Сливе усім зрозуміло, що таке конформізм. Його значення відчувається і без особливих пояснень. Проте все ж якось означимо його, банально та загальнодоступно. Конформізмом ми називаємо якесь пристосуванське прийняття усталених стандартів поведінки, тупе визнання status quo довколишнього буття, різних там правил, норм, законів. Це тягне за собою бездумне схиляння перед авторитетами (але ж не сотвори собі кумира), нехтування нестандартними поглядами, смаками, інтересами, тобто тим, що й робить окремих людей унікальними, неповторними, «самосебними». Конформізм змушує притлумлювати свій особистий первень, підкорятися певній моделі, підпадати під тиск сформованих обставинами (та й усім на світі) механізмів тиску на тебе ж.
Перша частина назви статті є каламбуром (яким саме – трішки згодом) крилатої фрази кіборґа Термінатора у виконанні Арнольда Шварценеґґера у фільмі «Термінатор-2: Судний день»: «Hasta la vista, baby». Усім відома ця фраза з фільму, вона з розряду тих, що на рівні «бамбарбія-керґуду». В українському дубляжі «Термінатора» її не перекладають, і правильно роблять. Цікаво, що є два варіанти дубляжу цього фільму іспанською мовою. В латиноамериканській іспаномовній версії ця фраза збережена, звучить по-іспанськи. А в материковій, європейській іспанській версії дубляжу цю фразу подають з’японізованою: «Sayonara, baby» («sayonara» по-японськи також означає «до побачення», як і «hasta la vista» по-іспанськи), щоб вона була вимовлена іншою мовою, щоб не втратився її сенс, себто радше якийсь колорит. А голодній кумі одно на умі, зринає варіант «гайта і віста бабу».
Друга частина назви статті «Прощавай, конформізме!» одразу алюзійно наштовхує на назву роману Ернеста Гемінґвея «Прощавай, зброє». І правильно наштовхує. Точніше, тут навіть все навпаки: назва гемінґвеївського роману наштовхнула мене на саме таке формулювання. Чомусь одразу сплило в пам’яті, як я на початку осені 1985 року у місті Велико Тирново на вітрині книгарні побачив видання цього роману болгарською мовою, на обкладинці якого красувалася назва «Сбогом на оръжията». Це, мабуть, не випадково згадалося, бо потрапив тоді до Болгарії якраз через свою конформність. Позаяк я був сербокроатистом (тобто першою спеціальністю на львівській університетській славістиці в мене була сербохорватська мова; тепер вже, до слова, доволі віддавна там вивчають окремо сербську та хорватську мови), то й мовна практика чи стажування мені світило в Югославії, яка була тоді «парадизом» із нашого погляду, «Америкою» стосовно застійного совка. Але я чимось дуже прошкробався (мене ледь не виключили з комсомолу, та про це іншим разом), тому до Югославії (яка у виїзній регламентації прирівнювалася до капіталістичних країн) шлях мені був закритий. Тож мої наставники-куратори Галина Павлівна Тиртова та Віктор Юхимович Мойсеєнко сказали мені, коли формувалася група з нашого курсу на стажування з болгарської мови та літератури до Великотирновсього університету, так лагідно сказали: «Єзжайтє-ка, Ванічька, в Балґарію». І я поїхав. А конформність – це якраз і є здатність до конформізму, коли людина стає податливою під реальним тиском, підлаштовується до гіршого у порівнянні із вимріяним раніше.
Одним показовим прикладом конформізму (сказати б: прозивним; це ще уточнимо) є герой одного роману американського письменника Сінклера Льюїса (1885–1951). Так сі стало, а тоді таке ще ставалося, що Сінклер Льюїс став лауреатом Нобелівської премії в сорок п’ять років. Та спершу треба сказати про попередній його роман «Головна вулиця» («Main Street», 1920), який здобув Льюїсові широке визнання у Сполучених Штатах та в Європі. Головною канвою роману є історія Керол Кеннікотт, юної жінки, котра одружилася з лікарем, а потім перебралася з ним у провінційне містечко Ґофер Прері. Там вона дослівно задихалася у пастці нудьги та міщанської тривіальності. Керол Кеннікотт намагалася вдихнути життя у Ґофер Прері, змінити його, але безрезультатно, бо постійно наштовхувалася на консерватизм його мешканців. Вона бунтувала проти містечка Ґофер Прері, проти його Головної вулиці, яка була його, сказати б, уособленням, втіленням його застійливого духу. Що парадоксально, найтиповішою постаттю тієї Головної вулиці є її чоловік, Віл Кеннікотт. Це «середній американець», хоч тверезомислячий і працелюбний, але він постає живим символом політичного конформізму. Ось ми й підійшли до того жаданого конформізму.
