Якби я був на місці теперішнього українського прем’єра, або хоча б міністром у гуманітарних питаннях чи транспорту, то я посилав би українців у Грузію цілими поїздами. Бо поїздки не лише вчать.
Вони можуть ще й виліковувати. А нам, українцям, з нашим плакальним настроєм і віковічною тугою за неможливим, лікуватися таки треба. Бачене і пережите за декілька днів побуту в Грузії переконує, що Україна - відносно заможна і відносна стабільна держава з діючою демократією.
Регулярна й мирна (хоча й не безконфліктна) зміна влади від Кравчука до Кучми і від Кучми до Ющенка, а далі - від Тимошенко до Януковича і від Януковича до (правдоподібно!?) Тимошенко - є той люксус, який демократична Грузія ще не може собі позволити. Українці не можуть похвалитися багатством. Навпаки: згідно з недавнім опитуванням, 85% вважають, що живуть за межею бідності. Але у випадку України це бідність не об'єктивна, а суб'єктивна: більшість людей бідують не тому, що не мають нічого - вони вкрай незадоволені тим, що вже мають - а хочуть мати ще більше (це стосується, зрозуміло, не лише матеріальних вартостей, але й гідних умови життя). У Грузії ж є багато людей, які постійно недоїдають - не тому, що на дієті, а тому, що вони не мають - аж так - що їсти. Бідність тут об'єктивна.
Великим питанням посткомуністичної трансформації є питання Can one have a Big Mac without having a Big Mag? Чи можна мати економічний добробут для всіх без вкорінених традицій народовладдя? Не будемо себе дурити: більшість національно-демократичних революцій кінця 1980-х - початку 1990-х років - включно з грузинською й українською - почалися й перемогли не так з любові до демократії, як з надії, що демократію вдасться намазати на хліб. Перші десять років посткомунізму показали, що вона таки не мажеться - принаймні, не в усіх країнах. Найбільше ж проблем з демократизацією та життєвими стандартами було у тих країнах, що поділяли спільну православну (східнохристиянську) традицію - тобто, не тільки у Росії, Білорусії, Україні, але й у Болгарії, Румунії й Сербії.
Значення переможних «кольорових революцій» у Сербії, Грузії й Україні власне в тому й полягало, що вони знаменували собою нову, другу спробу поєднати Big Mag i Big Mac. Ніде поки що цього не вдалося. Зрештою, минуло занадто мало часу, щоб судити про успіх чи невдачу цієї повторної спроби. Але, щонайменше, вартий уваги сам факт повторної спроби.
Факт, що Грузія й Україна не здаються і далі пробують, підважують білорусько-російську формулу, що у нашому світі для Big Macу демократія лише шкодить - а що насправді тут потрібна сильна рука Власне зловтіха Москви щодо Києва і Тбілісі пояснюється не лише враженими імперськими амбіціями, але й нахабством цих осколків православних («руських») країн вибрати собі іншу модель розвитку - і тим, що поки що (поки що!) ця модель пробуксовує.
Ми повинні розуміти й усвідомити, що ставкою у сучасній політичній грі в Грузії й Україні не є просто успіх тої чи іншої партії. Ставкою є цивілізаційний вибір: піти шляхом, котрим пішла Європа та її колишні північноамериканські колонії (Big Mac + Big Mag), чи вибрати білорусько-російський Sonderweg. З усвідомлення цього факту випливає важливий висновок: ми не повинні безумовно прив'язувати свої симпатії до Саакашвілі або Ющенка - чи, якщо хто хоче, до їх опонентів - або потім розпачати з приводу того, що вони не виправдали наших надій. Ми повинні дбати, щоб у кожній зі своїх країн вони регулярно мінялися при владі. Ба більше: щоб при кожній зміні залишалася формальна й фактична можливість опозиції. Бо це є одна з головних передумов нашого руху вперед.
Йдеться не про стабільність солідної скелі, образ якої малює перед нами Росія Путіна. Йдеться про стабільність маятника. Він може хилитатися вліво чи вправо - але центр його ваги залишається стабільним. Однак сама динаміка руху створює можливість вибору між «капіталізмом з нелюдським лицем» та «капіталізмом з людським лицем», між американською й європейською моделлю - тобто, через проби і помилки може допровадити до Big Macу.
