Якщо за допомогою гугла спробувати знайти щось, що символізує історію як науку, як явище загалом, то результати будуть різними. Найчастіше пошуковик пропонуватиме давньогрецьку музу Кліо, котра здавна вважається покровителькою історії й традиційно зображується у вельми солідний спосіб – із сувоєм тексту й мудрим поглядом. Поглядом наставниці, яка втілює добре знану сентенцію Цицерона про «історію – вчительку життя».
Якби Цицерон жив сьогодні, то, з високою долею ймовірності, зрікся би своїх слів. Тому що повсюди яскрава демонстрація того, що історія дуже часто вчить нас лише того, що насправді не вчить нічого. Навіть не так – історія людям кожної епохи пропонує чимало вагомих уроків. Біда в тім, що її учні в більшості неуважні, ліниві та самовпевнені. Учні першої чверті ХХІ століття – зокрема класу 2023 року – аж ніяк не виняток.
Серед істориків досить популярним є жарт, що улюбленим сільськогосподарським знаряддям українців є граблі. Не тому, що ми – як справжні і прямі потомки древніх трипільців (насправді ні) – були в більшості землеробами упродовж століть. А тому що ставання на граблі траплялось у нашій історії аж надто часто.
Найчастіше наші граблі набували вигляду внутрішніх колотнеч і суперечностей, міжусобної «руїни», якою радо користались не обов’язково сильніші, але більш організовані, цілеспрямовані, цілісніші, а нерідко й цинічніші сусіди. Прикладів чимало. Навіть якщо відкинути давню Русь, чиї міжкнязівські усобиці не варто сприймати в сучасних національних і суспільних категоріях, то перед очима «Руїна» після смерті Богдана Хмельницького, чия сутність найкраще передана в народній мудрості «Де два Івани – там три гетьма́ни».
Ще свіжіші й актуальніші події Української революції вже трішки більш як столітньої давності, коли низка спроб відродити Українську державність зазнали невдачі. Поміж інших вагомих причин – передусім зовнішньої агресії – ключовою була відсутність внутрішньої єдності поміж українських діячів. Часто приписувана Володимирові Винниченкові фраза «Як не буде України соціалістичної, то хай не буде ніякої!», хоч і сказана не ним, а кимось з інших політиків-соціалістів доби Директорії, підкреслює ключову проблему – переважання власних інтересів над загальними, нездатність піднятись понад рамками вузьких чи то особистих, чи ідеологічних, чи партійних інтересів.
Символічна річниця була зовсім нещодавно – 14 грудня 1918 року під тиском селянського повстання, очолюваного переважно соціалістичною Директорією, зрікся влади гетьман Павло Скоропадський. Можна багато сперечатись про досягнення і прорахунки останнього гетьмана, адже в нього було чимало і тих, і тих. Але в історії його повалення дуже важливий контекст. Антигетьманське повстання трапилось тоді, коли нова агресія російських більшовиків видавалась справою найближчих тижнів. Чи варто було в ім’я абстрактних гасел про соціальну рівність (або конкретного бажання захопити владу у членів Директорії і переділити землю в селян) починати фактично громадянський конфлікт перед лицем неминучого вторгнення ззовні – розсудила історія.
Про наслідки такого виступу проти власної держави за умов зовнішньої загрози та лише внаслідок ідейних і політичних розбіжностей добре написав у спогадах тогочасний галицький політик Лонгин Цегельський: «Українська т. зв. демократія... завзято поборювала гетьмана й його владу, головно тому, що він скасував соціялістичні закони Центральної Ради... Але ці партії могли робити лиш неґативну роботу... їх революційна демагогія могла спричинити заколот, але не могла нічого збудувати. Навпаки, їх деструктивна аґітація стелила дорогу большевикам».
Коли 2014 року Росія розпочала агресію проти України, то наше суспільство продемонструвало достатній рівень єдності, щоб мати змогу локалізувати ворожі дії в рамках частини Донецької та Луганської областей. Серед політиків з єдністю було гірше, особливо після завершення найактивніших боїв у зоні АТО у 2015 році. Та навіть вони зуміли призабути (бодай на позір) про власні сварки і образи, коли почалось повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року.
Здавалось, що нарешті українці – як суспільство, так і політики – навчились в історії бодай чогось і цього разу оминуть граблі міжусобиць. Та щойно пряма загроза Києву минула, лінія фронту восени 2022 року набула більш-менш стабільних обрисів, а війна стала радше позиційною, ніж маневреною, як тінь нашого улюбленого сільськогосподарського знаряддя повернулась і знову грізно нависає над Україною.
