Завжди вражає доля митців, які померли молодими. Антонич, Івасюк, Чубай… Ці троє творять особливі культурні міфи Львова, а їхня рання смерть додає цим міфам чогось трансцендентного… Важко уявити, яким би був Грицько Чубай зараз, коли б прожив ці 25 років, яких його нема.
Хоча, думаю, Грицько вірив, що житиме після смерті. Бо ж писав: ...насправді немає осені/ є лише вітер, що забирає тіло і очі/ залишаючи вам найсутніше/ те чим ви були насправді („Марія").
Присутність Грицькова стала особливо відчутною під час вечору його пам'яті у Львові - вперше довелося почути уривки з його поем „Відшукування причетного" та „Світло і сповідь" з голосу самого поета в записі. Голосу дзвінкого і навіть різкуватого, через який його поезія набрала абсолютно нового звучання. На щастя, вечір пам'яті не був офіціозним, швидше невимушеним, друзі не згадували про Григорія пафосно-патетично, тільки просто і з усмішкою, не драматизуючи того, чого змінити не можна.
На мій погляд, саме Грицькова історія стала би доброю основою для фільму-драми про львівський андеґраунд 70-х, який літературознавці вважають одним з проявів українського „втраченого покоління". Ця історія включає в себе і ранній успіх поета, і знайдену у Львові любов, славу у колі однодумців та ігнорацію суспільством, дружбу і зраду як поразку в нерівній боротьбі, глибоку внутрішню кризу, втрату товариства, важку хворобу і смерть у віці Христа.
Поет, свідомий свого геніального обдарування, водночас філософ і витівник-містифікатор в потертих джинсах... Самоук і водночас „гуру" для своїх друзів-митців... Робітник сцени, художник-оформлювач на ізоляторному заводі, вантажник - і водночас знавець літератури, мистецтва і музики, рівних якому було мало... Людина, яка сповідувала свободу творчості і духовну внутрішню автономію, і таки була зламана системою... Поет, в домі якого сиділося на підлозі, і говорилося про життя, мистецтво і про все на світі, і читалося поезії... Як згадують друзі Чубая, сидіння при столі вони вважали певним міщанством, а до напівлежання у фотелях не „дотягували" у своєму соціальному статусі. Тому сидіння на підлозі було найбільш демократичним для них. Цікаво, що на вечорі пам'яті поета чимало молодих людей теж сиділи на підлозі.
Григорій Чубай та Олег Лишега були найяскравішими представниками львівського андеґраунду, який існував поруч з київським і був не менш значущим і цікавим, однак його досліджено значно менше. Львів'яни, які об'єдналися навколо самвидавного часопису „Скриня", організованого Чубаєм, творили одночасно з поетами „київської школи", однаковим у них було і неприйняття суспільства. Що цікаво - можна зауважити фатальну подібність біографічної канви „киян" та „скринівців", щоправда з п'ятирічною розбіжністю у часі: зокрема, йдеться про вигнання із вузів поетів „київської школи" (1967) і „скринівців" (1972-1973). Щоправда, виключені із вузів були не всі молоді митці, декому пощастило. А сам Чубай, незважаючи на його великий талант і освіченість, так і не зміг стати студентом жодного українського вузу; вступити туди йому просто не дали через його активну громадянську позицію, і лише у 1978 році він вступив до Літінституту в Москві. І „киян", і „львів'ян" шантажували і переслідували, тягаючи на допити у справах, відповідно, Василя Стуса та Ігоря Калинця, що були заарештовані під час „великого погрому" в Україні у 1972 році і засуджені на тривалі терміни.
Такі життєві обставини спричинилися до трагічного світосприйняття поетів, зокрема і Чубая. Культуролог Роман Кісь, один із співтворців „Скрині" вважає, що його „покоління особливо гостро відчувало трагізм людської екзистенції". Для представників львівського андеґраунду філософія екзистенціалізму, схоже, була дуже близькою по духу. Микола Рябчук згадує, що Грицько читав і радив почитати друзям Альбера Камю, позичав їм його книги, як і Кафку та Еліота. А Олег Лишега після виключення з університету взяв із собою до війська єдину книгу - Альбера Камю. „Скринівці" орієнтувалися на західноєвропейський модернізм, зокрема на творчість Езри Паунда, Сильвії Плат, Томаса Стернза Еліота, Федеріко Гарсіа Лорки.
