Григорій Козловський — президент футбольного клубу "РУХ", бізнесмен, меценат, екс-депутат Львівської обласної ради, співвласник Львівської тютюнової фабрики.
За три роки до початку війни Григорій Козловський почав будівництво Академії футболу "РУХ" навколо Винниківського озера. Восени 2021 року вже були сформовані навчально-тренувальні групи, які почали тренування та навчання в академії. Нещодавно команда академії U-19 перемогла у чемпіонаті України серед юнацьких команд.
Спеціальний кореспондент РБК-Україна завітав на базу академії та розпитав Григорія Козловського про футбол, політику, бізнес і волонтерство під час війни, а також про те, якою буде Україна після перемоги над Росією.
— Вітаю із перемогою команди U-19 у чемпіонаті України серед юнацьких команд і з державною нагородою за допомогу Збройним силам України від Міністерства оборони.
— Дякую!
— Ці події наче відбивають життя більшості українців зараз, коли треба робити свою справу і водночас йде війна. Що в вашому житті змінилось після 24 лютого? Що ви відчули тоді?
— Злість, яка з початку війни не вщухає, та біль — от два найяскравіших почуття, які панували у мене в душі. Насправді перших днів три був шок, важко було зібратися, я реально до 12-ої години просто лежав у ліжку та дивився у стелю. Я б не назвав це депресією — скоріше, це був шок. Шок від того, як жити далі, як боронити країну, як все має бути. Потім зібралися з думками та почали рухатися далі.
Війна війною, а перемогу ніхто не скасовував. Ворога потрібно проганяти з нашої землі. Потрібно брати себе в руки та робити все для того, щоб наша ненька перемогла.
— Львів з початком війни став одним з головних гуманітарних центрів та волонтерських хабів України: багато біженців, логістика військової та гуманітарної допомоги. Це неабияке навантаження на місто. На вашу думку, місто, влада, міська та обласні ради справляються з цією місією?
— Як показала війна ще з 2014 року, у нас дуже розвинуте, українськолюбне суспільство, особливо на Заході. І ніщо так не об’єднує українське суспільство, як спільний ворог. Волонтерський рух, який мав місце на початку війни, потім був трохи в менш активній фазі, але все-одно постійно був. Місту та області було б самим важко справитися…
Сьогодні у нас близько 200 тисяч біженців. А що робилося на вокзалі: в день 30–35 тисяч біженців, я сам бачив. Повірте, коли дитині дають шматочок піци і мати каже: "Ти все не їж, лиши собі на вечір", слухаєш зі сльозами. Діти були завернуті у штори, у простирадла — люди з дому тікали, хто як міг. Це велика біда.
Але ця самоорганізація українців, які долучилися до цього процесу, дуже допомогла це пережити і по-справжньому допомогла людям, які сюди приїхали. У нас безпосередньо в академії жило до тисячі людей з харчуванням.
24-го почалася війна, я дзвоню постачальнику, питаю: "У вас м’ясо є?" — "Є". — "Скільки?" — "9 тонн". — "Беремо". Тобто не питали що саме, одразу — беремо! "У вас гречка є?" — "5 тонн". — "Беремо". Отак купляли продукти. Ми в день готували тільки на вокзал близько тисячі обідів своїми силами. Зараз ми дійшли до цифри 4 700, але зараз легше, бо і фонди почали помагати. Перші два місяці це повністю була ініціатива наша. Плюс, у мене біля тисячі людей жило в академії. Це дуже крута історія взаємодопомоги.
— Волонтерство і взаємодопомога людей — дійсно круто. А влада якось сприяє вирішенню проблем переселенців у місті?
— Щодо Максима Козицького, який є зараз головою області та повністю курує певні напрямки допомоги, то можу сказати, що бачу повне сприяння й допомогу — і цей рух є двостороннім. Потрібно десь виїхати, щось привезти, щось підвезти, або розподілити — дзвонимо: "А вам є куди дати?" — "Так, давай сюди". Така чисто робоча історія.
Я і по меру Садовому не маю зараз великих зауважень, хоча він меншою мірою причетний до цих всіх історій. Але можу сказати, що за своїм характером Андрій Іванович є щирим і правильним, тому що він у нас мер непростий, скажімо так, але під час війни він став більш людяним. Війна на нього позитивно впливає, якщо чесно (сміється).
