсилим у боротьбі проти мафії із закупівель лікарських препаратів. Він чесно заявив про свою відставку, але Верховна Рада, де засідають лобісти цієї мафії, його не «відпустила». Їм потрібний був такий м’який і податливий чоловік на цій посаді.
Наступним увірвався терпець міністру економічного розвитку та торгівлі Айварасу Абромавічусу. Міністр не просто подав до демісії, але й зробив публічну заяву про факти корупції та тиску з боку першого заступника голови президентської фракції БПП у Верховній Раді та особистого друга Петра Порошенка – Ігоря Кононенка.
Вибухнув скандал. Але, як водиться, ворон ворону ока не виклює, і свої Кононенка в образу не дали. Українські антикорупційні органи дочекалися, поки один із учасників корупційної схеми і претендент на високу посаду від самого Кононенка виїхав за кордон «на лікування», лише тоді висунули йому підозру. Самому Кононенкові ніхто нічого не посмів висувати. Здавалося, що президентській команді завдано неймовірного удару, і нарешті корупційний клубочок почне розмотуватися. Але знову були зроблені неправильні висновки. Чомусь не полишає думка, що президент надто особисто переживав цю історію. Він навіть згадав про неї на прес-конференції у Мюнхені. Але при тому ні словом не обмовився, що засуджує систему «смотрящіх» та корупційний тиск з боку депутатів на міністрів. Здається, що президентові такий «контроль», якщо він виходить від його команди, видається нормальним і допустимим. Президента зовсім не стурбувало існування корупційних схем, а натомість він сприйняв історію з другом Кононенком як помсту за «Мартиненка», завдану табором противників, тобто Яценюком.
Саме тому язик не повертається назвати політичною кризою ситуацію, що склалася. Просто протистояння між президентом та прем’єром, яке постійно існувало, переросло в гарячу фазу. Президент Порошенко вирішив, що йому досить панькатися з не до кінця підконтрольним прем’єр-міністром і розпочав повномасштабний наступ. Брутальний тиск і шельмування Арсенія Яценюка почасти набували не тільки брутальних, але й гротескних форм. Тут і «Біжи кролик, біжи» від голови президентської фракції, і офіційна заява президента, що недовіра до уряду сягнула 70%, і цирк з «обніманнями» від депутата Барни. Розхитавши маятник шельмування Яценюка, президент та його команда вже не могли самі впоратися з джином, якого випустили з пляшки. І все заради чого? Заради того, щоб, поставивши свою креатуру на пост прем’єр-міністра, взяти на себе всю повноту відповідальності за провал реформ та цілковите зубожіння громадян? Ні, президент Порошенко – успішний бізнесмен, він не ризикував би намарно, якби не мав свого перспективного плану.
Канкан для країн-донорів і Верховної Ради
Хоча найвищі українські достойники не звикли звітувати перед громадянами і навіть ділитися з ними своїми планами, є все-таки на світі сила, здатна вимагати у них якщо не звіту, то хоча б пояснень. Цим впливовим суддею, безумовно, є країни-донори, завдяки, яким Україна не провалилася у фінансове провалля. Саме вони не могли не поцікавитися тим, чи є у президента перспективний план на майбутнє, так би мовити, «без Яценюка». Поінформовані джерела стверджують, що, почувши у відповідь, що Яценюка могли б замінити Гройсман, Клімкін або Яресько, представник найбільшої країни-донора резонно зауважив, що це може спричинити глибоку політичну кризу, яка закінчиться новими парламентськими виборами, а цього Україні якраз не бажали б. Не отримавши підтримки з боку США, президент Порошенко був не в стані зупинити маховик кампанії, спрямованої на дискредитацію та відставку уряду Яценюка. Потрібно було терміново шукати вихід із ситуації.
Голосування за відставку уряду Яценюка означало б не що інше, як те, що президент Порошенко пішов проти волі США. Тому довелося вдатися до єдино можливого варіанту: дозволити депутатам висловити недовіру уряду, але не голосувати за його відставку. Передишка була потрібна Петрові Порошенку для того, щоб дотиснути Арсенія Яценюка добровільно піти у відставку. У такому разі він міг спокійно відповісти американцям, мовляв, Яценюк не витримав і добровільно зійшов зі сцени. Але Арсеній Петрович виявився тертим калачем і навідріз відмовився звільняти крісло прем’єра. Процедура «дотискання» явно затягнулася. Та й серед запропонованих наступників не виявилося таких, що без проблем могли б пройти горнило голосування у Верховній Раді або ж не викликали б запитань у країн-донорів.
Порошенкові потрібна не просто відставка Яценюка, йому треба протягнути через Раду свою ручну креатуру. Найкраще для цього надавався б Володимир Гройсман. Людина особисто віддана Порошенкові, котра на ділі, тобто на посаді спікера парламенту довела, що для нього не існує ні регламенту ВР, ні Конституції України, ні законів, якщо на кону стоять президентські інтереси. Але кандидатура Гройсмана проблеми не знімає, а тільки загострює. Ті ж західні країни-донори не захочуть аж такої узурпації Порошенком влади. Бо й українці, й американці добре знають, чим це традиційно закінчується в Україні – в найкращому випадку Ростовом. Та й за згоду ВР на таку рокіровку доведеться заплатити немалу ціну. Крім того, у самій підконтрольній президентові фракції БПП почався поки що тихий бунт. Відхід Гройсмана з посади голови ВР може значно послабити вплив президента на український парламент.
