Нещодавно в українських соціальних мережах розгорівся скандал навколо власника київської забігайлівки. У підприємця згорів заклад, в якому він продавав хот-доги, і багато киян кинулися йому скидатися грошима на відновлення. Мовляв, треба допомогти, бо хот-доги дуже смачні.
Водночас у мережі почали рясно публікувати знімки екранів з постами чи коментарями бізнесмена, у яких той дозволяв собі недопустимі висловлювання і репліки, на зразок «українськомовні дегенерати» і «патріотична пи**ота». Підприємець публічно знущався з майданівців, публікував сексистські висловлювання, ображав україномовних і висміював мовний закон. Висловлювання транслювали агресію, нетерпимість і не влазили в будь-які етичні рамки.
Ситуація з бізнесменом-хамом і його київською групою підтримки увиразнила момент, який можна назвати ключовим для розуміння сучасного українського суспільства. І особа самого підприємця та його висловлювання тут, попри першопричину, є вторинними. Значно вагомішою є реакція саме його захисників.
Минулого року в інтерв’ю журналу «Локальна історія» пан Євген Глібовицький висловив тезу про культурну близькість українців до росіян. Відповідаючи на запитання про схожість і відмінність обох народів, він сказав: «Люди на Заході зовсім інакше підходять до виховання дітей. Якщо українці намагаються виховувати своїх дітей хорошими людьми, то в розвиненому світі — самостійними. А хороша людина — це людина, якій усе може сходити з рук, якій можна щось пробачити».
Більшість людей, які агітували фінансово підтримати погорілого бізнесмена, у відповідь на демонстрацію його українофобських висловлювань чи знущання з флешмобу #яНеБоюсьСказати говорили щось на зразок «все так, але насправді він хароший». Попри такі «аргументи» захисників, як «але ж хот-доги смачні» чи «він мій друг», саме аргумент «харошості» був визначальним.
Багатьом киянам, навіть достатньо прогресивній частині містян, виявилися просто не важливим грубі і цинічні висловлювання підприємця. «Харошість» їм усе виправдовувала. Активними захисниками стали ресторатори, музиканти, журналісти та інші публічні люди. В одному з онлайнових видань через кілька днів після того, як скандал набрав обертів, навіть вийшло інтерв’ю з підприємцем. Наприкінці тексту була примітка «попередження про конфлікт інтересів» із повідомленням, що автори інтерв’ю публічно підтримали бізнесмена в соціальних мережах. Так власнику згорілої забігайлівки надали медійний майданчик для виправдовувань. Не вдаючись при тім до різких запитань і не розвиваючи теми, які герою були б незручними.
Очевидно, батькам київського бізнесмена вдалося його виховати так, щоб в українському суспільстві йому сходило з рук те, за що на Заході він би довго вибачався, або навіть отримав проблеми із законом.
Зрештою, за словами підприємця, співчутливці йому накидали кількасот тисяч гривень. Він робить ремонт і збирається перезапускати справу. Чого не збирається – це шкодувати через сказане і вибачатися за образи.
Зазвичай у суспільно значущих чи резонансних темах медіа апелюють до критичних поглядів громадян, або/або. До таких, які є чітко вираженими. У політичних сюжетах одна частина екстремуму – це люди, які висловлюють однозначну проукраїнську позицію. Часто вони ще й готові її відстоювати. Здебільшого їм важливо, якою мовою з ними розмовляють у публічній сфері їхньої держави. Такі люди найчастіше мають усталені прозахідні погляди. А також позбавлені сентиментів до російської культури чи совєцьких міфів про пломбір і ковбасу.
Інший екстремум – це відверто проросійські люди. Свої погляди вони можуть приховувати чи маскувати, але труднощів з вибором, як голосувати – за тих, хто обіцяє вступ у ЄС, чи тих, хто переконує у потребі брежнєвської цьомки з «братами слов’янами» – у них не виникає. У своєму авто такі швидше увімкнуть Би-2, а не Foo Fighters. Люди з цієї категорії люблять передивлятися сцену Іполіта під душем, наспівувати про «міліони алих роз» і знаються на душевних переживаннях Наташі Ростової. Це люди чітко проросійського вектора в усіх відношеннях і стремліннях.
Але найчисленнішим є третій, серединний, сегмент українського суспільства. Попри розмір він, однак, є найменш видимим у публічному просторі. Для журналістів його представники не найцікавіші, бо синхрону чи цитати, які викликають сильні емоції, від них отримати складніше. «Серединні» також далеко не найактивніші у проявляннях громадянської позиції. Зазвичай через те, що її в них або немає, або важливість її демонстрації глибоко заступлена іншими пріоритетами. Люди з цього сегменту знають відповідь на запитання «Чий Крим?», але вже втомилися на нього відповідати, воно їх дратує.
