Політична криза змушує замислитися вже не стільки над тим, хто винен і що робити. На перший план виходить інше - чи є в Україні якийсь ресурс, здатний її врятувати. Досі виглядало на те, що доля України залежить від того, як її майбутнє бачать головні політичні гравці. А вони дивляться на неї майже однаково - як на Закрите акціонерне товариство «Україна».
Але одна справа приватизувати якусь фабрику з її робітниками, або ж територію з її народом у більш-менш стабільних умовах, інша - робити це під час жорсткої фінансово-економічної кризи. Одна справа - прибрати до рук сталеливарну промисловість та вимінювати національні інтереси на дешевий газ, усі 17 років непомірно збагачуючись. Або ж поставити ставку на імпортерів різного роду «благ» в Україну, обломити долар чи євро і збільшити її зовнішній борг до несосвітенних розмірів, розбещуючи народ легкими начебто кредитами, або ж видавати по 1 000 грн на душу і не думати, як це аукнеться через півроку. А інша - вступити у жорстку конкуренцію за умов світової ціни на газ та ще за відсутності попиту на продукцію чи разом з іншими любителями халявних «благ» летіти у прірву незароблених грошей та безглуздо розданих папірців, які гордо та вперто називати «повернутими грошами».
Та добре з тими кредитами - «поле чудес» чи «поле дурнів» для деяких політичних сил є постійним полем, на якому вони розігрують свої партії. Жаль, що людей вони вважають виключно жадібними ідіотами. Та це питання звернене не стільки до «лисиці Аліси» та «с/кота Базилія», скільки до самого народу. Саме сьогодні він повинен відповісти сам собі (не тим хитрим ошустам), що він збирається сам з собою зробити. З собою і зі своїми батьками та дітьми. Знову спробувати зіграти у наперстки з відомими шулерами? І програти. Чи таки трохи отверезіти. І це вже запитання, яке звернене не до «лисиці Аліси» та «с/кота Базилія», а до народу - він теж далеко не святий та незайманий. Бо останні дні виглядає так, як у відомому фільмі - «невиноватая я, он сам пришол». Та чи так це? Чи не хотіли ми бути обманутими, вдаючи з себе таких наївних та затурканих?
Та вернімось до справ дійсно системотворчих. Металургія була базовою галуззю промисловості не лише для ЗАТ «Україна», але й для держави України. Можна навіть сказати 17 років вона була державотворчою - якщо виходити з того, яку частку національного продукту та експорту вона давала. Але час безголового витискання пострадянського ресурсу із цієї галузі минув. Відповідно, завершується й «здавання» національних інтересів через «своїх» президентів, прем`єрів чи кишенькові парламентські фракції.
Акціонери «України» дещо розгублені. Ще мають статки, володіють фракціями у Верховній Раді, однак це не допомагає. Навіть їхні статки тануть на очах. Десятиліттями вони дотували складові свого бізнесу з державного бюджету - вугледобувну, гірничу промисловість, енергетику. Не заради людей, що там працюють, а заради здешевлення собівартості сталі та виробів із неї, щоб отримати якомога більше статків від продажу на світових ринках. Різниця ж у вкладених і отриманих грошах була шаленою.
Або ж понижували курс долара (березень 2008 р.) до фантастичних 4,8 грн за бакс - але не подумайте, що з огляду на вас, дорогі громадяни, а з огляду на милих серцю імпортерів, які субсидували певні партійні каси та ще раз повторюся - розбещували нас з вами безплатним сиром у пастці на мишенят. Отак і жило ЗАТ «Україна». Доти, доки пастка на мишенят не затраснулася.
Залишилася нереформована енергозатратна металургія і мільйони людей від неї залежні. І мільйони розбещених незаробленими грошами займачів кредитів. Не ображайтеся, дорогі, - але жити краще на зароблені гроші. Як кажуть наші сусіди, «Протягивай ножки по одежке»...
Але що робити сьогодні, коли державний бюджет на очах вичерпується і, можливо, у березні не буде чим виплачувати навіть пенсії, а належного збуту сталі нема й не передбачається, халявні кредити тиснуть і вже руйнують сім`ї. Перед Україною знову постає питання життя та смерті, однак ще гостріше, ніж досі.
Товариство «Україна» доходить свого кінця. Але не тому, що цю контору розганяє розлючений народ, що сам хоче будувати своє майбутнє. Попри всю трагічність ситуації, дозволю собі ризиковано звернути увагу громади, що й громада долучилася до цього банкрутства: жити на позику не лише ризиковано - інколи це свідомо розставлена пастка. Відповідальний народ і відповідальна людина, перш, ніж взяти халявні гроші, має розуміти, що світ мінливий і умови віддавання грошей, на жаль, як це не печально, але можуть змінитися. Береш чужі гроші, а віддаєш свої - та ще й зі сторицею, величину якої не знаєш. Звичайно, можна покликатися на незмінні правила гри - ну то покликайтеся. Як на торішній сніг. Більшість банків, особливо іноземних, свідомо затягували нас у цю боргову пастку для того, щоб ми бездумно скуповували їхню продукцію. Споживали задля споживання. Як це є і в ЄС, і в США. Влетіли і вони, і ми.