У цілому, у місті та області нема проблем з владою. Зараз Львів як один організм волонтерить, нема ніяких проблем. Ми дійсно боремося, нам нема що ділити: у нас одна ціль — перемогти у цій війні.
— Яка зараз ситуація з футбольним клубом, з академією "Рух"? Чи мають футболісти такі ж можливості тренування, те ж забезпечення, що і до війни?
— 23 лютого у нас проходив турнір, де було 20 команд, а 24-го почалася війна — і в академії залишилося 260 дітей. Буквально в перший тиждень ми вивезли їх за кордон, частково в Румунію, частково в Польщу, частково в Словенію і в Словаччину. Ми свою академію ізолювали та дали можливість дітям тренуватися. Були проблеми із виїздом тренерів, бо не у всіх був дозвіл. Тобто виїхали ті, кому за 60 років і хто мав не український паспорт. Але було критично мало тренерів, того з цим була проблема. Звісно, у нас тренувальний процес був не те щоб призупинений, він був неповноцінний.
— Діти з яких клубів були в академії після нападу Росії?
— З різних міст: це і Мелітополь, і Маріуполь, і Одеса, і Харків, і "Динамо" (Київ). Там всюду були обстріли, війна. Ми майже місяць тут утримували дітей, вони тренувалися. Діти не відчули, що війна почалася, вони отримали унікальну можливість потренуватися на найкращій базі в Європі.
У нас тренувальний процес не зупиняється, шкода, що немає всіх наших дітей в Україні. Сподіваюсь, що якось ситуація стабілізується і ми зможемо повернути нашу академію до повноцінного життя.
U-19, U-18, U-17 — всі тренуються, живуть повноцінним життям, по два тренування в день, зі старшими процес також робочий. А з молодшими не до кінця зрозуміло, що відбувається за кордоном. Ви знаєте, я звик все бачити сам, всім керувати, всюди бути. А коли ти чогось не бачиш, то здається, що щось не так.
— За тиждень до початку війни було оголошено масштабний набір в академію "Руху", як війна вплинула на ці плани?
— У нас було три хороших проекти. Ми два проекти планували з блогерами "Трендець" і з Романом Бебехом. Хотіли знайти зірку народно-футбольну. І власне, коли ми знайшли оцю людину, то вона мала за нашим задумом зіграти у професійному футболі за ФК "Рух". Це було б дуже круто і дуже цікаво. Шкода, що цього не відбулося.
І третій проект — набір в академію. Минулого року ми пішли на експеримент — набирали дітей 2010 року народження, тобто 10-літніх дітей. До нас в Україні цього ніхто ніколи не робив, оскільки казали, що це занадто малі діти. Ми цього року хотіли ще далі піти — набирати 10-літніх і 9-літніх. А через рік набирати 9-літніх і 8-літніх. Тобто мета була дійти до того рівня, що в нашу академію приймають дітей з 8 років.
Тобто планів було багато, мрій багато. Як воно зараз буде? Вірю, що буде, але буде важче, бо зараз усім не до футболу. Всі розуміють, що війна, всім важко, потрібно виживати. Але ж війна колись закінчиться, ми переможемо ворога, а футболісти з неба не падають і за день не виховуються. Хтось їх має вирощувати — чому не ми?
— Прем'єр-міністр Великобританії Борис Джонсон запропонував віддати право на проведення "Євро 2028" Україні. Що думаєте про цю ідею?
— Я вважаю, що за такий жест потрібно вчергове вклонитися великому англійському народу і великому англійському прем’єру. Борис Джонсон — людина, яка показала себе як великий борець за справедливість і волю інших народів. Зараз таку боротьбу веде Україна. І я вам скажу, що з такими союзниками можна та навіть треба йти в розвідку.
Щодо "Євро — 2028", я думаю, коли Борис Джонсон про це говорив, то це був також його прояв любові до українського народу, бо він настільки нас полюбив, що готовий і сорочку зняти з себе. Але я вважаю, що все має бути за спортивним принципом. Краще з піднятою головою дати бій і не пройти, ніж без бою пройти.
