Липнева зустріч Клубу шанувальників Галичини була присвячена Григорію Кузневичу – талановитому українському скульпторові, розквіт творчості якого припав на період 1892-1914 років. Розповідав про митця Степан Пахолко – дослідник української фалеристичної спадщини, автор кількох книг і численних публікацій на цю тему.
Степан Пахолко
Григорій Кузневич народився у 1871 році в селі Старе Брусно (тепер на території Польщі), славне з давніх-давен традиціями художнього різьблення по камені, який тут же і добували. Сьома дитина у сім’ї. Батько, громадський секретар Микита Кузневич, помер, коли хлопчику ще не було трьох років.
Маючи здібність чудово відтворювати те, що бачив, хлопець ліпив із глини фігурки тварин, змайстрував вітрового млина, завдяки якому опинився у державній школі. При ній працювала столярна майстерня, тож спершу Григорій Кузневич розвивав хист, практикуючи різьбу по дереву, а згодом взявся і до каменю. Вчитись було в кого, адже пам’ятники бруснянських майстрів замовляли з багатьох міст Західної України та Польщі.
Село Старе Брусно за Австро-Угорщини належало до Рава-Руського повіту
Місцеві каменоломні, відомі ще з часів будівництва замку в Любачеві у XVIст.
За щасливим збігом обставин у 1892 році під час наукової експедиції Розточчям у Старе Брусно навідався відомий львівський архітектор Юліан Захарієвич. Побачивши роботи Кузневича, професор високо оцінив його здібності. Він вирішив заопікуватися подальшою долею юнака і виклопотав невелику стипендію для навчання у Львівській художньо-промисловій школі. З 1892 року навчальний заклад функціонував у будинку №17 по вулиці Театральній, де сьогодні знаходиться економічний факультет університету ім. І. Франка.
Згідно шкільної документації Григорій Кузневич у 1893-1894 навчальному році вчився на денному відділі «рисунків, моделювання і декоративного малярства», але не закінчив його, натомість перевівся на менш коштовний вечірній відділ будівельного промислу. Кузневич був талановитим художником, що засвідчує збережений портрет матері 1896 року, проте матеріальне становище сім’ї не давало широких можливостей для науки.
Портрет матері Анни Артимович, 1896р.
Одночасно зі студіями Григорій Кузневич працював у різьбярській фірмі знаного майстра Юліана Марковського, що розташувалась у будинку №95 на Пекарській. Головним напрямком роботи підприємства було виготовлення надмогильних пам’ятників на Личаківському кладовищі. Після смерті Юліана Марковського Кузневич залишив приміщення фірми для своєї майстерні. Він був найкращим учнем відомого скульптора, «правою рукою», виконуючи і завершуючи його різні замовлення. Таким чином, Кузневич став співавтором пам’ятників Яну Кілінському у Стрийському парку, Бартошу Гловацькому на Личаківській, скульптури у вестибюлі Музею етнографії та художнього промислу і, ймовірно, скульптурної групи «Фортуна звеличує працю» на будівлі цього ж музею.
Скульптура у вестибюлі та скульптурна група «Фортуна звеличує працю» на будівлі Музею етнографії та художнього промислу
1894 року у Львові в Стрийському парку відбулась Загальна крайова виставка, під час якої демонструвались здобутки всіх галузей господарства Галичини, а найповажнішим гостем став цісар Франц-Йосиф. До події готувались усі львів’яни, і з цієї нагоди у парку було зведено палац мистецтв. Вимоги до проекту будівлі та її художнього оформлення були дуже високими. Юліан Марковський створив для фасадного порталу алегоричну композицію, а його учневі Кузневичу довірили витесати чотири кам‘яні алегорії у нішах фойє. Це було дуже почесним для 23-річного хлопця. На жаль, ці твори знищили на початку 1950-х років.
Талант молодого скульптора не залишився поза увагою мистецької громади Львова. Наслідком інтересу до його хисту стала нагорода Краєвого виділу та стипендія, яка дала можливість навчатися у Римі з 1899 до 1902 року. Благословив подорож і допоміг матеріально митцю Митрополит Андрей Шептицький.
Григорій Кузневич закінчив Римську академію красних мистецтв зі срібною медаллю. Його педагогами були Антоній Алегретті та Франтішек Яковаччі. У той час мав нагоду попрацювати в майстернях відомих скульпторів Етторе Феррарі та Теодора Ригера. Також студіював у вечірній Римській художній школі, де одержав дві медалі - за скульптурний твір і за рисунки.