Що найбільше вражає в поезії Чубая? Найперше - її внутрішній ритм. Саме його, певне, відчув колись Віктор Морозов, а потім і Тарас Чубай, який поставив на музику практично всі твори батька, як і написані в традиційній версифікації, так і досить великі за обсягом поеми, писані верлібром. Попри смислову важкість і закритість (герметизм) ця поезія вражає алюзіями зі Святого письма та незвичними образами і метафорами, як-от церква, збожеволіла від самоти і порожнечі, зелена пташка (дерево), розп'яте небо. Сам Чубай вважав, що поезія має бути мудра, важка і непрозора, в котрій би всього було багато.
Безперечно, ця поезія дуже глибока і філософська. Ще у першій, яку неодноразово декламував сам Чубай, поемі „Вертеп" йдеться про абсурдність бунту індивідуума проти суспільства, яке живе за законами споживання (дивно, що про це він написав вже майже 40 років тому): планету цю зовуть отут Земля. І населя її силенна сила ходячих шлунків - п'ющих і жующих. Відповідно, в такому суспільстві мисляча людина не хоче бути коліщатком великої системи, яку можна будь-якого моменту зламати. Хоча поема звучала дуже актуально в совєтську епоху, коли інакомислення викорінювалося всіма можливими способами, вона не втратила свого значення і тепер, коли тоталітаризм нібито відійшов у минуле: А світ - вертеп. Кажу я з гіркотою: цей світ - вертеп. І, мабуть, щонайважче - у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін...
Абсурдність бунту проти системи призводить і до екзистенційної теми самогубства у поемі „Відшукування причетного", до шукання виходу для людини, яка губить себе в тотальному лицемірстві тоталітарного суспільства (чи, зрештою, будь-якого суспільства, в якому панує фальш і брехня). Чи є вихід зі, здавалося б, безвихідної ситуації? Чи мало вихід втрачене покоління, яке, не бажаючи йти на компроміси з владою, не могло вже, та і не хотіло скористатися хитрощами „шістдесятників", які „чіпляли" до своїх поетичних збірок „паровози" - дуже правильні, ідеологічно заангажовані вірші. Ці „паровози" мали би „протягти" повз незмигне око цензора крамольні вірші, заховані десь поміж лірикою. Годі собі уявити, що Чубай міг би написати такого „паровоза". Його оточення сповідувало цілковитий нонконформізм. Воліли бути „самвидав ними" або „тамвидавними" (тобто, за кордоном, де, до речі, було вперше опубліковано поему Чубая „Відшукування причетного").
Складні для сприйняття і поеми „Світло і сповідь" та „Марія". Особливо вражає остання, оскільки в ній поет розробляє екзистенційну тезу про неможливість спасіння. Його Марія не дочекалася Світла, не народила спасителя. Ніцшеанське Бог помер перетворюється в Бог не народився, однак попри всю моторошність цього припущення, вихід є у тому, що Марія усвідомлює свою не здійснену місію, і люди мають усвідомлювати не здійснене призначення: Не cпиняйте її/ бо то лише вона спромоглася б/ для вас народити спасителя/ що навчив би усього боятися потайки у власну осінь навчив би дивитись безстрашно...
Однак у своїй творчості Чубай не був тільки „важким" і „непрозорим". У його доробку є і зразки поезії, сказати б класичної, а також стислої і прозорої, що нагадує хоку чи танка: Тиша вечірня.../Тільки десь у полях одинокий віз торохтить приглушено,/ наче зерня в достиглому яблуці.../То серпень від нас крадькома від'їжджає.
У передмові до книги Григорія Чубая „Плач Єремії", виданої у Львові 1998 року, Іван Дзюба називає поета одною з найзвабливіших і найзворушливіших легенд українського безчасся 70-80-х років. Це була, насамперед, львівська легенда, бо, можливо, без впливу Чубая багато хто з тутешніх митців не відбувся б, чи відбувся трохи по-іншому. Чубай, незважаючи на закритість кордонів, привніс в радянський Львів трохи модерної Європи, носив ту Європу в собі, і тим справив значний вплив на подальше мистецьке життя Львова, таки європейське.