Чому я непрохідний? Тому що чесний і порядний. Чому я чесний і порядний? Тому що непрохідний. Був би прохідним – був би іншим.
ZAXID.NET продовжує серію політичних портретів кандидатів у президенти України. Нагадаємо, що раніше були опубліковані статті про Арсенія Яценюка, Юлію Тимошенко і Віктора Януковича. Надаємо слово автору.
Це просто насмішка якась. Анатолій Гриценко – кандидат у президенти, який не хоче бути президентом. Він хоче стати, але не хоче бути. Звичайно ж, жоден журналіст чи аналітик не має права однозначно казати це замість самого кандидата, адже чужа душа – темний ліс (а поготів закамуфльована душа саме цього кандидата). Проте все, що робить і декларує Гриценко – несумісне з канонами виборчих кампаній, де на кону – політичний олімп країни.
Вузькі ніколи не перемагають
Хто вперше побачив скупенький білборд Гриценка з лозунгом «Перший непрохідний», спочатку міг сприйняти його за рекламу Інтернет-порталу. Але аж ніяк не за рекламу кандидата в президенти. З появи цього першого антиагітаційного продукту вся кампанія Гриценка стала зіткана із суперечностей. Людина мундиру зі задатками жорсткого мислення – і водночас напівмазохістична самооцінка «перший непрохідний». Людина, яка позиціює себе сильним державником – і ось наступний передвиборчий слоган «Ворог держави». Людина, яка публічно зневажає платні політичні ток-шоу і у всій країні збирає гроші на реєстрацію себе кандидатом, підкреслюючи цим фінансову неміч, – і водночас Гриценко не вилазить із ефірів Савіка Шустера щопятниці.
Людина мундиру зі задатками жорсткого мислення – і водночас напівмазохістична самооцінка «перший непрохідний»
Хто він, пан Гриценко? Перший непрохідний, який піариться в гидких йому телешоу за кошт свідомих симпатиків із народу? Чи політик, який просто-напросто прицілюється на наступний парламент, тим часом намагаючись закріпити свій образ як контр-системної людини, оскільки його звідтіля «поперли»? Чи, може, холоднокровний прагматик, який свій загальноукраїнський піар здешевлює за рахунок таких же прагматичних «фанатів» на місцях, бо ті погоджуються фінансувати «Громадянську позицію» взамін за майбутній депутатський мандат і всі блага бонусом. А може, Анатолій Гриценко – єдиний з усієї когорти кандидатів, який винайшов свою блискучу ідеальну формулу політичної розкрутки: критикувати систему, але сповна користуватися її можливостями і саме її (систему, яка робить політику прибутковою справою) пропонувати своїй команді і собі як трофей?
Образ Гриценка – дуже цілісний, ядровий, чіткий. Я б сказав, масивний порівняно з образами найрозкрученіших кандидатів, які розмазуються у безкраїй електоральній широті. Гриценко діє навпаки. Він намагається локалізувати свого виборця до певної ніші. Без образ пропоную назвати її нішею «довбунів». Людей, які прагнуть активно робити багато що, але у вузькому вимірі. Так би мовити, довбати свою справу до кінця. Виборець Гриценка – не філософ, не гуманітарій, не андеґраунд, не митець, не свободолюб, не ліберал. Виборець Гриценка – спец, зосереджений на чомусь одному і предметному. На тому, що він найбільше вміє, без амбіцій універсалізуватися. Саме цим можна пояснити відносно низький рейтинг, попри відносно інтелектуальну і менеджерську масивність кандидата. Це пояснює, чому Гриценко дефінітивно не може бути президентом – бо він не народний, не суспільний. Він «спеців», а таких людей призначають, а не обирають.
Так нечесно
Його кампанія – не президентська. Це типово парламентська кампанія, яка розкручує «паротяга», а вже той повинен насліпо для виборця затягнути невідомі вагончики. Ними можуть стати, приміром, керівники обласних осередків «Громадянської позиції», які переказують у виборчий фонд шефа 30 тисяч грн (очевидно, сподіваючись ці гроші повернути однією депутатською зарплатою). Повторюю, середовище гриценківців – це специ, які довбають свою справу до кінця. Їм не президент Гриценко потрібен, а голова парламентської фракції. Їхня ставка правильна. А от чи справедливо це щодо десятків тисяч людей у країні, які скидалися на виборчу кампанію все-таки кандидата в президенти, а не паротяга?