— Бачите хлопців з "Руху" серед гравців на цьому чемпіонаті?
— Звісно, бачу! Я про це мрію! Я ж колись казав, що моя мрія — щоб 11 випускників "Руху" грали за збірну. Це така мрія too much, але чим вища планка мрії, тим більше ти здобудеш результату.
— Яким взагалі бачите розвиток українського футболу через війну? Чи можливий він?
— Зміни будуть, і зміни будуть кардинальні. Їх навіть важко спрогнозувати, наскільки це глобальні зміни. Я думаю, що будуть і величезні проблеми. Єдине, на що розраховую особисто я, що українці є дуже спортивною нацією. Ми завжди у будь-який час, як би не було важко, грали у футбол.
Українці — футбольна країна, футбольна нація. Я думаю, що ми переборемо, просто шлях буде довший, шлях буде тяжчий. Але те, що ми дійдемо до фінішу і повстанемо з попелу футбольного — у цьому я точно переконаний. Я б не брався робити якісь інші прогнози, але все буде добре.
У цьому контексті, до речі, моя ідея об'єднати УПЛ та чемпіонат Польщі в один чемпіонат – могла би стати в нагоді. Для цього треба створити умовну екстралігу, де грали б по 10 українських та польських команд. Уявляєте потенціал такої ліги від Чорного моря до Балтійського? Така об'єднана ліга коштувала б нереальних грошей! Шалена нереалізована мрія.
— Ви нещодавно склали повноваження депутата Львівської облради. Що стало головним тригером цього рішення?
— Ця ідея була у мене ще минулого року. Перші спроби піти я зробив минулого року восени, але мене вмовили побути там до нового року. Через повагу до деяких людей, та враховуючи особисту дружбу з деякими з однопартійців, до нового року це не робив. Але у нас була домовленість, що після нового року на першій сесії я складу повноваження. І як тільки оголосили в облраді, що має бути сесія, я одразу написав заяву на складання повноважень. Це не було сюрпризом для тих, хто там.
— В одному інтерв’ю ви казали, що сама концепція облради себе вичерпала. Чому так вважаєте?
— Розумієте, це таке не зрозуміле мені утворення. Тут або потрібно якісь повноваження додавати облраді, або з радою прощаємося. У такому стані вона окрім політиканства, нічим не займається.
Наприклад, написав хтось одну заяву і борються за те, хто її зачитає, хто кого як обізве. Я не для того йшов туди, щоб шукати собі ворогів і когось обливати брудом. Я мав надію, що облрада дасть більше можливостей для того, щоб я міг реалізувати мрії людей. Там таких можливостей нема. Бувши головою інженерної комісії, я таких можливостей не бачив.
Все зводилось до того, що по 5-6 млн в кінці року поділять і хтось щось зможе зробити — мене така ситуація не влаштовує. Я хотів мати повноваження, щоб дійсно впливати позитивно на якісь процеси у господарській діяльності. На жаль, там таких речей нема.
— Ви вирішили, що на своєму місці будете приносити більше користі?
— Я у цьому впевнений. Цей орган є абсолютно відмерлий, і він уже не потрібний. Була ідея у нової влади щодо виконкомів, мені здається, що вона робоча, правильна і швидка. Тому що рішення мають прийматися швидко.
Якби ви прийшли та послухали, як там можуть мусолити мозок по пів року за одне питання. А через пів року спитай, з чого все починалося — люди вже й не пам’ятають. Ходити, просто щоб побазікати — мене це не влаштовує. Я свій час ціную, краще я цей час приділлю дітям, сім’ї та академії. Бачите, скільки у мене тут зірочок бігає. Я краще їм час присвячу, ніж там його витрачати.
— Ви закликали долучатися інших підприємців до допомоги ЗСУ. На яку допомогу зараз найбільший запит?
— Це вперше, коли я в публічній площині з’явився як волонтер. Я так ніколи не робив, хоча насправді у мене є більш як 15 нагород: і президентських, і від військових частин, від командирів, генералів, церковних. Я ніколи про це не говорив, просто тихенько робив та й робив. Але коли ти вже не маєш ніякого політичного майбутнього, тобто коли це вже в минулому для тебе, то на душі стає легше, ти можеш про це говорити і тобі ніхто не дорікне, що ти хочеш піаритися, щоб балотуватися. У ВРУ я не балотуюся, я часто про це говорив.