Приклад Грузії дає ще один важливий урок - власне про можливі недоліки однорідності. За своїм розміром Грузія нагадує нашу Галичину: мала й відносно компактна територія, з дуже однорідним - етнічно, мовно, релігійно - населенням. Вважається, що така культурна однорідність сприяє швидкому рухові вперед. Оскільки щодо багатьох важливих питань - наприклад, якою має бути державна мова? - серед населення існує повна згода, то не треба тратити час на постійні дискусії. Однак ця модель у випадку Грузії не діє - як, до речі, в останньому часі перестала діяти у Польщі, а багато хто має сумнів щодо Угорщини (згадаймо недавню політичну кризу у Будапешті). Навпаки, приклади Грузії, Польщі та Угорщини показують, що у відносно малому й однорідному суспільстві конфлікти й взаємна нетерпимість можуть сягати граничної гостроти.
Правими є ті теоретики, котрі стверджують, що діюча демократія потребує певного мінімуму різноманітності. Виглядає, що власне у цьому полягає головна структурна перевага України над Грузією. Величина і різнорідність України ділить її політичну сцену на декілька більш-менш однаково сильних гравців. Постійне змагання цих гравців за владу, своєю чергою, створює ситуативну демократію. Комусь може не сподобатися слово «ситуативна» - ситуативна, значить «несправжня». Кожен історик західної цивілізації скаже вам, що європейська демократія зародилася з ситуативної боротьби декількох великих середньовічних суперпотуг - Священної Римської імперії та Католицької церкви - за владу. У цій боротьбі жодна не змогла перемогти повністю й остаточно. З поразки ж обидвох виросла перемога демократії.
Історія православних країн бідна на такі приклади. Православ'я у той чи інший спосіб підпадало під владу держави. Брак двох рівносильних гравців означало слабкі шанси для появи «третього, котрий користає» - тобто, сильно структурованого суспільства. Функцію су-спільства - тобто, спільноти, тісно пов'язаної між собою тисячними нитками, котра не дасть пропасти у випадку життєвої загрози, - перебирають клани. Як би ми там не ставилися до кланів, ми мусимо бачити, що це є певний спосіб суспільної самоорганізації, особливо у тих умовах, коли державні організації не можуть забезпечити умов для підставової безпеки і підставового виживання.
Й Україна, і Грузія мають свою сильну і яскраву історію боротьби кланів, котра досі ще залишається ненаписаною. Однак і в Україні, і в Грузії було ще щось інше: сильна автономна церква, котра перебувала в антагонізмі з владою - оскільки сама влада ставилася до цієї церкви вороже. Прикладом служить історія не тільки Грузинської православної та Української греко-католицької церков, репресованих імперським Петербургом і комуністичною Москвою, але навіть Української православної церкви: недавня книжка німецької дослідниці Рікарди Вульпіус показує, що навіть під час найсильнішої хвилі русифікації 1860-1900-х років православна церква в українських губерніях Російської імперії продовжувала зберігати автономні традиції. А тому не є випадковістю, що після розвалу Російської імперії у 1917 р. Україна й Грузія серед усіх православних країв показали найбільші тенденції до автономізму та сепаратизму. Ця загроза залишалася й далі, по поразці обидвох національних революцій. «Больше всего я боюсь развала русского государства. Вновь связать разорвавшиеся части обычно никогда не удается. Украина и Грузия - наиболее опасные части», - писав Володимир Вернадський до сина у 1929 р.
Події після 1991 року, а ще більше - після «кольорових революцій», показали, що історія повторюється: Грузія й Україна ведуть себе, з перспективи офіційної Москви, девіативно: вони відхиляються від «правильного шляху». Але що з точки зору Кремля виглядає відхиленням, є насправді нормою для Брюсселя і Вашингтона. Тут варто наголосити: я говорю про точку зору не всієї Росії, а Кремля - бо Росія - це не лише Сталін і Путін, це ще Сахаров й Каспаров. Невдачі й пробуксовування Києва і Тбілісі не лише зменшують популярність Ющенка і Саакашвілі - вони ще й б'ють рикошетом по Каспарову.
Висновок: ми, українці, не маємо байдуже чи сліпо ставитися до того, що відбувається у Грузії. Навпаки, серед усіх країн нашого близького зарубіжжя Грузія залишається нам найближчою. Що й дається чути майже при кожній нагоді, перебуваючи у Тбілісі. Сучасна Грузія є чи не єдиним місцем у світі, де слова «Україна» й «українець» звучать й промовляються з гордістю.
Цим не варто легковажити. Ми маємо більше знати про цю країну. Краще її розуміти. Щоб, по можливості, глибше її любити та розумніше їй помагати.
Фото з сайтів kava.lviv.ua, politikhall.com