Це було в обідню перерву, на “легкій” каві: заскочили до каварні на короткий час, але взяли як належиться – по каві і до кави, «по маленькій», говоримо. І тут поетеса Майя Білан зупиняє нас: гляньте, хто прийшов!.. Хто прийшов? - звичайний молодий чоловік. «То поет! Я редагую його збірку! То дуже гарний поет!» – авторитетно заявляє Майя.
У гурті були: Володимир Лучук, Юрій Малявський і я, звісно. «Підклич», – кажемо. Так і зазнайомилися. Постояли-побалакали, для певнішого враження попросили щось прочитати. Майя вихопилася наперед, зацитувала щось із того, що її вразило з редагованого. Ми хотіли таки почути від нього самого. Він якось спокійно напружився і прочитав – направду, свіже й гарне. Пізніше я його розшукав у вже посмертному виданні:
І знов нестерпно тихо настає
якась чужа зухвала веремія,
де тінь моя мене не впізнає,
де голос мій – і той мені чужіє...
Наче й звичне – і водночас ще не чуте, мовлене своєрідним голосом.
Домовилися зустрітися, але так, щоб було більше часу.
Але ще ми не встигли розпрощатися і поспішити до редакції, як із-за сусіднього столика хтось із журналістів, вже не згадаю хто – хап за руку. І таким ото таємничим шепотом: «Миколо, кого ви пригощали? Поет? Не тільки поет, він і стукач!»
Ото маєш тобі. Не така вже й дивина на ті часи, але окремих колег ми остерігалися, як тільки запідозрювали їх у подвійній грі. Тоді ми ще не знали, що така "качка" запускалася кагебістськими агентами, аби людина потрапила в ізоляцію, аби її сторонилися.
Пригадую випадок із знаного ще у перебудовний час одкровення на засіданні правління Спілки письменників у Москві. Тоді запрошений для консультації полковник КДБ на запитання, чи багато було стукачів у письменницькому гурті, відповів таке, що й розумінню не мало б надаватися: «Да каждый пятый!..» В Україні ж це число виростало – до кожного четвертого чи й третього...
А перша книжка Грицькова так тоді й не вийшла: попри гарний редакційний висновок тієї ж Майї Білан, попри схвальну рецензію. Віддали на повторне рецензування надійнішому поезієзнавцеві, і все пішло за бажанням вищих посадовців.
Як бачимо, Грицько був не від того, щоб тісніше заспілкуватися із спілчанським поетичним колом, контактувати з тими поетами, які вже друкувалися, мали видані збірки, оцінювані переважно позитивно. Але – ті ж звісні тепер кожному методи ізоляції неугодних для влади митців – коли не зупинялися навіть перед прямими провокаціями. А люди ж сторожкі: кому хочеться опинитися у товаристві непевних особистостей... Тому багато з нас клюнуло на цю кагебістську провокацію, спрямовану проти Чубая.
Хоча ми ще таки здибалися, мали кількагодинну розмову – це коли до Львова приїздив донецький поет Олег Орач і попросив мене допомогти зустрітися із Чубаєм. Він, як з’ясувалося, уже знав його із самвидавських джерел.
Ми й зустрілися, знову ж, на каві. І знову були розмови начеб загальні, та певною мірою значущі для розуміння поетичної визначеності поета в тих умовах. Були й вірші, звичайно.
Пригадую, трохи й посперечалися – це коли виникло нерозуміння щодо мініатюри «Безсоння». Зацитую її:
у двох відерцях
синя вода опівночі
намарне силкується
металеві повіки склепити...
Ми більше звикли до конкретики, розкриття закодованих значень – Чубай не поспішав відкриватися, радив самим вибудовувати прийнятливий малюнок, який вже у кого вийде.
Попри всілякі провокації Грицько Чубай таки мав достатньо друзів, і то вірних, близьких до нього за поетичними значеннями. І то не якісь дивакуваті самітники – мова йде про згуртоване ядро талановитих однодумців, яким невдовзі випаде сказати своє свіже слово на поетичному малолюдді. Самому мені у помешканні Чубая біля Погулянки бути не доводилося, хоча з якогось часу жив неподалік, - все-таки я був старший, мав уже усталені інтереси в усталеному товаристві.