Припущення, що «серединний» суспільний прошарок в Україні найтовстіший, є логічним, адже це на таких споживачів орієнтуються рекламодавці, які плутають ступені порівняння в українській мові. Це від таких громадян можна почути про цінності, які «на хліб не намажеш». І це саме до таких виборців звертався Зеленський зі своїм «какая разніца».
У час нагальної потреби визначатися з цінностями і напрямом руху багато людей зі «серединної» категорії можуть займати проукраїнську позицію. Найкраща тому ілюстрація – війна проти росіян у Донецькій і Луганській областях. Добровольцями туди зголосилося чимало тих, для кого політичні питання чи певні національні принципи до того були неважливими.
Але коли наглої потреби вибирати немає, «серединним» українцям притаманна лояльність радше до проросійської позиції. Це така легка, мимовільна симпатія до «руского міра», у тому значенні, яке в нього вкладають російські політики. Пояснити таку прив'язаність – не складно. Найчастіше це банальна звичка, традиційний уклад їхньої навколишньої дійсності.
Колоніальний статус України впродовж багатьох десятиліть у совєцькому союзі передбачав зокрема і культурну експансію. Російські літературні чи музичні наративи, спосіб життя та поведінки насаджували українцям агресивно і послідовно. Натомість національні мотиви маргіналізовували, заганяючи за тин із глечиками. Ця тема і надалі актуальна, попри оскому, яку вже давно викликає.
Тому середньостатистичний представник серединного» сегменту, слухаючи Настю Каменських, дивлячись «Сватів», вихваляючи Дудя і розмовляючи російською мовою, просто вибирає легший шлях. Адже така його «среда обитания». Чи яблуня, від якої він недалеко впав. Тому в розмові такий цитуватиме Даніла Багрова, а з навушників можна почути «гімнореп». Ну і якщо такий відкриє ресторан, то назве його «Онєгін».
Для юних чи молодих українців з цієї серединної категорії однією з найвищих цінностей є комфорт і вигоди. У випадку скандалу з київським власником забігайлівки це можна артикулювати як «хот-доги ж смачні!». Чи радше усе, що дозволяє уникати зайвих зусиль і напружень – «йой, треба ж буде шукати нові хот-доги!» Проте в сучасних українських умовах, наприклад, скарг через невиконання мовного закону чи бідкань через те, що видавництва не видають російською, це часто й означає ці зайві зусилля і «напряги». А це, відповідно, породжує агресію.
Джерелом цієї агресивності в Україні є «рускій мір», який за своєю природою є наїжаченим до світу навколо. У випадку з київським продавцем хот-догів – коли грубість і відсутність такту, приниження і зневагу вважають нормою. А людей, які не приймають таких «правил» називають, наприклад, занадто чутливими. Коли вульгарні чи ворожі висловлювання пояснюють особливостями характеру чи специфічним гумором. Пояснюють і весело пробачають. Навіть дивуються – як можна по-іншому?
У країні, в якій нормально не працюють ні закони, ні тим більше інститут репутації, агресія схильна вихлюпуватися в демонстративному ігноруванні правил. У знущанні над «мовним законом» чи в погрозах плювати в хот-доги клієнтам, які вимагають, щоб їх обслуговували українською.
А в умовах, коли відверто плюнути неможливо, проявляється у зневазі чи висміюванні. Адже коли навіть припече і грубіянові треба буде відповідати за неадекватну поведінку, то завжди знайдеться дружній журналіст, у якого погляди і принципи аналогічні. Він візьме інтерв'ю, в якому покаже грубіяна з невинним личком. А масовість такої поведінки і кількість тих, хто її толерує, це личко легітимізують. Бо хорошій людині що? Правильно – можна все пробачити.
Розуміння можливості поєднання в людині «харошості» і хамства в Україні є виразною ознакою чужої культури. Виправдання цією «харошістю» агресії і ворожості – це приклад лояльності до російських імперських наративів. У яких типовими атрибутами є зневага і хуцпа.
Це та дикість, яка інколи може навіть захоплювати європейських шукачів екзотики. Та брутальність, через яку росіяни досі симпатизують своєму Сталіну. Та «ширина душі», якою так пишаються в сусідній країні. Це повсякденна норма в концентраційному таборі під назвою «рускій мір».
Але «хароші» люди з серединного сегменту українців, звичайно, мають право відстоювати свої зручності. Вони цілком вільні боронити свій світ без «україномовних дегенератів». Що більше незручностей для них виникатиме, то агресивнішими вони ставатимуть.