Як бачимо, у цьому варіанті, який є традиційним для політики Порошенка, зовсім не йдеться про кваліфікації претендента на посаду прем’єр-міністра, а набагато важливішими є слухняність та особиста відданість. Те, що Володимир Гройсман не має доброї освіти і є більше практиком ніж реформатором з візією майбутнього, Петра Порошенка не цікавить взагалі. Такий принцип кадрового відбору дає можливість зрозуміти появу серед претендентів кандидатури Павла Клімкіна, який навіть на посаді міністра закордонних справ є блідою тінню президента Порошенка. Зрозуміло, що навіть у випадку «добровільної» відставки Яценюка кандидатура Клімкіна непрохідна через Верховну Раду і неприйнятна для країн-донорів через її залежність від Петра Порошенка.
Мовчання Яресько
Із задекларованої президентом «трійки» залишається тільки кандидатура Наталі Яресько. Якщо чесно, то постать просто ідеальна для замилювання очей і випускання на деякий час пари. Чому? Для відповіді на це запитання варто уважніше придивитися до стрімкої кар’єри та діяльності на посаді міністра фінансів Наталі Яресько. Потрапляння пані Яресько в уряд відразу обросло легендами. Американка українського походження, яка, якщо не помиляюся, починала працювати фінансистом в американському посольстві в Києві, змогла зробити карколомну кар’єру в Україні. Завдяки чому? Видатним кваліфікаціям, великому професійному досвіду чи, як би сказали прихильники теорії змов, американці поставили наглядати свою людину за злодійкуватими українцями?
Тепер важко сказати, кому належало те вагоме слово, яке винесло звичайну українку з діаспори на фінансову вершину української держави. Але найважливішим є те, які надії покладали українці на призначення в уряд цієї пані. І чого гріха таїти, більшість сподівань були пов’язані з тим, що нова міністр фінансів ще зовсім недавно була володаркою американського паспорта. З цього випливало кілька генеральних надій та сподівань українців на Наталю Яресько.
По-перше, багато хто справді вважав пані Яресько своєрідним «контролером» зі США за українським урядом. По-друге, більшість були переконані, що Наталя Яресько є людиною некорумпованою і непричетною до усталеної в Україні кланово-олігархічної системи. По-третє, що пані Яресько, чудово розуміючись на фінансах, не залишить жодних шансів спритним іноземним ділкам поживитися коштом України. По-четверте, що Наталя Яресько дуже відповідально ставитиметься до написання бюджету держави і що там корупційна миша не прошмигне, а не те, що будуть виділятися багатомільйонні кошти на сумнівні конкурси патріотичної пісні. По-п’яте, і це найголовніше, що пані Яресько негайно дасть знати українському суспільству про самі спроби корупції.
І що ми отримали в сухому розрахунку? Про те, що Наталя Яресько є американським «контролером», на жаль, не засвідчив жоден факт з її міністерської діяльності. Навіть навпаки, склалося враження, що пані Яресько намагалася максимально дистанціюватися від всього, вдаючи із себе сухого бухгалтера всеукраїнського масштабу. Вона справді не була пов’язана з кланово-олігархічними угрупованнями в Україні, але й не намагалася присікти корупційні схеми, якщо вони тягнулися до президента або прем’єр-міністра. Будучи «західною» людиною із відповідною освітою, пані Яресько навіть не намагалася пояснити закордонним кредиторам українську специфіку. І тут важко однозначно оцінити плюси й мінуси від її діяльності. Оскільки вона була, з одного боку, ширмою, якою прикривалися назовні українські корупціонери, а з другого – важко уявити, що сталося б з Україною без кредитів та фінансової допомоги Заходу.
І найголовніше, чому кандидатура Яресько не цілком надається, щоб очолити уряд України? Міністр фінансів держави просто не могла не знати про факти масштабної корупції в країні. А отже, знала і мовчала. Як керівник міністерства, до якого належать митна та податкова служби – найбільш корумповані в Україні структури, пані Яресько або не впоралася із завданням, або навіть не пробувала щось змінити. Наталя Яресько не вчинила так, як це зробив міністр Квіташвілі, тобто не заявила публічно, що не може впоратися з проблемою. Їй також не вистачило духу вчинити так, як це зробив Айварас Абромавичус – привселюдно оголосити, хто є відповідальним за корупцію у життєво важливих для існування держави службах. Хто їх насправді контролює, хто «дахує».
Пояснень мовчанню Наталі Яресько може бути тільки два: або вона втягнута в корупційні схеми, або її паралізував страх за життя своє і своїх рідних. Якщо поясненням є перша причина, то призначення такої людини на посаду прем’єр-міністра було б зі зрозумілих причин фатальним. Якщо ж причина криється у страху за своє життя, то тим більше кандидатура Яресько не підходить на цю ключову посаду, яка мала б провести докорінні реформи, зламати всі без винятку корупційні схеми і водночас протиставити себе впливовим олігархічним кланам.
І ще один невеличкий, але важливий нюанс. Призначення і подальший можливий провал Наталії Яресько може настільки демотивувати українське суспільство, мовляв, у нас навіть американці не можуть навести лад, що у людей не залишиться іншого вибору, ніж бунт «безсмысленный и беспощадный». І, на жаль, історичний досвід маємо у цьому плані величезний.