А Чубаєві в ті роки було насправді нелегко: підтриманий ще зі шкільної лави доброзичливими шанувальниками, він буквально за кілька років потрапив у виразну немилість тодішніх зверхників – із унеможливленням вчитися, здобувати системні знання, унормовувати буйність небом дарованої уяви. Це – за одночасного бажання зберегтися кращому, що вродилося в душі, за жадання лету і борні, справедливості і правди.
Дарма, дарма, що злинули віки,
Що на кольчузі потемніли діаманти –
Та знов тебе несе на вітряки
Бажання слави, зване Росінантом...
Так, це з вірша «Дон Кіхот» – але значною мірою це й про нього самого, про одвічні ідеали, часом наче аж позареальні у гнітючій дійсності.
Доречно відзначав у передмові до першої збірки поета «Говорити, мовчати і говорити знову» Микола Рябчук:
...важко, майже неможливо повірити, що ледь не всі твори цієї книжки, і, зокрема, такі шедеври політичної лірики, як поема “Вертеп” чи “Моя задихана коридо...” написані 19-20-літнім юнаком. Ще важче повірити, що написані вони два десятиліття тому, коли за першими суспільними приморозками мало хто передчував грядущу сувору зиму з її “маланчуківським” гнітом і розпинанням усього талановитого й непокірного.
Справді бо – це коли закривалися виставки, вилучалися з друкарень книги, клалися на полиці шедевральні кінострічки з неповторною українською колористикою (я вже мовчу про арешти найневпокореніших).
На якийсь час Грицькові поталанило: він із першої спроби потрапляє на заочне навчання до Московського літературного інституту – начеб усупереч усьому, всупереч усій когорті недоброзичливців. Там він стає «улюбленим і талановитим учнем» суворого і справедливого педагога-поета Анатолія Жигуліна, який охрестить Грицька «одним із найцікавіших українських поетів».
Але шлях до читача і надалі був закритий. Грицько Чубай робить майже відчайдушні спроби до друкованих видань: пише для дітей, перекладає, вигадує псевдоніми. Тож бодай дещо побачило друк…
Чубай умів дивитися на все з оптимізмом, навіть коли надія дедалі частіше сусідиться з осторогою, із передчуттям гіршого, - як от в листі до луганського поета Івана Низового:
Твій лист із готелю “Народний” запізнився на цілу добу – тож вибач, що я не зумів тебе провести. Я ще й досі в лікарні, хоч справи мої йдуть, здається, на краще. В Москву на сесію не їду – не пускають лікарі. Поїду аж весною, коли все буде гаразд... Я хотів би тебе попросити, щоб ти дістав для мене три книжки, конче мені необхідні (гроші і пересилку я оплачу). Це оте видання Симоненка і ще “Похвалу глупості” (укр. мовою) і роман Чингіза Айтматова “Буранний полустанок”...
І тут підступає те, з чим не посперечаєшся – рання смерть... Нині складно й повірити, що Грицька Чубая вже 30 років немає з нами.
І лише після того, лише у перебудовну пору зачинають з’являтися добірки із закодованою вируючою енергетикою – у газетах “Молодь України”, “Літературна Україна”, журналах “Дніпро”, “Жовтень”, а особливо в “Україні” – адже саме тут було вперше опубліковано знаменитий “Вертеп”.
Нині творча спадщина Григорія Чубая зібрана в окремі видання – завдяки старанням вдови поета Галини Чубай, сина Тараса, а також відданого товариша з рідного Полісся Миколи Пшеничного, який повишуковував поміж архівних редакційних стосів несхвалені свого часу до друку вірші молодого поета.
А що син Тарас Чубай не втомлюється пісенним словом пропагувати батькову спадщину – то справді гідне подиву за масштабом і оригінальністю вирішення – ще від знаменитого свого часу театру-студії “Не журись!”, де він з’явився з гітарою в руках, намагаючись знайти музичні відповідники оригінальним витворам поетичним, до виважених композицій у власному гурті.
У цьому ж ми знову, за словами Миколи Рябчука, «не можемо не догледіти глибокої символічності... – в акті духовної незнищенності й свободи, без якої немає поезії і немає народу...»