Навчаючись у Римі, Григорій Кузневич багато подорожував Італією, побував у Греції та Єгипті, відвідав Єрусалим і Дамаск, а повертаючись з Риму до Львова після завершення науки, - ще й Відень.
Вагомий вплив на формування мистецького бачення Григорія Кузневича справила скульптура Античності та епохи Відродження, а чудовими втіленнями цього захоплення стали «Перший хлібороб» (1900) та «Гончар» (1901). Обидві скульптури отримали схвальні відгуки мистецтвознавчої критики. «Першого хлібороба» у 1901 році було представлено громадськості на художній виставці у Варшаві, де його придбало тамтешнє товариство художників. Сьогодні місцезнаходження твору невідоме. «Гончар» здобув на конкурсі в Римі найвищу нагороду, згодом його купив Львівський музей художніх промислів. У 1952 році твір було знищено радянським керівництвом музею.
У 1902-1903 роках Григорій Кузневич отримав замовлення на оздоблення фасаду музею художніх промислів шістьма алегоричними барельєфами оголених жіночих постатей в архівольтах трьох вікон та п’ятьма горельєфами під вікнами. У 1950 році керівництво місцевої компартії прийняло рішення про перепрофілювання установи у філію московського музею ім. В.Леніна, що мало своїм наслідком знищення усіх прикрас фасаду: герба міста з коронами, статуй «Живопис» і «Скульптура» Петра Війтовича, скульптурної групи Антона Попеля «Освіта», «Промисел» і «Мистецтво», архівольт із оголеними жіночими постатями Григорія Кузневича. Залишки цих потрощених скульптур зараз знаходяться у дворику Вірменської церкви.
Г.Кузневич у своїй майстерні під час роботи над моделлю архівольти та погруддям Станіслава Щепановського для надмогильного пам’ятника
Первісний вигляд фасаду музею у 1910 році
Вихолощений сучасний стан фасаду
Після закінчення студій у Римі Григорій Кузневич подав клопотання у галицьке намісництво про виділення йому державної стипендії для продовження навчання у Парижі. Таку стипендію призначало міністерство культури та освіти на конкурсних засадах. Краківська академія красних мистецтв рекомендувала його кандидатуру, але у Відні скульптор підтримки не знайшов.
З цього часу успіх перестав супроводжувати Кузневича. Хоч замовлень не поменшало, а результати роботи мали загальне визнання, але це були занадто прості твори щодо масштабу його таланту і амбіцій.
Одне з перших замовлень у той період – барельєфний портрет для надгробного пам’ятника доньки громадського діяча Євгена Олесницького, згодом, у 1904 році, - пам’ятник на могилі промисловця і політика Станіслава Щепановського.
Завдяки публікації у одному з тогочасних журналів кількох світлин майстерні Григорія Кухневича стало відомим, хто є автором алегоричної композиції над порталом головного залізничного вокзалу Львова.
У 1901 році Григорій Кузневич виконав скульптурні портрети українських діячів на фасаді «Народного дому» в Стрию.
Незабаром Григорій Кузневич виконав пам’ятник Бартошу Гловацькому за проектом Юліана Марковського, якому довести справу до кінця завадила передчасна смерть. Відкриття скульптури у липні 1906 року перетворилося на масову маніфестацію проти цісарсько-королівського гніту. Про подію написало чимало газет, але єдиний журнал «Nowości Ilustrowane», редакція якого прихильно ставилась до Кузневича, згадав про виконавця і розмістив його портрет.
Така ситуація свідчить, що у Галичині небагато осіб розумілись на скульптурі, до того ж, за словами Григорія Кузневича, клієнти найчастіше вимагали «дешевих робіт, а не художніх творів». Як наслідок, головним джерелом доходу скульптора стали роботи на замовлення церкви.
Портрет Григорія Кузневича у журналі «Nowości Ilustrowane»
1904 року Григорій Кузневич створює для храму в Сокалі постаті Ісуса Христа, апостолів Петра і Павла. Остання є однією з найкращих скульптур у доробку майстра, а статуї Ісуса Христа приписують подібність до робіт данського скульптора Бертеля Торвальдсена. Спершу громада міста відмовилась від скульптури Ісуса, її повернули у майстерню, а у 1908 році Григорій Кузневич ініціював її встановлення на могилі відомого львівського банкіра і купця Артура Шеленберга. Згодом парафіяни передумали, тож Григорій Кузневич виготовив копію.
У Сокалі Григорій Кузневич також оздобив будівлю ощадної каси. Серед окрас – роги достатку, бджоли, жіноча голівка із зав’язаними очима та інші елементи, які символізують ощадність і таємницю зберігання.
