«Ні», — сказав він, після чого уклав ЗАПОВІТ.
Спав, де запопадала ніч і було наготоване ложе. Спав на траві, а цвіркун насвистував колискову. Спав на горищах і річкових пляжах. У порожньому рятівному човні, пришвартованому до берега, і мама-водиця гойдала його (так ніхто і ніколи його не гойдав), нашіптуючи колискову: «Спи, мій маленький, спи, голосно не хропи. Очка заплющуй і вушка і не скидай капелюшка...».
Марилося йому, що він славетний король Бе-Моль, який має найкращих підданців, вимайстровує їх власноруч, відтинаючи й пришиваючи руки та ноги. Прокинувся він від ніжного доторку скальпеля і загорланив.
Схилений над нашим героєм професор патологоанатомії відсахнувся, заточився й осів, неприродно заокругливши очі, в яких закарбувався незмірний подив людини, яку, здавалось би, з огляду на її фах і досвід, ніщо не мало дивувати на цьому світі. Студенти розбіглися, покинувши навчання в місцевому медуніверситеті, в якому зі стін-ґалерей адміністративного корпусу дивляться благородні обличчя славетних ескулапів, а в скляних шафках-вітринах виблискують розмаїті медичні знаряддя — від найдавніших часів до наших днів, і перевелися у спокійніші заклади — їх бачитимуть у духовних семінаріях і за партами філософських факультетів, де їм розповідатимуть про життя вічне і скороминуще.
Він теж хотів іти геть, однак його переконували, що він труп, спершу наполегливо радили, відтак уклінно просили залишитися. «В ім’я науки, ляжте назад на стіл», — благали його, розпатякуючи про боротьбу з епідеміями, лабораторні заняття, молоде покоління («Де воно?» — хотів запитати він і сам же відповісти: «Розбіглося»).
Він побачив басейн, в якому викупався вночі, кінцівки та інші частини нікому не належних, знепритульнених тіл, що заважали плавати. «Ні», — сказав він, після чого уклав ЗАПОВІТ, текст якого наводимо повністю як зразок лаконічного і філософського стилю, на який наклала відбиток утилітарність доби, в якій компонувався: «Заповідаю поховати мене у сирій землі, не скидаючи одягу, що буде на мені, щоб тіло моє, яке натремтілося за життя, не мерзло ще й після смерті. Усе, що я мав (а понад те не мав більше нічого), розподіляю по справедливості. Плоть — хробакам, нехай перетворять її на землю, старанно розпушать і хай виросте в тій землиці квіточка, гіацинт або тюльпан із цибулинки, туди покладеної (хай зрошує її дрібен дощик). Душу ж ввіряю турботливим рукам Господа. Додаток 1 (єдиний). Мій Заповіт є одночасно вірчою грамотою».
Джерело: "Чарівний світ. Тепер". Львів: Кальварія, 2010.