Українська освіта переживає складні часи. І справа не лише у війні, яка триває. Є багато підстав вважати, що Міністерство освіти втрачає зв’язок з реальністю і вже давно перейшло в режим «реформи заради реформ». А ще в керівництва освітньої галузі, схоже, відсутнє стратегічне бачення й розуміння особливої ролі освіти в розбудові майбутнього нації й держави.
У XIX столітті канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк сказав геніальну фразу: «Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священники» (принаймні багато хто приписує йому цю фразу). Німецький політик чудово розумів унікальну роль освіти. Освіта – це не тільки про те, як навчити молоде покоління елементарним навичкам письма та лічби чи здобути базові знання з гуманітарних, технічних і природничих наук. Це також виховання свідомого громадянина, національної ідентичності, гідності й самоповаги. А ще – вибір напряму економічного розвитку.
Неякісна освіта створює громадян, яким загалом байдуже до долі своєї країни. Вона не дозволяє подолати наслідки колоніального минулого й позбутися трагічного історичного спадку. А дисбаланс у знаннях породжує дисбаланс економічної моделі розвитку. У випадку України – прирікає на роль сировинної деіндустріалізованої держави з низькою часткою переробної промисловості й технологічним відставанням від провідних держав світу.
Українська освіта після розпаду СРСР була неідеальною, але цілісною системою. Загалом вона забезпечувала достатній рівень знань і готувала кадри для різних галузей економіки. Основне завдання, яке потрібно було вирішити Україні після відновлення незалежності, – це прибрати з освіти ідеологічний російсько-радянський мотлох і наповнити її українським національним змістом. Проте шлях до цього був тернистим і непростим.
Українські діти не один рік були змушені вивчати історію за старими підручниками, які писалися ще в останні роки існування радянської імперії. Довгий час у системі освіти зберігався привілейований статус російської мови. А російська література конкурувала із зарубіжною. Система української освіти як мінімум протягом першого десятиліття після 1991 року функціонувала під серйозним впливом російської колоніальної спадщини. Але в державної влади не було достатньо бажання, щоб наповнити її українським змістом. Усе робилося мляво, повільно і через спротив. У Криму та на Донбасі напередодні московської окупації російська мова тотально переважала в структурі середньої освіти. Період деколонізації й дерусифікації там не те що не був завершений. Він навіть не розпочинався. А російська окупація частини українських територій повернула усі процеси назад.
Український центр оцінювання якості освіти нещодавно опублікував звіт про результати національного мультипредметного тесту (НМТ) за 2024 рік. Його результати демонструють значну диспропорцію між обраними учнями предметами. Природничо-технічні науки стали аутсайдерами за кількістю набраних балів і за числом учнів, які обрали ці предмети. Тоді як іноземні мови вийшли в беззаперечні лідери. До прикладу, англійську мову в Україні обрали як предмет майже 108 тисяч учасників НМТ, що становить понад 37% усіх випускників. Тоді як хімію здавали 3266 учнів (1,12%), фізику 8424 учні (2,9%).
У рейтингу середніх балів за предметами лідирує німецька мова (152 бали), англійська (149,1), іспанська (148,7), французька (148,6). Тоді як середній бал з хімії – 137,8, української літератури – 136,6, фізики – 134,7, математики – 132,5 бала. Крім того, 12,8% учнів провалили тест з математики, 10,2% – з фізики, 8% – з хімії. Також, за результатами міжнародного дослідження якості освіти PISA (Programme for International Student Assessment), яке проводили з 3 по 26 жовтня 2022 року в Україні, 42% українських підлітків не мають базового рівня грамотності з математики.
На жаль, останні тенденції у сфері української освіти сприяють закріпленню за Україною статусу сировинної аграрної держави. Це може мати погані наслідки в майбутньому, оскільки в Україні просто не буде фахівців технічного напряму. А значить не буде кому розвивати військово-промисловий комплекс, машинобудування, відроджувати індустріальний потенціал. Не кажучи вже про передові науково-технічні галузі й фундаментальні дослідження, які й забезпечують лідерство в сучасному світі.
Сировинна держава зі слабкою переробною промисловістю й науково-технологічною залежністю від іноземних постачальників має погані шанси вистояти в постійній боротьбі за виживання. Хороші знання іноземних мов, які лідирують у мультимедійних тестах, тут не врятують. Якби рівень ВВП та науково-технічного розвитку залежав тільки від рівня володіння англійською мовою та її офіційного статусу, тоді б усі колишні англомовні колонії Великобританії в Африці й Азії мали рівень життя не гірший, як у Європі чи США.
Бурхлива і часто хаотична реформаторська діяльність Міносвіти відбувається на тлі стагнації зарплат педагогів і падіння престижу освітянської професії. У своєму вкрай дивному бажанні проводити постійні реформи і готовності сліпо копіювати іноземний досвід, Міністерство освіти демонструє комплекси меншовартості. Одна справа – переймати окремі передові педагогічні практики, які пройшли перевірку часом. Інша – запозичувати їх без критичного аналізу, ігноруючи при цьому здобутки української педагогіки. Здається, у Міністерстві освіти України зараз і самі не розуміють, що вони хочуть отримати на виході. Звідси – вибіркове запозичення іноземних західних практик, спроби об'єднати предмети в один великий курс і нерозуміння основної мети освіти як фундаменту виховання національно свідомого громадянина.
Надто дискусійним є бажання чиновників від освіти об’єднати в один курс «Історію України» та «Всесвітню історію». Можливо, у деяких країнах такий підхід загалом більш-менш працює. Але в умовах України, яка веде боротьбу за власне існування, важливо розуміти особливу роль історичної освіти. Історія України як цілісний курс демонструє прагнення українців до власної державності, завадити якому не могли навіть найбільш підступні і сильні вороги. Яким буде основний зміст єдиного історичного курсу? І що він виховуватиме в підростаючого покоління? Насправді історичні шляхи різних націй і народів настільки відмінні й особливі, що важко вмістити їх у якусь єдину концепцію. Чи не вийде так, що Україна просто розчиниться на світовій історичній арені після об’єднавчих ініціатив Міносвіти? А тут ще й прагнення чиновників злити воєдино фізику, хімію й біологію. А також зробити один предмет з української мови та літератури. Заради чого і для якої стратегічної мети затівати такі процеси?
Це не означає, що українська освіта не потребує реформ. Навпаки, потрібно постійно тримати руку на пульсі світових освітянських тенденцій і реагувати на новітні виклики. Вивчати чужий досвід та запозичувати найкращі методики. Цікавитися досягненнями різних держав і використовувати можливості науково-технічного прогресу для покращення мотивації учнів та продуктивності викладання предметів. Знаходити можливості для заохочення дітей і вчителів. Але не потрібно впадати в іншу крайність: відмовлятися від української педагогіки та бездумно впроваджувати іноземний досвід. Не все іноземне є кращим тільки тому, що воно неукраїнське.
Замість хаотичного метання в той чи інший бік Міносвіти варто було б зосередитися на двох головних напрямах: вихованні національно свідомого громадянина і популяризації дисциплін технічного спрямування, що в майбутньому має сприяти економічному відродженню й реіндустріалізації України.