У мене є угода з дружиною. Вона у мене співачка, Юлія Думанська, і може підтвердити, що у нас є домовленість: вона не їздить на корпоративи, я не ходжу у ВРУ. І, в принципі, нас це обох влаштовує. Ми вирішили сконцентрувати нашу увагу на сім’ї.
Щодо запитів — то на все є запити. Це як бездонна яма, ця вся історія.
От зараз замовили 6 тис. лопаток, бо наші лопатки, що є зараз, ламаються за 2 тижні. Прості саперні лопатки, треба спеціальні. Нема такого, чого не просять. Минулого тижня ми привезли дві фури медикаментів в лікарню, воєнний госпіталь. Що парадоксально: ми привезли, а вони кажуть: "Нам вже не везіть, у нас вже нема, де складати". Перед тим привезли автобуси, швидкі…
Зараз от їздили наші хлопці в Польщу, 11 автобусів привезли. Через міську раду їх розподіляли. Все йде, все.
Якщо у вас є знайомі на передовій, то можете запитати, що вони курять — 90%, що це сигарети нашої фабрики (Львівської тютюнової фабрики, — ред.). Я думаю, що ми зараз стали основним постачальником сигарок для наших солдатів. Не хочу називати вам якісь цифри, щоб ніхто не зомлів, але мова йде про серйозні речі. Але я цього не стидаюсь, я горджусь цим, бо це насправді стратегічний продукт. І колись всі виробники були зобов’язані мати стратегічний запас для війни. Зараз такого немає, сухпайків немає. А проте, це ж наші солдати… У всьому є потреба.
У нас був такий кумедний випадок. Коли в Києві було дуже гаряче, треба, щоб хлопці мали що їсти, бо була така паніка і розгубленість. Кажуть: "М’яса, м’яса треба". Ми почали виготовляти більше м’яса, а вони кажуть: "М’ясо псується, може не доїхати". Я кажу: "Так давайте завантажимо живих поросят, штук 10, накидаємо їм їсти. А коли треба, то хлопці будуть брати". Принаймні вони живі й не зіпсуються. Але до цього не дійшло, всі посміялися. Але я кажу: "Я не жартую, якщо дійсно така проблема і нічого не зробити, то є така можливість". Завжди хтось знайдеться у батальйоні з села, господар що знає, що з цим робити. Але до цього не дійшло. Бачите, наскільки добрі у нас люди служать. Свиню заколоти їм було шкода, а москалів — запросто.
— Цієї зими ви відкрили гірськолижний курорт у Винниках, до цього ресторан у Львові. Наскільки ваш бізнес постраждав від війни?
— Найбільше постраждав цигарковий бізнес, тому що у нас дуже багато складів на Сході було розкрадено. Були випадки мародерства, це було боляче. Плюс, ми зупинилися, це бізнес складний, дуже непростий, тим паче у нас в Україні працюють чотири найбільших виробники у світі, доводиться конкурувати саме з ними. Але, попри те, так склалося, що географічно ми найменше постраждали, бо в інших компаній також були проблеми.
Я особисто зробив пропозицію іншим виробникам, що в кого є проблеми з продукцією, я готовий надати свої площі для того, щоб ми могли робити цигарки у нас. Тому що у нас не було такої потреби: продажі впали, все рухнуло, крадіжки. Тут би зібрати те, що роздано.
Всі здивовані були, тому що в нашому бізнесі так не роблять, це жорсткий бізнес. Але я вирішив, що стратегічний продукт має бути в країні не тільки на передовій. Нам ще тільки не вистачало тютюнових голодувань чи бунтів. Це потенційна проблема. Тому я запропонував усім, велися певні переговори, але вони вирішили питання самотужки. Проте втрати великі, і нам ще доведеться не один місяць вставати з колін.
І наступне, що нас чекає, я так розумію, це курсові різниці. У нас кредити були теж немалі. Це боляче, але все, що нас не вбило, має зробити нас сильнішими — у цьому я переконаний.