Образ Гриценка – дуже цілісний, ядровий, чіткий
Гриценко репрезентує на політичній мапі України невчасність. Усе, що пропагує Анатолій Степанович – правильне до останньої йоти. Підпис кожної здоровомислячої людини буде під кожним постулатом його передвиборчої програми. Але у бюлетень голосування цей підпис не обов’язково переповзе. З двох причин. Спецам не можна самопринижуватися формулою «перший непрохідний». По-друге, повірити в реалізацію тез кандидата після інавгурації неможливо. Вони розумні, але невчасні. Політичні системи мають ліміт дії. Сучасна корумпована система щойно утвердилася, щойно відлагодилася, і навіть соціологія показує: будь-яка контр-системна людина не має ніяких шансів. Контр-системні (Гриценко, Яценюк, Тігіпко, Богословська) – це другий-третій ешелон. Вони ніколи не стануть першим, бо працюють не на це. Кожен із них працює на майбутній парламент, бо саме він є основним політичним центром рішень, інтересів та грошей у країні. Президентська кампанія – це лишень засвітка, трамплін. І виборець це чудово усвідомлює, він же – спец. Він голосуватиме лише з метою застовбити свого кандидата на політичному полі, аби той викроїв свою скромну місцину, щоб посидіти поряд із іншими колегами-важковаговиками.
Наївно було б оцінювати Гриценка з погляду імовірного президентства. Ми є свідками старту якісно нової політичної платформи. Майбутнє – за гриценками. Небагатослівними, фактажними, ображеними, але неемоційними. Популістські балакуни типу Тимошенко поволі відмиратимуть. Гриценко через промоційну президентську кампанію заходить у політику як типаж професіонала, який апелює до моральних цінностей. Цим дуплетом він хоче охопити дві найзатребуваніші чесноти у суспільстві: щоб людина не лише щось уміла, але й була по-людськи порядною. Гриценко – єдиний із другоешелонних, який претендує на симфонію цих двох чинників-мотиваторів. Його прямий конкурент у цій ніші – Тігіпко. Той набагато вище професійно, але моральний мотиватор виборця глухий щодо Тігіпка. Гриценко має чи не найбільший шанс із-поміж інших кандидатів у цьому плані.
середовище гриценківців – це специ, які довбають свою справу до кінця
Але тоді Анатолієві Степановичу треба бути чесним до кінця. Як найбідніший кандидат він зібрав майже 3 млн грн із людей. З них 2,5 млн пішли в ЦВК на реєстрацію. Ще 300 тисяч грн потрачено. І країна, яка виступає генеральним спонсором агітації теперішнього і майбутнього парламентаря-високопосадовця, має право знати детальний звіт. Якого немає, хоча прозорість розтрати народного виборчого фонду фактично дорівнює прозорості розтрати бюджетних коштів. Також усі пам’ятають обурливу заяву Гриценка щодо неможливості потрапити в телеефір. Зараз же кандидат міцно загніздився в обоймі постійних телеперсонажів. Тоді країна, яка виступає фінансовим партнером ТзОВ «Савік Шустер Студіос», має право потребувати у свого кандидата спростування його ж власної заяви від 19 березня: «Я обурений тим, що ЗМІ вимагають від мене платню за доступ до ефіру». Чи, може, під час виборчої кампанії вітчизняні телеканали раптом перестали бути підприємствами і добровільно перейшли на рейки благодійності? І далі. Гриценко як чесний та порядний кандидат повинен уже тепер набратися мужності й озвучити прізвища своїх основних соратників, які теоретично претендуватимуть на посади гарантованої президентської квоти: міністрів внутрішніх, закордонних справ та оборони; очільників СБУ та Фонду держмайна, секретаря РНБО, Генпрокурора та губернаторів. У іншому випадку немає сенсу навіть спецам обирати непрохідного одиночку.
Пропозиція кучмізм+федералізм
Спробувавши відсторонено й ретельно поміркувати над передвиборчими пунктами Гриценка, дійдемо до висновку, що він пропонує кучмізм наверху у поєднанні з федералізмом унизу.