Лише за останні тижні-місяці одразу пролунало декілька дуже тривожних сигналів, насамперед від української влади чи дотичних до неї осіб. Тему проведення виборів під час війни раз по раз вкидають в інформаційний простір з провладних кіл, попри заперечення самого Володимира Зеленського про можливість їх проведення. Президент або лукавить, або не знає, чим займається його власний Офіс на чолі зі «сірим кардиналом» Андрієм Єрмаком. Який із цих варіантів гірший – так одразу і не скажеш.
Вибори за нинішніх умов були б пародією на демократичні процедури, адже мільйони українців за кордоном чи сотні тисяч на фронті просто не зможуть проголосувати. У поєднанні з неминучою цензурою, зловживаннями і тиском на опозицію такі вибори для влади є просто мрією, адже гарантуватимуть збереження нинішніх позицій. Хай і ціною демократичності, гідності, свободи вибору – всього того, за що ми і боремось у цій війні. Чи готовий президент (чи радше пан Єрмак?) заплатити цю ціну за збереження влади і чи толеруватиме такі кроки суспільство – невідомо. Дуже не хочеться, щоб таки довелось перевіряти на практиці.
Не менш тривожним сигналом є дедалі більша ворожість Офісу президента до Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного. Сам генерал жодного разу ні словом, ані ділом не натякав на бодай мінімальні політичні амбіції, а зосереджений на здобутті перемоги над Росією. Проте його висока популярність у суспільстві для політиків при владі вочевидь здається вкрай загрозливою. Тож раз по раз трапляються то тут, то там «вкиди», покликані дискредитувати Залужного. Останній, найбільш гучний і маразматичний приклад – «словесний понос» народної депутатки від «Слуги народу» Мар’яни Безуглої, котра вже кілька тижнів поспіль з усіх сил критикує Залужного, висуває йому різноманітні безглузді вимоги, а тепер і прямо закликає відправити його у відставку.
Із постаттю Безуглої загалом все ясно – їй давно пора на огляд до компетентних терапевтів, а її буття в парламенті є величезною плямою сорому на виборцях 217-го виборчого округу. Хоча міністр оборони Умєров і заявив, що жодних намірів змінювати Залужного немає, повірити в це важко. Бо якби «думки» Безуглої були лише її власними і виразно суперечили позиції партії «Слуга народу» чи Офісу президента – вона давно припинила б цю клоунаду на власній фейсбук-сторінці. А оскільки цирк триває – значить так потрібно «верхам». Потрібно настільки, що заради усунення вкрай гіпотетичного в майбутньому політичного конкурента там готові йти і на конфлікт з військовими, і на черговий розкол суспільства.
Це тільки два приклади. А можна говорити і про безглуздий на сьогодні, але такий вигідний телемарафон з одночасним «зацитькуванням» опозиційних медіа (котрі теж не без гріха, але точно не гірші), і про те, як давній подрузі Зеленського Олені Кравець на нікому не потрібне телешоу виділяють з бюджету фактично стільки ж коштів, скільки й на будівництво оборонних споруд у фронтовій Запорізькій області... Багато про що ще можна писати, але суть від цього не зміниться.
Є стійке враження, що на Банковій свято повірили, що війну Україна як мінімум не програє, тож можна активніше займатись куди більш звичними інтригами, підкилимними іграми і розпилом грошей. Це ж значно простіше, ніж налагодити нормальну роботу ТЦК, а не демонстративно, у дусі «простих рішень», замінити всіх воєнкомів без корекції самої системи. Це набагато приємніше, ніж йти на вимушені й непопулярні кроки для кращої готовності країни до тривалої війни, зокрема що стосується мобілізації. Бо навіщо щось реально робити задля налагодження нормальної, прозорої системи мобілізації, якщо можна влаштовувати показові «маски-шоу» у спортзалах чи відпочинкових комплексах. Тим більше, що значна частина «простого народу», тобто ядра виборців, таким шоу задоволена.
Страшно уявляти, що має трапитись на фронті, щоб «протверезити» усіх цих людей. А ще страшніше буде, якщо це таки трапиться. Тому початковий оптимізм перших місяців повномасштабного вторгнення, що українці, зокрема політики, чогось навчились на прикладах історії, тепер виглядає як мінімум передчасним. А тінь помилок козацької «Руїни», 1918-го чи багатьох інших з нашого минулого – все густіша і темніша. Поки що – попри все – це лише тінь. Є всі шанси її відвернути. Та якщо їй таки судилось матеріалізуватись, то наступні покоління українців отримають додаткові уроки історії з розряду «як робити не треба». Ймовірно – щоб знову ці уроки прогуляти. І той факт, що проблема грабель характерна для багатьох суспільств, а не лише українців, навряд чи когось втішає.