— А чого очікувати пересічним українцям у найближчі роки на вашу думку?
— Я і себе вважаю пересічним українцем. І сам би хотів, щоб мені хтось сказав, що мене чекає. Тому загадувати… Ми можемо зараз пофантазувати, зробити якусь динаміку. Але це будуть думки одного з людей.
Однозначно, буде важко, дуже важко. Але я думаю, що ми, українці, зараз сильні і єдині, як ніколи. У єдності буде наша сила, і вона допоможе якось вийти.
Ми не повинні нарешті після 30 років називатися східняками. Ми не повинні ставити питання, яка мова має бути в Україні; ми не повинні ставити питання, чи потрібен нам Московський патріархат — у нас багато питань є невирішених.
Але у нашій єдності ми повинні ставити один пріоритет — виживання нашої неньки. Всі, хто проти цього — це і є вороги, які не мають місця на нашій землі.
Я думаю, нас чекають багато змін до законодавчих актів, де можна буде і громадянства швидко лишати людей. Мене сьогодні вранці аж трясе, подивився, як з Донецька одна обурювалася, що їй не подобається український паспорт. Думаю, треба такі закони приймати, щоб їм швидко допомагати ставати монголами, і хай їдуть туди "на історічєскую родіну".
Сьогодні український паспорт у світі — престижно, модно, і коли ти його витягуєш закордоном, відчуваєш гордість за свою країну. Зараз дуже багато людей мріють стати українцями. Я думаю, нас чекає і ЄС, і інші європейські інституції. Попереду ще буде багато світлих речей, але для того потрібно багато працювати та бути єдиними. Бо у єдності тільки буде наша сила. Повірте, ми все відбудуємо. Нам головне — щоб ми були вільні. І своєї свободи ми точно нікому не подаруємо — от у цьому я переконаний.
— Нещодавно Україну відвідав ще один друг України, президент Польщі Анджей Дуда. Львівська область найближча сусідка Польщі в Україні. Як ви оцінюєте допомогу Польщі та взагалі її роль у європейському розвитку України?
— Анджей Дуда є великою людиною. Не меншою людиною від Бориса Джонсона. Це людина, яка показала, що вона не на словах, а на ділі любить свободу і робить все для того. І у нас якщо зробити абревіатуру Україна, Польща, Англія — що у нас виходить? УПА — Українська повстанська армія. Розумієте, це ж не просто так все збіглося. Дай Боже, щоб ми разом перемогли і цей "УПА" економічно був єдиним.
Соромно, звісно, перед поляками за Євробачення! Мені так соромно не було давно, як подивився, як наше журі нажурило. Я думаю, що нам буде легше тепер вибрати, хто поїде представляти Україну, а не журі. Було прикро. І навіть в промові вчора президентів України та Польщі згадали, що нас не роз’єднають ні вороги, ні українське журі. Наскільки сильно і красиво було підмічено. Наскільки це боляче було людям.
Якщо хтось з поляків буде читати це інтерв'ю, хотів би також щиро у великого польського народу попросити особисто від себе пробачення за те непорозуміння, яке голосувало від нас.
— У чому, на вашу думку, головна причина стійкості та нескореності українського народу?
— Це — генокод. Генокод із виживання. Ми тисячу років боремося за свою автентичність, ми тисячу років боремося за свою країну. І за стільки років ми, навіть не усвідомлюючи, отримали такий генокод, який просинається в момент, який ми навіть самі не очікували. І робимо такі речі, про які раніше навіть не снилися. Звідти ті приклади героїзму, ті приклади того духу, тієї відданості країні, якими зараз захоплюється вся країна, весь світ.
Й москалі, й європейці, й американці — всі в шоці. Ми і самі в шоці від себе, тому що в кожному з нас зашитий цей генокод. І він прокидається в той момент, коли йде мова про самовиживання. Виживання саме нації. Це не просто одиничний генокод, це є колективний генокод виживання. І тоді видно, хто українець, а хто з пальми зліз, яка росла на Уралі чи на болотах в Мокші, я думаю, ви розумієте, про що я. От у цьому наша сила.