Ми є свідками старту якісно нової політичної платформи. Майбутнє – за гриценками
«Президент особисто формує й очолює уряд. Він сам виконує те, що обіцяв. У приміщенні Кабміну. Решта будівель звільняються», - ця безапеляційна пропозиція Гриценка означає невимовну радість для ДУСі, яка завідує адміністративними будинками. Політично Гриценко повертає кучмівську модель організації найвищої державної влади, в якій уряд розглядається як технічний орган з єдиноначальником-гарантом. Зникає сам статус прем’єр-міністра, який, треба визнати, зараз і створює весь деструктивний дуалізм влади нагорі. Фактично Гриценко лінію балансу влади пропонує провести на протистоянні «президент – парламент». І тут він виглядає як антипарламентський політик, який забирає в депутатів можливість заходити в уряд через коаліцію. При цьому він скромно замовчує про потребу прийняти закон про імпічмент президента, котрий матиме зразу ж і повноваження прем’єра. От тільки який парламент проголосує за таке політичне нахабство? Адже доведеться всю владу – і зовнішньополітичну, й економічну, і силовиків – віддати одній людині, минаючи процедуру консенсусу політичної еліти. У намаганні Гриценка стати Кучмою-2 простежується інша причина – невміння бути політиком-переговорником, політиком-дипломатом. Він іде іншим шляхом – шляхом «ворога їхньої держави» зі спаленими мостами щодо будь-якого діалогу. Цей шлях ніколи не приведе до влади в країні, яка не здатна і не хоче змінюватися.
Кучмізм як єдиноосібність влади ми вже проходили. Тема президентської форми правління, за яку ратує Гриценко, і не лише він, не має жодного стосунку до теми «наведення порядку». Політик, який хоче одноосібно верховодити всією виконавчою владою в усіх сферах, ніколи не позбудеться довгого переліку спокус. А особливо політик, який навіть свою кампанію робив на чужі, а не власні зароблені гроші.
Гриценко – хороший кандидат. Правильний. Такі потрібні, щоби хай передчасно, але артикулювати контр-системні речі
Куди цікавішою і продуктивнішою є інша передвиборча пропозиція Гриценка – посилити місцеве самоврядування. «На місця передаються повноваження і ресурси. Місцева влада, а не чиновник у Києві, вирішуватиме, яку школу, лікарню чи дорогу ремонтувати. Закон визначить відсоток від кожного з податків, що збирають у державі, який напряму буде спрямований до місцевого бюджету без ручного управління з Києва». Ідеться про майже федеративне бачення регіональної політики, яке є чи не єдиною панацеєю від нинішнього гіперцентралізму. Місцевого самоврядування в Україні зараз не існує в принципі. Тож кандидат, який обіцяє залишати більший відсоток (який саме – невідомо) від зібраних податків у місці його збору, заслуговує на увагу хоча б тому, що кожен виборець мешкає в своєму населеному пункті.
На початку тексту згадувалася суперечливість Гриценка, і саме тут вона виявляється. Централізація влади у руках президента мусить збалансуватися з децентралізацією на місцях. В інтерпретації Гриценка ми отримаємо дуже централізовану київську владу, яка не матиме ніякого опертя у регіонах. Отримаємо рішучий розрив між загальноукраїнським життям і місцевим. Цей розрив неминучий і корисний для провінцій, які вже загинаються від києвоцентричної моделі. Основний парадокс: прибічник персоніфікованої і неподільної відповідальності Гриценко насправді бачить Україну протофедерацією.
Президент Гриценко – безальтернативний центр влади без механізму імпічменту, з повноваженнями – під власну відповідальність та інтерес визначати перших осіб усіх існуючих сфер життя. Парламент при Гриценку – місце роботи радше законодавців, аніж ораторів із трибуни, які за діями президентського уряду лише спостерігають, маючи у руках останній інструмент протидії – долання вета президента (а це можливе лише за наявності конституційної більшості). Ну й обласні міста, регіональні центри – як ощасливлені діти, які в один день подорослішали й отримали право не приходити на ніч додому і не давати звіту батькам, а направо-наліво торгувати комунальним майном під свою остаточну відповідальність. Прошу голосувати за цю картину тих, хто в це вірить і хто цього хоче.
…Гриценко – хороший кандидат. Правильний. Такі потрібні, щоби хай передчасно, але артикулювати контр-системні речі. Країні потрібні кандидати, які вважають себе найнятими менеджерами, а не лідерами нації, месіями з історичною роллю тощо. Однак після трампліну, яким є президентська кампанія, головне – приземлення. Бути ворогом «їхньої держави» – і приземлитися в «їхньому» парламенті. Для Гриценка, який був і є чинним парламентарем, ба навіть головою одного з ключових комітетів, може, це й не питання. 17 січня спитаємо про це в тих, хто перерахував свої гроші у виборчий фонд кандидата не як початковий вклад у власний депутатський мандат, а зі щирих переконань.