Відсутність замовлень змусила скульптора взятись за різьблення і малювання іконостаса у рідному селі.
Постійна виснажлива робота і безкінечний пошук заробітку, ймовірно, стали основними причинами, які завадили Григорію Кузневичу створити сім’ю. Ця ділянка біографії митця рясніє білими плямами. Більшість дослідників стверджують, що Григорій Кузневич був самотнім, сім’ї не мав і до смерті жив у родині свого брата. Проте Станіслав Гаєрський, що теж цікавився особистістю скульптора, у підсумку свого дослідження подає, що «офіційно родини не створив, останні роки життя провів при своїй незаміжній дочці». Насправді це були його дві незаміжні внучки.
З розповіді Агафії Любицької, родички Григорія Кузневича, його доньку Людвігу народила поки-що невідома жінка родом з села Солонка, що під Львовом. Через чотири чи п’ять років вона померла, а Людвігу якийсь час виховувала бабуся. Як згадує пані Агафія, в родині сестри Григорія Феськи тривалий час у юному віці вмирали діти. Послухавшись намовлянь місцевої повитухи, Феська удочерила Людвігу. Згодом у цій сім’ї народилось ще троє здорових дітей.
Доля Людвіги була мінливою, у шлюбі з Андрієм Хмілем з’явилось четверо доньок – Анна, Настя, Стефа і Марія. Наймолодша Марія народилась у 1923 році та померла у 1937. Настя і Стефа заміж не вийшли та мешкали з Григорієм Кузневичем до смерті у селі Ганачівка Перемишлянського району Львівської області. Анна померла бездітною у Заліщиках, що на Тернопільщині. Людвіга померла молодою у 1946 році, ще до переселення, похована у Старому Брусні, але могила не знайдена.
Про стосунки Григорія Кузневича і таємничої польки поки-що нічого не вдалося довідатись. Можна лише припустити, що Людвіга народилась у проміжку між 1902 і 1907 роками, коли скульптор жив у Львові після повернення з Риму і перед від’їздом у США.
У 1907 році Григорій Кузневич знову спробував здобути стипендію для подорожі у Париж чи Мюнхен, однак намагання не увінчались успіхом. Тоді Кузневич прийняв рішення про виїзд у США і здійснив задум у цьому ж році. Товариство йому склав друг і земляк Василь Луговяк, висококваліфікований різьбяр по дереву.
Спершу скульптор працював у приватних майстернях у Нью-Йорку, Клівленді, Пітсбурзі та інших містах. Відомо, що він разом із владикою Сотером (Степаном) Ортинським, який теж був майстерним художником, розписали кафедральний собор у Філадельфії. Кузневич виготовив для храму кілька скульптур і орнаментів.
Є документальні підтвердження, що Григорій Кузневич брав участь у конкурсі на виготовлення пам’ятника Христофора Колумба. Його моделі прийняли, але роботу доручили англійському скульпторові.
Теофіл Максисько - дослідник, який здобув найбільше цікавих фактів про життя митця, у 1978 році спробував глибше вивчити ділянку життя і праці Кузневича за океаном, листуючись із нащадками тогочасного оточення скульптора, але інформації таким шляхом не знайшов.
У США Кузневич створює скульптурний портрет Тараса Шевченка, який став дуже популярним серед українських емігрантів. Водночас поза увагою скульптора не залишились і конкурси на проект пам’ятника поету в Києві. Під час першого конкурсу модель запізнилась у дорозі, її так і не відшукали. Через відсутність задовільного результату, конкурс мав ще другий і третій етапи. На третій Кузневич вирішив спеціально повернутись в Україну. За короткий термін він створив три проекти, але вони знову затримались у дорозі та журі не змогло їх оцінити. На тому історія створення Кузневичем монументу Кобзареві завершилась.
Григорій Кузневич мав намір після завершення конкурсу повернутися у США, але змінив плани і залишився у Львові. Тоді ж створює чудову бронзову скульптуру «Робітник», місцезнаходження якої зараз невідоме.
У 1913-1914 роках на Галичині тривають приготування до 100-літнього ювілею від дня народження Тараса Шевченка. З цієї нагоди скульптор створив погруддя поета і пам’ятну дошку для Івано-Франківська та другу ювілейну дошку для Богородчан. До слова, в Івано-Франківську нещодавно було знайдено досі невідомий твір Кузневича – барельєфний медальйон з портретом Шевченка.
