Коли замислюєшся над тим, що ж є найважливіше серед усіх європейських цінностей, то завше чомусь на думку спадає громадянське суспільство. Інколи навіть здається, що це річ важливіша, аніж правова держава чи навіть сам демократичний устрій, бо невсипний контроль громади за діяльністю влади і є гарантією непохитності демократичного ладу. Коли держава з усіма своїми інституціями раптом починає буксувати й вести націю хибним шляхом, на політичній арені з’являється громадянське суспільство, яке усе підкореговує у правильному напрямку.
Громадянське суспільство в сучасній Україні під час Помаранчевої Революції, Революції Гідності і особливо у воєнному часі довело свою дієвість власне у доленосні моменти існування незалежної української держави, однак у процесах щоденного рутинного державотворення наше громадянське суспільство перебуває ще в зародковому стані, бо для його розвитку потрібний довгий і тернистий шлях, і в цьому плані історичні напрацювання давнього Львова мають для нас незрівнянну цінність.
У давньому Львові міська громада мала такі істотні важелі впливу на владу, про які нині годі й мріяти. Громадянське суспільство народжувалося і зміцнювалося у двобої з міським олігархатом. Упродовж XIV-XV століть устрій міста поступово перетворювався з демократичного на аристократичний, а точніше – на олігархічний, коли декілька найвпливовіших патриціанських родин, пов’язаних між собою тісними родинним зв’язками, чинили потужний вплив на управління і життя Львова. Представники будь-якої панівної влади, навіть якщо б вони були людьми тричі шляхетними, а не пастухами, як тепер, завжди мали деяку спокусу наразитися на неправове застосування своєї влади або присвоєння неналежних їм коштів. Для запобігання такому перебігові подій органічно створювалася й формувалася потужна міська громада, спроможна поставити на місце будь-якого зухвалого олігарха.
Будучи спочатку таким собі чинником системи стримувань і противаг, громадянське суспільство перетворилося згодом фактично на окрему дієву гілку влади у місті. 1576 року у Львові сталися події, які кардинально змінили розклад сил в управлінні містом. Власне цього року львів’яни скаржилися новообраному королеві Стефанові Баторію на бургомістра Вольфа Шольца, який фактично запровадив у Львові сімейну олігархію: на посаду війта протягнув старшого сина, а серед лавників були два його зяті і ще три інші родичі.
У скарзі громадян Львова королю Речі Посполитої йшлося: «Ми, найпокірніші піддані й слуги Вашої Королівської Милості містяни, уся громада й цехи міста Львова зазнаємо великого утиску від райців та всієї їхньої колегії… Під виглядом добра вони чинять зло, під виглядом справедливості – кривду. За посередництва уряду міської Ради, яка й так нелегальна, чужинці присвоюють собі справжнє панування над містом. Під загрозою позбавлення життя і майна суворо вимагають, аби ми їх вважали за панів… гноблять нас незвичайними, незносними податками… ставляться до нас брутально з суворими та непристойними словами. На посади райців, війта, лавників призначають своїх синів і обирають родичів… Самі на себе витрачають прибутки від деяких сіл, що належать місту. Відбирають у нас спроби здобуття прожитку, самі розподіляють усе між собою. До торгівлі, яка може давати користь усьому королівству, ставляться недбало і байдуже: місто занепало».
У цій скарзі громадян Львова, як бачимо, багато патетики та образливих епітетів на адресу місцевого олігархату, мало реальних фактів і доказів, однак все ж новообраний король, який приїхав до Львова, вирішив провести реформування львівської міської влади і видав указ про створення так званої Колегії Сорока Мужів (Quadragintavirat), яка складалася з двадцятьох ремісників і двадцятьох купців, без згоди яких жодна копійка з міського бюджету не могла бути витрачена. При цьому король розглянув як скарги громади, так і виправдання райців і особисто брав участь в обговоренні кожного пункту ухвали. Серед обраних до тодішньої Колегії Сорока Мужів купців було й двоє українців: Лесько Малецький Русин та Хома Бабич. Колегія Сорока Мужів не була чисто львівським винаходом, радше у Львові запроваджувалися ті демократичні механізми, які на той час були панівними в усій Європі. До речі, аналогічна колегія у Кракові налічувала дев’яносто членів.
Львівська Колегія Сорока Мужів була не єдиним механізмом співурядування містом разом із радниками і лавниками. Ще одним успіхом львівської громади було встановлення фінансового контролю у формі спеціальної комісії лонґерії, перед якою Рада мала звітувати про використання громадських коштів. Лонґери, які здійснювали контроль над міською касою, приймали особливу присягу, де присягали «Всемогутньому Богові і цьому містові» у тому, що «хочуть бути в усьому містові вірними… усі доходи та усі рахунки чесно здійснювати» і у фінансових справах нікому жодних неналежних пільг і послаблень не надавати. Зважаючи на роль релігії у тогочасному суспільстві і моральний рівень урядовців, можемо бути певними, що все здійснювалось суворо відповідно до тексту вищезгаданої присяги.
Годі перелічувати усілякі постійні й тимчасові громадські комісії (децимвірати, ундецимвірати) з вишукування додаткових джерел податків на потреби міста, зокрема на міські фортифікації та інші важелі невсипущого контролю громади над міською владою. Схожих механізмів такого ефективного контролю міської громади над бюджетом міста зараз просто немає. Якщо в наш час єдиним засобом впливу на дії міської влади і контролю за нею можна вважати так звані громадські слухання, то цей механізм є настільки формальним і неефективним, що фактично ні на що не впливає. Зараз ми здійснюємо представницьку демократію, раз на п’ять років обираючи міську владу, і впродовж цього терміну жодного впливу на неї не маємо, а в «темному середньовіччі» громадські дорадчі органи, згадані вище, фактично здійснювали пряму демократію, не даючи олігархам жодного шансу зловживати інтересами громадянського суспільства.
Олігархи, які сиділи у тодішній Ратуші, ненавиділи громадянське суспільство, з легкої руки знаменитого бургомістра і хроніста Бартоломея Зиморовича назвавши його «багатоголове страховисько», але відімститися йому жодним чином не могли, хіба що тим, що для засідань Колегії Сорока Мужів виділили у Ратуші вогку й темну залу, на що Мужі відповіли з гумором, повісивши над входом до цієї зали гасло: «Великого здоров’я ти тут не набудеш».
Львівські хроніки розповідають, що стани (ordines) міста, лавники, Колегія Сорока Мужів, цехи й громада постійно провадили з бургомістром і райцями процеси «через погане ставлення до міста» (de mala tractione civium) та інші утиски (aggravatio). Ці суперечки сторін були такі затяті й коштовні, що громада й лавники позаставляли свої маєтки та прибутки для покриття судових видатків і підтримки своєї справи, внаслідок чого лавнича комісія залишилася без жодних фондів та прибутків. Тобто громада не шкодувала нічого заради досягнення справедливості. Таким чином здійснювалися механізми функціонування двох основних засад європейських цінностей: правової держави і громадянського суспільства. Львівські міські хроніки, судові акти та інші історичні документи докладно свідчать про всі перипетії боротьби громади Львова проти засилля олігархату, яка здебільшого була успішною.