Машина, яку зупинив працівник Інгурської ГЕС, привезла нас у самісінький центр міста, схожого на, приміром, Кривий Ріг – просто місто, звичайне, без особливих визначних місць, проте із (знову!) незвичайними людьми.
Усі, мабуть, чули про зелений фрукт фейхоа, який багатий на йод. Так-от, місцевість довкола Зугдіді вважають «столицею» цього фрукта. Ми накупили цієї йодо-смакоти й сіли на найближчу лавку. Люди йдуть, проходять, старші жінки повністю у чорному, молоді мами похапцем ведуть дітей, водії сигналять безугаву (так у Грузії попереджають, що будуть обганяти чи кажуть «пропусти»). До нас прямує дідусь із сивою бородою й у сірій кепці, простягає мені повну жменю смажених каштанів. Я взяла декілька, а дід російською: «На, донько, забирай усе (старечій теплий усміх). Ви туристи, так? ЗУкраїни? Хай щастить!».
Потім пішли у напрямку до однієї з церков. Біля якогось будинку сім’я збивала з дерева грецькі горіхи – чоловік наздогнав нас і дав горіхів. Так само було, коли ми прямували з Самтредії до Зугдіді: біля хвіртки сиділи бабуся з дідусем, а над ними звисали збубнявілі від червоних ягід гілки. Чоловік гукнув і зламав величезну ягідну гілку. А таксист, який забрав нас з аеропорту, почувши мій подив від того, що хурма і гранат висять над парканами і посеред вулиць просто так, зупинився і нарвав мені тих грузинських смаколиків. Мовляв, для грузинів це звичайна справа – не тільки гранати на вулиці, але й люб’язність до незнайомців.
Поті. Вже біля Чорного моря. Таке враження, що вся Грузія відбудовується, чи то перебудовується, чи то забудовується. У всіх містах і регіонах, де мені вдалося бути, масштабні картини будівництв. У Поті перекладали одну з центральних вулиць міста. Там познайомилися з керівником ремонтних робіт, який проходив військову службу у Дрогобичі, а згодом жив у Львові на вул.Стрийській. Чоловік дуже тішився, що у нашому місті є вул. Шота Руставеллі. Пригадував, що в Україні такі ж добрі та гостинні люди, як у Грузії.
Головна площа міста. У центрі - нова православна церква у візантійському стилі, не порожня. Рюкзаки залишили просто біля церкви, коли ж повернулися – все було на місці. Люди допомогли дійти до виїзду з міста. Навіть по дорозі маленький грузин на ровері дзвінко запитав: «Hello! Whereareyougoing?CanIhelpyou?».
Батумі. Чорне море і за 20 кілометрів Туреччина. Казковішого міста вночі ще не доводилося бачити, навіть, Венеція виглядає дещо консервативною. Вогні, вогники, вогненятка, танцюючі фонтани, химерні і казкові будинки, траси велосипедних доріжок, пальми, бамбук, а просто посеред міста в огорожі – павичі, цесарки, папуги, пелікани. Та це все, як на мене, лиск. Місто створене для туристів, а коли сезон минув, вдень ще можна погуляти, вночі ж – пустка у веселці ілюмінацій. Натомість, у с.Вашловане, де нам дали нічліг, не всі мають газ.
О шостій годині вечора наступного дня вийшли на стоп до Ахалцихе. Дорогу обрали близьку до кордону з Туреччиною, як потім виявилося, це було нерозумне рішення, адже кращий і швидший шлях був через Поті і Кутаїсі (де ми вже були), тут, у горах, нас чекали урвища, ґрунтова дорога і перевал, через який їде тільки маршрутка два рази на день. Але все, що не робиться – на краще…
Після 10-х хвилин зупиняється мерседес і (о чудо!) він їде просто до Ахалцихе. Після години машина гальмує і чоловік каже, що він приїхав. А ми? А до пункту призначення, як виявляється, ще понад 100 кілометрів. На вулиці густа темрява, ми біля якогось города, де я вже шукаю місце для намету, і ми з водієм не зрозуміли один одного. Справа у тому, що він майже не знав російської, а англійська – пташина мова у тому випадку. Чоловік їхав у напрямку до Ахалцихе й вирішив нас просто підкинути на 50 кілометрів, а пояснити це йому не вдалося. І таке теж у Грузії буває: не зрозумів до кінця, що саме потрібно, але допоміг. Головне – бажання допомогти.