Маємо зрозуміти, що нас свідомо розбещували кредитною безвідповідальністю. Причому пік цих халявних кредитів припадає саме на 2008 рік. Хто це робив - дайте відповідь самі. І для кого імпортери є фінансовою опорою політичної партії - дайте відповідь самі. Не полініться. Так само, як не полініться для самих себе дати відповідь, хто був зорієнтований на експорт демпінгової сталі та халявної ціни на газ для України. Це завдання на дві дії. Однак, якщо дасте самі собі відповідь, то тоді зрозумієте, чому Україну донедавна заганяли у двоякий експортно-імпортний чорно-білий світ. І дозаганялися. До глухого кута - «казнить нельзя миловать»...
Та повернімося до перспектив. Спроба 2004 року була змарнована, здобутки народного здвигу банально вкрали. З одного боку, самі вожді помаранчевої революції продовжували мислити в напрямі, заданому творцями олігархічного капіталізму в Україні - Кучмою та Кравчуком. Вони так і не вийшли на інший рівень побудови українського суспільства. Не шукали опори в комусь поза тими головними акціонерами ЗАТ «Україна». Попри позитивні, однак косметичні зміни Ющенко й Тимошенко нічого так і не змінили. Вони почали грати на полі олігархів і програли, стали одними з них. Точніше, так і не стали іншими. Бо ж від початку вони були хоча й міноритарними, однак усе ж акціонерами тої ж «України». І врешті дійсно перетворилися в обслуговувачів політичних очікувань олігархів.
Сьогодні вони спробують перерозподілити владу і витягнути за рахунок решток державних коштів принаймні свій бізнес. Йде війна всіх проти всіх, причому все жорсткіша. Задіюватимуть останні ресурси. Дійшло до особистостей.
А що стосується ресурсів в цій, здавалося б, уже добитій країні, то виявилося, що вони ще є. Головний - земля, саме вона може витягнути з болота акціонерів ЗАТ «Україна». Але й спекулятивний фінансовий капітал. Бо якщо курс долара сягнув 10 грн, то значить, що хтось на тому заробив. От тільки хто. Гадаю, що всі. Окрім народу.
Якщо ж повернути до стратегій і відійти від «дрібних» спекуляцій з доларом, то можна передбачити, що невдовзі сталевих баронів сильно потіснять земельні латифундисти. Сьогодні помітна тенденція, що в головних політичних партіях і блоках першу скрипку починають грати люди, причетні до земельного лобі.
А що ж народ? А він не акціонер товариства «Україна». Передчасно запроваджений закон про вибори за партійними списками за відсутності справжніх політичних партій практично усунув його від вибору як такого. Політичні бонзи, навіть районного рівня, одноосібно складають списки членів представницьких органів. А пропозиція Партії регіонів вибирати оцим закритим акціонерним товариством у Верховній Раді президента логічно завершує повне усунення народу від будь-якої участі у вирішення своєї долі. Поки що це не минуло, однак «ще не вечір».
З іншого боку - може дійти й до голодних бунтів, але не під проводом жирних котів. Не даремно головою Федерації профспілок України обрано регіонала Хару.
Та повернімося до запитання, на чому будувати Україну? Досі працювала домовленість еліт, яка в нас набрала форми взаємного поборювання олігархічних кланів. У цивілізованих суспільствах натомість існує солідарність громадян. На жаль, ми до неї не доросли. Суспільство в нас розколоте за багатьма ознаками - не лише політичними, але й культурними, мовними, релігійними.
Дехто уповає на сильну руку, як-от у Росії. Однак там цій руці було на що спертися - на силові структури. У нас немає. Еліта неконсолідована, військо деморалізоване й злиденне, міліція корумпована, спецслужби слабенькі. Отож не уповаймо на українського Наполеона чи Путіна - їм немає з чого постати. У цьому сенсі я дещо не зрозумів Анатолія Гриценка. Опиратися тільки на громадянське суспільство - дещо утопічно.
Тому народ залишається сам. Акціонери ЗАТ «Україна» в разі чого розлетяться по своїх Ніццах та Пєрєдєлкіних, а ми залишимося. Хоча, може, тоді в народу проріжеться голос.
Чи може знову спробуємо пограти з наперстковими шулерами?