У 1914 році Кузневич створює погруддя Тараса Шевченка і Миколи Лисенка, які й досі прикрашають великий концертний зал Львівського музичного училища ім. С. Людкевича.
До того ж періоду творчості скульптора належить надмогильний пам’ятник Гілярію Еліясевичу на Личаківському цвинтарі. Заступник начальника пожежної охорони Львова, ймовірно, був москвофілом. До цієї думки підштовхують типова для російських чиновників борода, семираменний хрест, напис російською мовою характерним кириличним шрифтом.
Пам’ятник на могилі Гілярія Еліясевича
На цьому завершується найбільш плідний творчий етап у житті Григорія Кузневича. Під час Першої Світової війни скульптор потоваришував із офіцером частини російської армії, яка квартирувала у селі Старе Брусно. Часто у вечірній час на подвір’ї Кузневичів вони грали в шахи, вели дружні розмови. Разом із цим офіцером та кількома чоловіками із близького оточення скульптор виїхав у Росію – спершу в Ковель, Київ, а звідти – в Одесу, де отримав державну допомогу як біженець і осів на постійно. На життя Кузневич заробляв ремонтом годинників.
У червні 1919 року Григорій Кузневич все ж повернувся в Галичину, де якраз тривало гноблення поляками всього українського. З патріотичних міркувань майстер відмовився від викладацької роботи у мистецьких школах Кракова і Познані, волів залишитись у рідному селі, усіляко допомагаючи землякам в освітніх та медичних потребах. Завдяки досконалому знанню анатомії вправляв переломи та вивихи. Молодші Кузневичі, які теж різьбили по камені, наслідували взірці Григорія Кузневича. Звичні пам’ятники коштували тоді від 10 до 50 злотих, Кузневичів – від 50 до 400.
У 1925 році на згадку про першу церковну місію в селі Старе Брусно головні майстри села зробили гарний пам’ятник. Автором малюнку і керівником проекту був Кузневич, творчість якого мала помітний і тривалий вплив на розвиток мистецького бачення місцевих різьбярів.
Кузневич залишився жити у рідних в селі. Влітку працював у полі, взимку ремонтував годинники. Зрідка заради заробітку або для членів родини виконував невеликі замовлення. Певний час був головою читальні, виголошував односельчанам лекції з історії України та про життя інших народів світу. Організував драматичний гурток і брав участь у виставах.
Наприкінці 1930-х років Григорій Кузневич перестав займатись скульптурою. Різьблення стало надто важкою справою для старшого чоловіка. Щоб хоч якось заробляти на життя, він повернувся до малярства і в 1936-37рр. розписав церкву у місті Чесанові, що тепер на території Польщі. Справа не була добре оплачуваною – гроші і харчі церковний комітет постачав з перервами. Найцікавіше, що зображених у храмі євангелістів автор «українізував»: у св. Матфеї впізнаємо Андрея Шептицького, у покровителі художників св. Луці – самого Григорія Кузневича, у св. Марку – перемишльського єпископа Йосафата Коциловського. На жаль, обличчя св. Іоанна до нашого часу знищилось.
Розписи церкви у Чесанові
У 1944 році Григорій Кузневич разом із родиною потрапив у жорна примусового переселення. Його далекий родич залишив такий спогад про цей скрутний час: «Невідомі озброєні 6 чоловік в ночі прибули в дім Черневича Івана в присілку Салаші. В той час знаходився там Г. Кузневич. Всіх положили на землю, приказали Григорію віддати золотий годинник з золотим ланцюжком. Григорій віддав. Грабіжники приказали не підніматися дві години з землі». Депортований Григорій Кузневич осів у селі Ганачівка, відмовившись через неміч від запрошення працювати викладачем у Львові.
У грудні 1947 року Григорій Кузневич захворів – боліло все тіло і мучив кашель, а ліків у селі не було. 9 січня 1948 року хвороба закінчилась смертю. Могила митця збережена і знаходиться у селі Ганачівка.
Григорій Кузневич був непересічним скульптором, хистові якого історичні лихоліття так і не дали розкритися вповні. «Я мав усе і все втратив, зійшов на ніщо», - з гіркотою наприкінці життя сказав майстер, перед яким свого часу міг відкритися цілий світ. Таких прикладів у ХХ столітті назбирається чимало, але найприкріше, що про видатного українця Григорія Кузневича поки відомо так небагатьом його землякам.
Публікацію підготовлено за матеріалами зустрічі Клубу шанувальників Галичини та книги Степана Пахолка й Ольги Мартин «Григорій Кузневич – шлях тріумфу і забуття», яка незабаром буде надрукована невеликим тиражем.