Продовжую. Ніч, траса, судячи за кількістю машин, не головна. З одного боку повітря холодить гірська річка, з іншого – скеля. Одна машина, друга, третя…. Десь одинадцята зупинилася. Тепер чітко й прискіпливо допитуюся, куди саме їде водій, який – не щастить – теж практично не розуміє російської. Сіли. Віталій Абуладзе везе нас до міста Хулобіля перевалу, звідки зранку ми поїдемо маршруткою, бо це єдиний варіант.
Проїхали десь 30 кілометрів і знову зупиняємося (невже й на цей раз не зрозуміли один одного?). Та ні, Віталій вирішив зупинитися біля давньої церкви над річкою, щоб туристи з України зробили фото й показували потім на Батьківщині, яка ж гарна Грузія. Щоправда, було темно, тому світлини «не дуже». Але ж ця грузинська люб’язність!
Одинадцята ночі. Ми в Хуло. Віталій покликав своїх знайомих і вони всі хором намагаються нам пояснити, коли ж саме завтра маршрутка. Врешті-решт, скептично подивившись на туристичний намет, наш добродій вирішує везти мандрівників додому в село неподалік від Хуло. Тож близько дванадцятої в будинку Віталія з’являються незнайомці. Як ви думаєте, яка реакція дружини й тещі (про сина мовчимо – він поки зайнятий комп’ютерними іграми)? Нас садовлять на м’який диван, той, що ближче до пічки, на якій бабуся вже плавить домашній сир з домашнім маслом. У хаті пахне щойно спеченим хлібом. Дружина виносить хачапурі, олів’є, котлети, кисляк (домашній дуже густий кефір), чачу, а бабуся вже ставить теплий сир з маслом, справжню назву яких так і не вдалося довідатися. Ми сіли за стіл. Віталій з нами, його дружина поруч, але не їсть, а чистить яблука. Бабуся сидить позаду у великому кріслі і періодично ворушить вугілля у пічці.
Два роки тому брат господаря загинув у автокатастрофі. Він був поліцейським. Вдома дуже багато його фотографій. Й коли ми вечеряємо, Віталій просить вшанувати пам’ять про його брата. Після цього він і каже ту фразу, яка стала епітетом для цього нарису: «Давайте закриємо двері до минулого і відкриємо – у майбутнє, щоб не було протягу».
У будинку дуже багато картин, видно, що їх малювала одна рука. Бабуся відповідає, що ці репродукції робила її сестра, яка зараз живе у Батумі. Вона сама вчилася малювати, а тепер – це її заробіток.
П’ятирічний синочок підбіг до мами і щось захоплено питає. Жінка пояснює, що він хоче розказати мені віршик і питає дозволу. Ну звичайно ж можна! Такий маленький, а вже грузин: розповідає віршик про їжачка (як потім пояснила мама), який несе додому яблука своїм діткам; хлопчик виразно робить паузи, міміка на диво доросла. Але найцікавіше у цьому виступі – це обертання рукою доверху так, ніби він тримав оте яблучко їжачка. Словом вечір затягнувся у теплій атмосфері й у не менш теплих розмовах біля пічки (як передвиборча програма Рузвельта «Розмови біля каміну»). Усі розійшлися по кімнатах спати. На другому поверсі, який, схоже, в усіх будинках існує для гостей, було прохолодно й пахло яблуками.
О сьомій годині мене розбудила молитва з мінарету. Тут це не диво, адже неподалік Туреччина, та й час від часу ці території завойовувала мусульманська країна, тому в деяких селах досі є мечеті, діючі.
Зранку знову нагодували так, що аж до вечора їсти не хотілося й Віталій нас відвіз на маршрутку.
Маршрутка. Це просто «грузинські гірки» по грузинським гірським хребтам. Ґрунтова дорога, урвища без жодного паркану, тросу, чи ще чогось-там, щоб хоч якось притримати машину, яка зривається зі скали. Повна бляшанка людей, а наші рюкзаки, мішки з картоплею, ящики з мандаринами і ще якесь начиння – все це добряче прив’язано мотузками до даху газельки.
Але атмосфера в маршрутці фестивальна! Всі сміються, розмовляють, щось кажуть до смішних туристів (нас) по-грузинськи – та я ж не кумекаю. Добре, що у світі є така універсальна штука, як міміка і жести. На перевалі чоловік, який веселив пасажирів всю дорогу, просить водія зупинитися, щоб українці сфотографували перевал. Усі вивалили зі втомленої закуреної пилюкою маршрутки й нумо розправляти кістки, а українці – фотографувати. Коли ж сіли назад і рушили, то жінка з гарними чорними очима і геометрично правильними бровами почала роздавати яблука, бо ж їхали ми вже понад 4 години – зголодніли.