Тему «Головної вулиці» Сінклер Льюїс продовжив у романі «Беббіт» («Babbitt», 1922), об’єктом зображення якого стала «середня верства», ну або ж «середній клас», як би то тепер сказалося. Дія відбувається у місті Зеніт, досить великому, «меншому, ніж Нью-Йорк, але більшому, ніж Ґофер Прері». Центральним персонажем роману є Джордж Ф. Беббіт. Це торговець нерухомістю, обиватель над обивателями, міщанин від мештів до капелюха. Таких, як він – маси, «тьми і тьми, і тьми». Цей сорокадворічний типчик є наочним прикладом стандартизації індивіда. У своїх думках, розмислах, почуттях, звичках, у вбранні – він повсякчас дотримується стандартів, він уподібнений до безлічі таких, як і він, він має безліч «близнюків». Беббіт є уособленням конформізму. Він завжди підкоряється обставинам.
Ім’я Беббіта стало прозивним. Це масовий, типовий феномен. Це ходячий беббітизм у дії. Беббіт позбавлений самостійного мислення. За нього вже все вирішено, він лише здатен підпорядковуватися. Добробут його на належному рівні усталений, фінансово він стабільний, не переймається думками про «чорний день» тощо. Але духовно він мізерний, «мнєй ніж зеро». Такий контраст йому не вадить, адже він його зовсім не відчуває, навіть не підозрює про нього.
Конформізм може мати силу-силенну розмаїтих виявів. От чомусь думається, що він сливе необхідний в амурних стосунках. Необхідний взаємно, двояко, себто двосторонньо. Бажано, щоб закохані (партнери, коханці, зустрічальники; зрозуміло, гетеросексуал і мужелюбка) підлаштовувалися одне під одного, дієво прислухалися до потреб і побажань одне одного. Взаємний конформізм, назвімо це так. Цей конформізм стосується лише стосунків (це навмисна тавтологія, якщо що) двох осіб протилежної статі. Стать у них різна, та стать їм одним цілим, коли дотримуватимуться взаємного конформізму. Зрозуміло, в цьому є купа нюансів, і назвати це можна якось по-іншому. Так от якось по-іншому деінде хай і називається, а тут і тепер най буде саме так. «Dixi» («Я сказав», тобто сказав те, що сказав), як казали мудрі латиняни, ще до того, як мавр зробив свою справу і пішов. «Dixi et animam levavi» – «Я сказав і облегшив свою душу». Чи справді це так, і мені самому невідомо. Але казати треба, писати треба, проговорювати і прописувати треба, і спадатимуть тоді тягарі з душі.
Хоча я вважаю себе нонконформістом і є ним, проте доволі часто виявляю конформізм, впускаю його у своє буття. Чи то я вже такий змучений, чи то хитрий (аж хитрий навряд чи, бо будучи хитрим, я собі барахтався б як вареник у сметані й горя не знав), чи то таки мудрий (тут треба було б поставити смайлик, як то робиться на Фейсбуку при відповідних нагодах; я б радше вжив замість слова «смайлик» слово «посміхайлик»; до слова, тут виникає ціла низка пропозицій на означення усміхненого смайла (бо можуть бути не лише усміхнені, а й емоційно по-іншому наснажені смайли), що радісно українізує пов’язану з комп’ютерами лексику: посміхайчик, посміхусик, сміхлик, смішко, смішик, сміхун, сміхунець, усміхасик, усміхайчик, усміханець, усміхайко, усміхник тощо). Ловлю себе на тому, що конформізм таки варто культивувати. Він не повинен здійснювати ерозії твого стержня, не повинен його підточувати. Бо твій стержень – то святе. Але обволікати чи то мрякою, чи то слизом, чи то приклеюватися відпрацьованою віджованою жуйкою – може. Мряку можна прогнати і без віяла, слиз можна витерти шматкою, жуйку відірвати складніше, та все ж можливо, застосувавши хитромудрі навички. І якщо вже чесність із собою, то й конформізм десь не із собою аж, а десь коло себе, навколо себе, принагідно й ситуативно. Але за великим рахунком, все ж: прощавай, конформізме, ти не для мене.