17 листопада в Берліні пройшов так званий антивоєнний марш російських політичних емігрантів. Подія, яку анонсували ще в жовтні, зібрала небагато людей. Хоча в Німеччині зараз мешкає понад 1,3 млн росіян та осіб з російським корінням, на акції побували лише 2 чи 3 тисячі учасників. Та й то не всі з них були росіянами. Така невисока відвідуваність маршу спростовує тези російської ліберальної опозиції, що росіяни масово виступають проти війни і з нетерпінням чекають на падіння режиму Путіна.
Російські опозиціонери в екзилі завзято намагалися запевнити самі себе і західну аудиторію, що вони представляють російський народ і мають право говорити від його імені. А значить заслуговують на увагу, медійне висвітлення й фінансові ресурси. Офіційними гаслами маршу стали три пункти: «Проти війни. Проти Путіна. Свободу політв’язням». На чолі колони йшли Юлія Навальна, Ілля Яшин і Владімір Кара-Мурза.
Хоча медійну картинку забезпечували представники умовно «ліберального російського опозиційного табору», на марші можна було побачити прибічників різних політичних течій – від антифашистів до прихильників РДК і шанувальників Навального. Зайве казати, що такий строкатий ситуативний конгломерат без авторитетного загальновизнаного лідера не здатний становити будь-яку загрозу для російського диктатора.
На акції лунали гасла про закінчення війни і виведення російських військ з України. Але особливий наголос робився на розмежуванні між поганим Путіним-убивцею і хорошими росіянами, які начебто дуже хочуть миру, але ніяк не наважаться вийти на акції протесту в себе вдома. Тому змушені страждати й терпіти увесь тягар війни. Юлія Навальна так і заявила: «Ми повинні виходити за тих людей, які зараз у Росії і не можуть вийти». Ілля Яшин додав, що люди зібралися в Берліні, щоб сказати: «Путін – військовий злочинець. Його місце – не у Кремлі, а у в’язниці».
Така риторика мала особливо потішити серця західних політиків. Вони досі вірять у казку про «демократичну Росію», яка за помахом чарівної палички має постати одразу після падіння режиму Путіна. І сподіваються, що одного чудового дня російські політемігранти, які оселилися на Заході, повернуться на батьківщину і стануть владою. А там і до «демократичної, європейської Росії» рукою подати.
Насправді марші берлінськими вулицями жодним чином не становлять загрози для Путіна. Такого кшталту заходи можна проводити хоч щодня: ніякого впливу на ситуацію в Росії вони не матимуть. Проте антивоєнні марші російських лібералів дають можливість зафіксувати перед грантодавцями факт виконаної роботи. Отже, є хороші шанси й надалі отримувати підтримку. Можливо, у цьому й полягав головний ідейний задум антивоєнного маршу?
Заради історичної справедливості потрібно сказати: існує практичний досвід використання російських політичних емігрантів для повалення центральної влади й виведення з ладу російської військової машини. Цей план успішно придумала й реалізувала Німеччина понад сто років тому.
На початку 1917 року Німецька імперія опинилася у скрутному становищі. Війна на два фронти виснажувала державу. Стратегічна ініціатива поступово перейшла до держав Антанти. Економічне становище погіршувалося. Продуктів не вистачало. Зростала соціальна напруга всередині країни. Шанси на перемогу в Першій світовій невпинно наближалися до нуля. Потрібно було терміново шукати вихід. І німецька влада й Генштаб звернули свою увагу на Росію.
Російська імперія теж опинилася на межі колапсу й соціального вибуху. Тривала війна виснажила її ресурси. Боєздатність військ падала. У лютому 1917 року внаслідок революції було повалено самодержавство. До влади прийшов Тимчасовий уряд, який, однак, вирішив продовжувати непопулярну в народі війну. Але його влада була надто хиткою й непевною. У лютневій революції німці побачили реальну можливість вивести Росію з війни, щоб потім спрямувати усі свої сили на Захід. Головною дійовою особою, яка могла забезпечити дезінтеграцію російської військової машини, Берлін обрав Лєніна, який тоді мешкав у Швейцарії та мріяв про світову комуністичну революцію.
Німецький дипломат Ульріх фон Брокдорф-Ранцау писав: «Я вважаю, що, на наш погляд, краще підтримати екстремістів, оскільки саме це найшвидше призведе до певних результатів. З імовірністю, місяці через три можна розраховувати на те, що дезінтеграція досягне стадії, коли ми зможемо зламати Росію військовою силою».
Лєнін швидко прийняв пропозицію німецької сторони повернутися до Росії. Для доставки вождя партії більшовиків і численної свити російських політемігрантів на історичну батьківщину Німеччина організувала у квітні 1917 року три потяги зі спеціальним пломбованим вагоном, у якому їхав більшовицький вождь. Також було детально обговорено фінансування підривної діяльності комуністів. За деякими даними, більшовики отримали від німецької влади грант у сумі близько 26 млн золотих марок на повалення монархії й виведення Росії з війни. У нинішніх цінах це становить 87 млн євро. На тлі поточних витрат Європи й Америки на допомогу Україні це дуже скромна цифра.
Вінстон Черчилль якось зауважив, що Лєнін був ввезений до Росії у пломбованому вагоні «як чумна бацила». І він виконав свою місію. Уже через кілька днів після прибуття Лєніна до Петербурга один із керівників німецької розвідки в Стокгольмі телеграфував у МЗС до Берліна: «Приїзд Лєніна до Росії успішний. Він працює так, як ми цього хотіли б». Згодом німецький генерал Еріх Людендорф писав у своїх мемуарах: «Посилаючи Лєніна до Росії, наш уряд брав на себе особливу відповідальність. З воєнної точки зору цей захід був виправданий, Росію потрібно було повалити».
Німеччина не плекала надію на встановлення демократії в Росії. Кошти з німецького бюджету йшли на цілком конкретні недемократичні цілі: організацію державного перевороту представниками однієї політичної сили. Але результат було досягнуто: Тимчасовий уряд було повалено, а Росія вийшла з війни.
Щоправда, прихід до влади більшовиків не врятував Німеччину від поразки в 1918 році. Та й більшість народів колишньої імперії не змогли здобути незалежність і скинути ярмо російського імперіалізму, який швидко прийняв комуністичний образ. Але це вже інша історія.
Якби сучасний Захід справді хотів програшу Росії у війні й повалення режиму Путіна з допомогою російської опозиції, він мав би діяти інакше. Замість того, щоб марнувати час на організацію закордонних маршів з нульовим ефектом і виділяти гранти на підтримку діяльності російських ліберальних політичних емігрантів, варто пошукати нового умовного Лєніна. І виділити йому грант на організацію державного перевороту проти режиму Путіна.
Проблема в тому, що російське опозиційне поле тотально зачищене. Знайти тих, хто спроможний на державний переворот чи на дієву агітаційну антивоєнну кампанію, дуже важко. Проте можливості інформаційної епохи теж значно більші. Історія показує: державні перевороти й бунти в Росії завжди забезпечують надійніший результат, ніж народні рухи й революції.